Стивен Фрай – Міфи (страница 68)

Філемон щойно повернувся з полів і сів, готуючись до своєї щомісячної стрижки. У ці дні на його голові вже залишилося дуже мало волосся, яке могло увінчати його стару лисину, але це був щомісячний ритуал, який приносив їм обом задоволення. Раптове гучне гупання в їхні двері мало не змусило Бавкіду впустити бритву, яку вона гострила. Вони подивились одне на одного з великим подивом, адже ніхто з них не міг пригадати, коли до них востаннє хтось приходив у гості.

На їхньому порозі стояли двоє незнайомців: бородатий чоловік і його молодший товариш із поголеним обличчям. Можливо, це був його син.

— Вітаю, — сказав Філемон. — Чим ми можемо вам допомогти?

Молодший чоловік усміхнувся й зняв свій капелюх, це був дивний круглий кашкет із неглибокими полями.

— Добрий день, пане, — сказав він. — Ми двоє голодних мандрівників, ми чужинці у цій частині світу. Я хочу поцікавитися, чи можемо ми скористатися вашою добродуш­ністю?..

— Заходьте, заходьте! — сказала Бавкіда і заметушилася позаду чоловіка. — На вулиці зараз прохолодно в цю пору року. Наш будинок стоїть вище за решту міста, як ви бачите, тож ми відчуваємо трохи більший холод. Філемоне, чому б тобі не розпалити багаття, щоб наші гості змогли зігрітися?

— Звичайно, моя люба, звичайно. Де мої манери? — Філемон нахилився й дмухнув у вогнище, пробуджуючи вугілля.

— Дозвольте мені взяти ваші плащі, — сказала Бавкіда. — Сідайте, пане, біля вогнища. І вас, пане, прошу, сідайте.

— Це дуже люб’язно, — сказав старший із двох. — Мене звати Астрап, а це мій син — Аргур.

При згадці свого імені молодший чоловік вклонився з певним розмахом і сів біля вогню.

— Нас дуже змучила спрага, — сказав він, голосно позіхаючи.

— Вам треба щось випити, — сказала Бавкіда. — Чоловіче, принеси глечик із вином, а я принесу сушений інжир і кедрові горішки. Сподіваюся, що ви, панове, погодитесь повечеряти з нами. Ми не можемо запропонувати вам вишукані страви, але будемо дуже раді вашій компанії.

— Якщо ви не заперечуєте, то ми залюбки приєднаємося до вас, — сказав Аргур.

— Дозвольте мені взяти ваш капелюх і посох...

— Ні, ні. Вони залишаться зі мною.

Молодий чоловік притягнув до себе палицю. Вона мала надзвичайно цікавий дизайн. «Це була виноградна лоза, вирізана навколо дерева?» — замислилася Бавкіда. Він так спритно крутив цю палицю, що вона здавалася живою.

— Боюся, — сказав Філемон, підійшовши до них із глечиком вина, — що наше місцеве вино вам може здатися трохи рідким і, можливо, трохи... різким. Люди з сусідніх регіонів сміються над нами через це, але я запевняю вас, щойно ви звикнете до смаку, воно дійсно може бути непоганим. Принаймні ми так думаємо.

— Непогане, — сказав Аргур, зробивши ковток. — Як ви змусили кота сісти на глечик?

— Ігноруйте його, — сказав Астрап. — Він думає, що він кумедний.

— Що ж, мушу визнати, що це було досить смішно, — сказала Бавкіда, підходячи до них із фруктами та горіхами на дерев’яній тарілці. — Складно уявити, молодий пане, що ви скажете про зовнішній вигляд моїх сушених слив.

— На вас блузка, тож я їх не бачу. Але засушені фрукти на цій тарілці мають досить апетитний вигляд.

— Пане! — Бавкіда жартівливо дала йому ляпаса і сильно почервоніла.

Який дивний молодий чоловік!

Легка ніяковість, яка зазвичай присутня під час вечір­ньої фази випивки та закусок, швидко пом’якшилася розв’язаністю та веселістю Аргура й невимушеним сміхом господарів. Астрап, здавалося, був у похмурому настрої, тож, коли вони підійшли до столу, Філемон поклав руку на його плече.

— Сподіваюся, ви пробачите допитливість старого дурня, пане, — сказав він, — але ви, здається, трохи розгублені. Ми можемо вам чимось допомогти?

— О, ігноруйте його. Він завжди десь на звалищі, — сказав Аргур. — Ось звідки він бере свій одяг, ха-ха! Але, по правді кажучи, з ним не сталося нічого настільки поганого, чого б не виправила хороша вечеря.

Бавкіда на мить зустрілася очима з Філемоном. В їхній коморі було так мало запасів. Тільки шматок засоленого бекону, який вони берегли для зимового бенкету, трохи засушених фруктів, чорний хліб і половина капустини. Вони знали, що голодуватимуть цілий тиждень, якщо задовольнять хоча б половину апетиту двох таких голодних чоловіків. Але гостинність була святою справою, і потреби гостей завжди мали бути на першому місці.

— Ще один келих цього вина не зашкодить, — сказав Аргур.

— Ой, лишенько, — сказав Філемон, дивлячись у глечик, — боюся, що вина більше немає...

— Дурниці, — сказав Аргур, вихоплюючи його з рук старого, — там залишилося ще багато.

Він наповнив свою чашу, а потім і чашу Астрапа.

— Як дивно, — сказав Філемон. — Я міг би заприсягтися, що глечик був заповнений лише на чверть.

— А де ваші чаші? — запитав Аргур.

— О, будь ласка, нам нічого не потрібно...

— Що за нісенітниці, — Аргур відкинувся на спинку стільця й потягнувся до двох дерев’яних чашок, що стояли на столику позаду нього. — Отже... Давайте піднімемо тост.

Філемон і Бавкіда були вражені не тільки тим, що в глечику було достатньо вина, щоб доверху наповнити їхні чаші, але й тим, що його якість була набагато кращою, ніж вони пам’ятали. Насправді, якщо вони не марили, це було найсмачніше вино, яке вони коли-небудь куштували.

Перебуваючи у певному шоці, Бавкіда витерла стіл листочками м’яти.

— Кохана, — прошепотів їй на вухо Філемон, — той гусак, якого ми збиралися принести в жертву Гестії наступного місяця. Напевно, важливіше нагодувати ним наших гостей. Гестія все зрозуміє.

Бавкіда погодилася.

— Я вийду надвір і скручу йому шию. А ти подивися, чи зможеш роздмухати вогонь настільки, щоб його вдалося добре просмажити.

Гусака, однак, ніяк не вдавалося спіймати. Незалежно від того, наскільки ретельно Бавкіда вичікувала та кидалася, він щоразу виривався з її рук із голосним криком. Вона повернулася до хатини в стані схвильованого розчарування.

— Панове, мені дуже шкода, — сказала вона, а в її очах стояли сльози. — Боюся, що ваша вечеря сьогодні буде грубою та несмачною.

— Тихше, пані, — сказав Аргур, знову підливаючи усім вина. — Я ніколи ще не бачив кращого бенкету.

— Облиште, пане!

— Це правда. Скажи їм, батьку.

Астрап похмуро посміхнувся.

— Нас прогнали з кожного дому в Евменії. Дехто з містян вилаявся на нас. Дехто плюнув на нас. Дехто закидав нас камінням. Дехто спустив на нас собак. Ваш будинок був останнім, в який ми постукали, і ви зустріли нас лише з добротою та справжнім духом ксенії, хоча я вже боявся, що він цілком зник зі світу.

— Пане, — сказала Бавкіда, намацуючи під столом руку Філемона й стискаючи її. — Ми можемо лише вибачитися за поведінку наших сусідів. Життя важке, і їх не завжди виховували шанувати закони гостинності так, як належить.

— Немає потреби виправдовувати їх. Я розлючений, — сказав Астрап, і поки він говорив, надворі почувся гуркіт грому.

Бавкіда подивилась у вічі Астрапу й побачила у них щось, що її налякало.

Аргур засміявся.

— Не лякайтеся, — сказав він. — Мій батько не сердиться на вас. Він задоволений вами.

— Залиште цей будинок і підніміться на пагорб, — сказав Астрап, підводячись. — Не озирайтеся. Хоч що б сталося, не озирайтесь. Ви заслужили свою винагороду, а ваші сусіди заслужили своє покарання.

Філемон і Бавкіда стояли, тримаючись за руки. Тепер вони знали, що їхні відвідувачі були кимось більшим за звичайних мандрівників.

— Немає потреби вклонятися, — сказав Аргур.

Його батько вказав на двері.

— На вершину пагорба.

— Пам’ятайте, — гукнув їм услід Аргур, — тільки не озирайтеся.

Тримаючись за руки, Філемон і Бавкіда піднімалися на пагорб.

— Ти знаєш, ким був той молодий чоловік? — запитав Філемон.

— Гермес, — сказала Бавкіда. — Коли він відчинив двері, щоб випустити нас, я побачила, як навколо його посоха обвилися змії. Вони були живі!

— Тоді той чоловік, якого він називав своїм батьком, був... мабуть, це був...

— Зевс!

— Милосердні боги! — Філемон зупинився на схилі пагорба, щоб перевести подих. — Вже так темно, кохана моя. Гуркіт грому все ближче. Цікаво, якщо...

— Ні, коханий, нам не можна озиратися. Не можна.