Стивен Фрай – Міфи (страница 69)

Обурений ворожим ставленням і безсоромними порушеннями законів гостинності, які продемонстрували по відношенню до нього жителі міста Евменія, Зевс вирішив зробити для цієї громади те, що він вже робив у часи Девкаліона та Великого потопу. За його наказом хмари зібралися в щільну масу, спалахнула блискавка, загримів грім і почався дощ.

Поки літнє подружжя насилу піднялося на вершину пагорба, повз них вже бігли потоки води.

— Ми не можемо просто стояти тут під дощем, спиною до міста, — сказала Бавкіда.

— Я подивлюся, якщо ти подивишся.

— Я кохаю тебе, Філемоне, мій чоловіче.

— Я кохаю тебе, Бавкідо, моя дружино.

Вони обернулися й поглянули вниз. Вони встигли побачити велику повінь, що затопила Евменію, перш ніж Філемон перетворився на дуб, а Бавкіда — на липу.

Протягом сотень років ці два дерева стояли пліч-о-пліч, ставши символами вічного кохання та смиренної доброти, а на їхніх гілках, що перепліталися між собою, висіли дарунки, залишені захопленими паломниками98.

98 Ця теоксенія, це божественне випробування людської гостинності, дуже схожа на ту, про яку розповідається в дев’ятнад­цятому розділі книги Буття. В ньому янголи відвідують Содом і Гоморру, де тільки Лот і його дружина виявляють до них порядність і доброту. Розпусні громадяни Содому, звичайно, замість того, щоб нацькувати на янголів своїх собак, захотіли «пізнати їх» — у настільки буквальному біблійному сенсі, наскільки це можливо, адже це дало нам слово «содомія». Лоту та його дружині, як Філемону та Бавкіді, було наказано тікати й не озиратися, поки міста рівнини спіткає божественна відплата. Дружина Лота озирнулась, і її було перетворено не на липу, а на соляний стовп.

Фригія та Гордіїв вузол

Греки обожнювали міфологізувати засновників міст і королівств. Коли Афіна подарувала жителям Афін оливкове дерево і проголосила Ерехтея (історія про Гефеста та просочену сіменем пов’язку, як ви пам’ятаєте) засновником міста, це сприяло розвитку почуття власної гідності у афінян. Історія про Кадма та зуби дракона зробила те саме для фіванців. А іноді, як у випадку із заснуванням міста Гордіона, елементи таких історій можуть переходити від міфу до легенди, а звідти — до справжньої хроніки, яку можна задокументувати.

Колись давно в Македонії жив бідний, але честолюбний селянин на ім’я Гордій. Одного дня, коли він працював на своїх неродючих кам’янистих полях, орел приземлився на дишло його воза, запряженого одним волом, і спрямував на нього свій уважний погляд.

— Я так і знав! — сказав собі Гордій. — Я завжди відчував, що мене чекає велич. Цей орел є тому підтвердженням. Ось вона, моя доля.

Він підняв свій плуг і погнав вола разом із возом до оракула Зевса Сабазія99, що перебував за багато сотень кіломет­рів од його дому. Поки Гордій чалапав уперед, орел міцно схопив жердину на возі своїми кігтями і жодного разу не сіпнувся, хоч як би сильно віз підстрибував і хитався на вибоїнах та валунах.

99 Сабазій був втіленням Зевса у вигляді вершника, якому поклонялися фракійці та фригійці.

Дорогою Гордій зустрів молоду тельмісійку, яка була рівною мірою наділена великою пророчою силою та приваб­ливою красою, що схвилювала його серце. Здавалося, вона чекала на нього і наполягла, щоб вони негайно поспішили до Тельміса, де він мав принести в жертву Зевсу Сабазію свого вола. Гордій, запалений тим, що всі його надії збуваються, зобов’язався виконати її пораду, якщо вона погодиться вийти за нього заміж. Тельмісійка схилила голову на знак згоди, і вони вирушили до міста.

Так сталося, що саме в цю мить король Фригії щойно помер у своєму ліжку. Оскільки він не залишив ані спадкоємця, ані очевидного наступника, жителі столиці поспішили до святилища Зевса Сабазія, щоб дізнатися, що робити далі. Оракул сказав їм помазати і коронувати першого чоловіка, який в’їде до міста на возі. Тож сталося так, що саме в ту мить, коли містяни схвильовано згуртувалися біля воріт, до міста прибули Гордій і віщунка. Коли вони заїхали у браму, орел злетів зі свого сідала з голосним криком. Населення міста підкидало шапки вгору та радісно вітало їх аж до хрипоти.

За дуже короткий час Гордій пройшов шлях від самотнього життя в македонському бруді до одруження з прекрасною тельміською провидицею та коронації як царя Фригії. Він розробив плани з відбудови міста (яке він нескромно назвав на свою честь Гордіон) і влаштувався, щоб правити Фригією та жити довго і щасливо. Що він і зробив. Часом, навіть у світі грецької міфології, справи йдуть добре.

Його віз став священною реліквією, символом божественного права Гордія на владу. Різьблене дишло з полірованого кизилу поставили на агорі, а ярмо воза прикріпили до нього мотузкою, зав’язаною найскладнішим вузлом, який тільки бачив світ. Гордій хотів зробити так, аби його віз ніколи не змогли викрасти з міської площі. Тож згодом виник­ла легенда, таким само таємничим і незрозумілим чином, як зазвичай і виникають легенди, що той, хто розв’яже цей диявольський вузол, одного дня буде правити всією Азією. Багато хто пробував це зробити — досвідчені мореплавці, математики, виробники іграшок, артисти, ремісники, фокусники, філософи та амбітні діти, — але жоден з них не зміг навіть почати розбирати його складне переплетіння зачіпок, петель і поворотів.

Великий Гордіїв вузол залишався нерозв’язаним понад тисячу років, поки безрозсудний блискучий молодий македонський завойовник-цар на ім’я Александр не в’їхав зі своїм військом у це місто. Коли йому розповіли про легенду, він кинув один погляд на великий клубок мотузок, підняв свій меч і змахнув ним, розрубавши Гордіїв вузол і заслуживши захоплену похвалу від тогочасного та майбутніх поколінь100.

100 Коли я вперше почув цю історію, я подумав про Александра Македонського. «Він шахрай!» — подумав я. Припустімо, я б «розв’язав» кубик Рубіка, відкривши його викруткою, щоб випали всі його частини, а потім знову склав би їх назад у правильному порядку? Хто б мене за таке хвалив? Але історія вітає Александра за його «нестандартне мислення» та називає його «Великим». У нашому світі існують одні правила для геніальних царів-завойовників і зовсім інші — для решти з нас.

Тим часом, повертаючись у минуле, син Гордія, принц Мідас, виріс доброзичливим веселим юнаком, якого любили і яким захоплювалися усі, хто його знав.

Мідас

Потворний незнайомець

У свій час Гордій помер, і його син Мідас став наступним царем. Його життя було простим, але елегантним — він виріс у доброзичливого, веселого, вихованого юнака, яким усі захоплювалися, — Фригія не була надто багатим королівством, але більшість часу та грошей, якими володів Мідас, витрачалися на розкішний сад троянд, що розташовувався на території палацу. Він став відомим як одне з чудес своєї епохи. Мідас більше за все любив гуляти цим раєм кольорів та ароматів і доглядати за своїми рослинами, кожна з яких давала по шістдесят чудових квітів.

Одного ранку, коли він блукав садом і зі звичною насолодою спостерігав, як вишукано мерехтять намистинки роси на ніжних пелюстках його улюблених троянд, Мідас спіткнувся об тіло потворного пузатого старого, що згорнувся на землі калачиком і хропів, як свиня.

— Ой, — сказав Мідас, — мені так прикро. Я вас не побачив унизу.

З відрижкою та гикавкою старий чоловік підвівся на ноги й низько вклонився царю.

— Прошу вибачення, — сказав він. — Мене привабив сюди минулої ночі солодкий аромат ваших троянд. І я заснув.

— Нічого страшного, — ввічливо відповів Мідас. Його виховували завжди виявляти повагу до старших. — Чому б вам не зайти до палацу і не поснідати там?

— Якщо ви не проти, я так і зроблю. Дуже мило з вашого боку.

Мідас не міг знати, що цей потворний, пузатий старигань був Силеном, добрим товаришем бога вина Діоніса.

— Можливо, ви бажаєте прийняти ванну? — запропонував він, коли вони зайшли всередину.

— Навіщо?

— Та так. Просто спало на думку.

Силен залишався там десять днів і десять ночей, проникаючи в глибини скромного підвалу Мідаса, проте винагороджуючи його своїми обурливими піснями, танцями та історіями.

На десяту ніч Силен оголосив, що наступного ранку йому потрібно вирушати в дорогу.

— Мій пан сумуватиме за мною, — сказав він. — Чи зможуть ваші люди провести мене до нього?

— Із задоволенням, — сказав Мідас.

Наступного дня Мідас і його почет рушили разом із Силеном у тривалу подорож до південних виноградників, які Діоніс часто любив відвідувати в цю пору року. Після багатьох годин поневірянь через спеку та заплутаність сільських доріг, крутих пагорбів і вузьких проїздів вони нарешті натрапили на бога вина та його послідовників, які влаштовували пікнік у полі. Діоніс дуже зрадів, побачивши свого давнього друга.

— Вино без тебе зовсім кисле, — сказав він. — Танці йдуть не так, а музика не залітає у вуха. Де ти був?

— Я заблукав, — сказав Силен. — А цей чудовий хлопець, — він підштовхнув неохочого Мідаса до бога, — ­привів мене до свого палацу й дав мені там пожити. Я випив більшу частину його вина, з’їв більшу частину його їжі, насцяв у його глеки для води та обблював його шовкові подушки. Він ніколи не скаржився. Надзвичайно добра душа, — Силен ляснув Мідаса по спині. Мідас усміхнувсь, як тільки міг у такій ситуації. Він нічого не знав про глеки для води та шовкові подушки.