Стивен Фрай – Міфи (страница 67)

— Повідомте царю Періандру, — сказав він, зіскакуючи з дельфіна на причал, — що його менестрель повернувсь. І погодуйте мого дельфіна.

Пам’ятник

Періандр дуже зрадів поверненню додому музиканта, якого він так любив. Історія його порятунку сповнила палац подивом і захопленням. Вони бенкетували всю ніч, аж до самого ранку. Був вже вечір наступного дня, коли вони вирушили до доків, аби подивитися, похвалити і погладити героїчного дельфіна. Але їхні очі побачили сумне видовище. Нерозумні докери витягли тварину на берег, щоб її погодувати. Цілу ніч дельфін знаходився там без води, яка мала зберігати вологу в його шкірі, а потім він пролежав цілий ранок і день на набережній в оточенні допитливих дітей, поки гаряче сонце безжально палило й висушувало його. Аріон став навколішки на землю і щось прошепотів йому на вухо. Дельфін ласкаво кивнув йому, тяжко вдихнув і помер.

Аріон гірко звинувачував себе в його смерті, і навіть наказ Періандра збудувати на честь дельфіна високу вежу, щоб прославити пам’ять про нього, не поліпшили його настрій. Протягом наступного місяця всі його пісні були сумними, і палац сумував разом із ним.

Потім прийшла новина, що той самий бриг із дев’ятьма матросами та їхнім лихим капітаном шторм відніс до берегів Коринфа. Періандр послав гінців, через яких наказав екіпажу з’явитися перед ним, а Аріону сказав триматися подалі, поки він буде їх розпитувати.

— Ви мали повернути мого барда Аріона з Тарента, — сказав цар. — Де він?

— Мені шкода, ваша величносте, — мовив капітан. — Трапилася дуже сумна історія. Бідолашного хлопця під час шторму викинуло за борт. Ми знайшли його тіло й шаноб­ливо поховали його в морі. Таке горе. Він був чарівний хлопець, ми полюбили його всією командою.

— Так. Дійсно. Приємний хлопець. Жахлива втрата... — пробурчали матроси.

— Хай там як, — сказав Періандр, — а до мене дійшла новина, що він переміг у своєму співочому конкурсі й при­йшов до вас зі скринею, наповненою скарбами, половина яких — моя власність.

— Щодо цього... — капітан розвів руками. — Скриню було втрачено під час сильного шторму. Вона відчинилася, коли сповзала палубою в море, і нам удалося зберегти лише кілька дрібничок. Якусь срібну ліру, авлос — одну чи дві дрібнички. Я дуже хотів би врятувати більше речей, мілорде, це справді так.

— Розумію... — Періандр спохмурнів. — Зберіться завтра зранку біля нового пам’ятника в королівських доках. Ви його не пропустите. На його вершині — статуя дельфіна. Принесіть той скарб, що залишивсь, і тоді, можливо, я дозволю вам забрати частку Аріона, тепер, коли цей бідолашний хлопець мертвий. Ви можете йти.

— Не бійся, — сказав Періандр Аріону, переповідаючи йому все, що розповів царю екіпаж. — Правосуддя буде звершене.

Наступного ранку капітан далекого плавання і його дев’ять моряків завчасно прибули до пам’ятника. Вони розслабилися й сміялися, радіючи з того, що мали повернути лише невелику частину скарбів Аріона, і, можливо, навіть сподівалися, що цей довірливий тиран віддасть їм іще й частку від цих залишків.

Періандр прибув на місце зі своєю палацовою гвардією точно в призначений час.

— Доброго ранку, капітане. Ах, скарб. Це все, що вам вдалося врятувати? Так, я розумію, що ви маєте на увазі, це зовсім небагато, чи не так? А тепер нагадайте мені, що сталося з Аріоном?

Капітан швидко й легко повторив свою історію, кожне його слово було точно таким же, як і напередодні.

— Отже, він справді мертвий? Ви справді знайшли його тіло, підготували його до поховання, а потім повернули у море?

— Саме так.

— І всі ці дрібнички — це все, що залишилося від його призового скарбу?

— Мені прикро це говорити, ваша величносте, але так і є.

— Як же тоді, — запитав Періандр, — ви поясните, що мої люди знайшли все це в ніші під дерев’яною палубою на вашому кораблі?

За його сигналом кілька вартових виступило вперед з ношами в руках, на яких було складено основну частину скарбу Аріона.

— Ах. Так. Що ж... — капітан переможно посміхнувся. — Було нерозумно з нашого боку намагатися обдурити вас, могутній володарю. Бідолашний хлопець помер, як я вже сказав, і в нас залишився його скарб. Ми лише бідні моряки, мілорде, які тяжко працюють. Ваша хитрість і мудрість викрили нас.

— Це мило з вашого боку, — сказав Періандр. — Але я все ще спантеличений. Я замовив для Аріона особливу кітару зі срібла, золота та слонової кістки. Він ніколи й нікуди не ходив без неї. Чому її немає тут серед інших речей?

— Що ж, — сказав капітан. — Я вже казав вам, як ми полюбили юного Аріона. Він був нам, наче молодший брат, еге ж, хлопці?

— Так, так... — пробурчали матроси.

— Ми знали, як багато для нього означає його кітара. Тож ми поклали її разом із ним у його саван, перш ніж віддати його тіло хвилям. Хіба ми могли вчинити інакше?

Періандр посміхнувся. Капітан посміхнувся. Але раптом його посмішка зникла. З пащі золотого дельфіна, що на вершині колони, залунав звук кітари. Капітан і його люди були вражені. А тоді до нот кітари приєднався голос Аріона, і такі слова вилетіли з пащі статуї дельфіна:

«Убийте його, хлопці! — сказав капітан. —

Убийте його зараз і заберіть його золото».

«Ми вб’ємо його зараз! — кричали моряки. —

І кинемо його за борт акулам».

«Зупиніться, — сказав менестрель. —

Дозвольте заспівати лише одну прощальну пісню».

Один із матросів закричав від страху. Інші затремтіли та впали на коліна. Лише капітан, чиє обличчя побіліло, тримався прямо.

У постаменті відчинилися двері, й Аріон сам вийшов із-під пам’ятника, граючи на кітарі та співаючи:

Але прийшов і врятував його дельфін.

Він катався на ньому по хвилях морських.

Так вони допливли аж до Коринфа стін,

Дельфін і бард.

Матроси почали плакати і вити, благаючи прощення. Вони навперебій звинувачували один одного, а особливо — свого капітана.

— Надто пізно, — сказав Періандр, обертаючись на каблуках. — Убити їх усіх. А тепер ходи зі мною, Аріоне, заспівай мені пісню про кохання та вино.

Наприкінці довгого й успішного життя цього музиканта Аполлон, для якого дельфіни та музика були священними, поставив Аріона та його рятівника серед зірок між Стрільцем та Водолієм як сузір’я Дельфіна.

Зі свого розташування на небесах Аріон і його рятівник завжди допомагають навігаторам у морі та нагадують усім нам про дивовижну й неймовірну дружбу, яка існує між людьми та дельфінами.

Філемон і Бавкіда, або Винагорода за гостинність

На пагорбах східної Фригії в Малій Азії поруч ростуть дуб і липа, торкаючись своїми гілками. Це проста сільська місцевість, яка розташована далеко від будь-яких сяючих палаців чи високих цитаделей. Тут живуть селяни-фермери, які цілковито залежні від милості Деметри у питаннях дозрівання врожаю та відгодівлі свиней. Місцевий ґрунт небагатий, тож людям завжди важко вдається наповнювати свої комори достатньою кількістю провізії, якої має вистачити на всі ті зимові місяці, коли Деметра сумує та оплакує відсутність у вищому світі своєї чудової дочки Персефони. Ці дуб і липа, незважаючи на те, що вони не такі вражаючі порівняно з великими тополевими гаями та елегантними кипарисовими алеями, які висаджено вздовж доріг, що з’єднують Афіни та Фіви, все ж є найбільш важливими деревами в усьому Середземномор’ї. Мудрі та доброчесні люди здійснюють до них паломництво і розвішують на їхніх гілках вотивні дари [речі, які люди приносять в дар богам за виконання свого бажання. — Прим. пер.].

Багато років тому внизу в долині виросло поселення. За розмірами воно було чимось середнім між містом і селом. Воно назвало себе з тією відчайдушною надією, з якою завжди дають назви невдалим поселенням, Евменія, що означає «місце гарних місяців», — можливо, це сталося в тому сумному очікуванні, поки Деметра благословить неродючий ґрунт цієї місцевості й забезпечить жителям щедрі врожаї. А вона робила це рідко.

У центрі агори, головної площі, стояв великий храм Деметри, а навпроти нього — ще один храм майже такого ж розміру, який присвятили Гефесту (бо люди потребували благословення для своїх кузень і майстерень). Поблизу поселення можна було побачити багато святилищ на честь Гестії та Діоніса. Рідкі виноградники, що височіли на схилах пагорбів, були так само ретельно доглянуті, як і всі місцеві оливкові дерева чи поля кукурудзи. Життя було важким, але тутешні чоловіки та жінки знаходили розраду в кислому вині свого регіону.

Наприкінці звивистої вулички, що вела з міста, у маленькому кам’яному будиночку жило старе подружжя на ім’я Філемон і Бавкіда. Вони одружились у дуже молодому віці, але й тепер, у літньому віці, кохали одне одного так само сильно, як і завжди, з такою тихою й непохитною стабільністю, що тішила їхніх сусідів. Вони були біднішими за більшість жителів цього містечка, їхні поля були найгіршими й найменш родючими в усій Евменії, але люди ніколи не чули, щоб вони скаржилися. Щодня Бавкіда доїла їхню єдину козу, мотижила, шила, прала й штопала, а Філемон сіяв, садив, копав і розпушував землю за їхньою хатиною. Ближче до вечора вони збирали у лісі гриби, готували дрова або просто гуляли пагорбами, тримаючи одне одного за руку й розмовляючи про те та про се або просто вдовольняючись дружньою тишею. Якщо у них було достатньо їжі, щоб приготувати вечерю, вони їли, інакше вони лягали спати голод­ними та засинали в обіймах одне одного. Їхні троє дітей давно роз’їхались і створили далеко звідси власні сім’ї. Вони ніколи не приходили в гості, та й ніхто більше не стукав у їхні двері. До одного фатального дня.