Стивен Фрай – Міфи (страница 66)

94 Лише Орфей, чия історія відноситься до пізнішої Епохи героїв, перевершив Аріона в музичній майстерності та славі.

95 Слово «гітара» походить від грецького слова «κιθάρα» («кітара»).

Із його мрійливими карими очима, солодким голосом і магічною здатністю змушувати пальці на ногах вистукувати, а стегна — обертатись, Аріон невдовзі став кимось на зразок ідола в усьому Середземноморському світі. Його покровителем і найпалкішим шанувальником був коринфський тиран Періандр96, і саме він дізнався про великий музичний фестиваль, який улаштовували в Таренті — процвітаючому портовому місті Італії. Періандр дав Аріону гроші, щоб музикант міг переправитися через море та взяв участь у фестивальних змаганнях за умови, що він погодиться поділити з ним призові гроші після свого повернення.

96 «Тиран» — грецьке слово, що означає «автократичний правитель», іноді «самопроголошений цар». Періандр був реальною історичною постаттю, його вважали одним із так званих «Семи мудреців Греції», що, як писав Сократ, були втіленням усіх якостей гномічної мудрості, до яких має прагнути людство.

Подорож на фестиваль пройшла без пригод. Аріон прибув до Тарента, взяв участь у змаганнях і легко виграв перші місця в кожній категорії. Журі та глядачі фестивалю ще ніколи не чули таку захоплюючу та оригінальну музику. Його винагородою стала скриня зі скарбами зі срібла, золота, слонової кістки, коштовного каміння та вишукано вироб­лених музичних інструментів. У подяку за такий щедрий приз наступного дня Аріон дав безкоштовний концерт для містян.

Тарентський регіон був відомий великими й волохатими павуками, яких зазвичай можна було зустріти в його сільській місцевості. На честь свого міста місцеві жителі назвали їх «тарантулами». Аріон чув, що отрута тарантула може спровокувати істеричне божевілля, тож він імпровізував для натовпу варіацію своїх диких дифірамбів, яку він назвав тарантелою. Шалені ритми цього майбутнього народного танцю97 звели з розуму схвильованих тарентців, але під кінець він приборкав їх міксом зі своїх найніжніших і найромантичніших мелодій. До ранку він міг обрати для себе будь-яку дівчину, хлопця, чоловіка чи жінку в Південній Італії, і повідомляється, що, як і будь-який успішний музикант, він так і зробив.

97 Тарантела все ще популярна в різних країнах Європи.

Наступного ранку зібрався великий натовп, щоб провести Аріона, багато людей посилали йому повітряні поцілунки, а деякі навіть ридали від усього серця. Він із багажем, який містив і скриню зі скарбами, відплив на човні у відкрите море, де стояв невеликий, але справний бриг, чий екіпаж складався з капітана та дев’яти матросів. Незабаром Аріон зручно влаштувався на його борту. Екіпаж ­підняв вітрила, і капітан взяв курс на Коринф.

За бортом

Щойно земля зникла з поля зору і вони опинились у відкритому морі, Аріон відчув, що щось не так. Він звик, що на нього витріщаються — адже він був настільки ж неймовірно красивим, як і талановитим, — але погляди, спрямовані на нього цією командою, були іншого штибу. Дні минали в цій похмурій і загрозливій атмосфері, і йому ставало дедалі більш тривожно. В очах моряків було щось схоже на бажання, але це бажання мало якесь темне підґрунтя. Що може статись? І ось одного спекотного дня до нього піді­­йшов моряк, який мав найогидніший і найпідліший вигляд із усіх.

— А що в тебе у тій скрині, на якій ти сидиш, хлопче?

Звичайно, серце Аріона впало. Він усе зрозумів. Моряки почули розповіді про його скарб. Він припускав, що вони ­хочуть забрати собі частину, але будь він проклятий, якщо поділиться своєю важко здобутою нагородою з кимось, окрім Періандра. Раніше він збирався дати екіпажу щедрі чайові наприкінці подорожі, але тепер його серце зачерствіло.

— Мої музичні інструменти, — відповів він. — Я кітарист.

— Ти що?

Аріон розчаровано похитав головою й повторив повільно, наче звертався до дитини:

— Я граю на кі-та-рі.

Велика помилка.

— Невже? Тоді зіграй нам мелодію.

— Краще не буду, якщо ви не проти.

— Що тут відбувається?

До них підійшов капітан бригу.

— Цей шмаркач каже, що він музикант, але не хоче нам зіграти. Каже, що в його коробці є кітара.

— Що ж, я впевнений, що ти не проти показати нам її, правда, юначе?

Навколо нього вже кружляв увесь корабельний екіпаж.

— Я... я почуваюся недостатньо добре, щоб грати. Можливо, сьогодні ввечері я буду в кращій формі.

— Чому б тобі не спуститися вниз і не відпочити у затінку?

— Н-ні, я віддаю перевагу свіжому повітрю.

— Хапайте його, хлопці!

Грубі руки підняли Аріона так легко, наче він був новонародженим цуценям.

— Відпустіть мене! Не чіпайте скриню. Це не ваша власність!

— Де ключ?

— Я... я його загубив.

— Обшукайте його, хлопці.

— Ні, ні! Будь ласка, я вас благаю...

Ключ легко знайшли та зірвали з шиї Аріона. Коли капітан послабив клямку й підняв кришку, почулися тихі свистки й шепіт. Відблиски від сяйва золота та спалахів коштовного каміння танцювали на жадібних обличчях моряків. Аріон знав, що втратив усе.

— Я ц-цілком г-готовий п-поділитися з вами своїм скарбом...

Моряки, здавалося, знайшли цю пропозицію дуже кумедною і щиро розреготалися.

— Убийте його, — сказав капітан, дістаючи зі скрині довгу мотузку з перлів й підносячи її до світла.

Найпотворніший моряк дістав свій ніж і з лихою посмішкою підійшов до Аріона.

— Будь ласка, будь ласка... чи можу я... чи можу я заспівати хоча б свою останню пісню? Мій реквієм, мою власну панахиду. Ви винні мені хоча б це, хіба ні? Боги покарають вас, якщо ви насмілитеся відправити мене на смерть без якогось обряду катарсису...

— Я зараз примушу тебе перестати говорити ці кляті слова, — прогарчав бридкий моряк, підступаючи ближче.

— Ні, ні, — сказав капітан. — У нього є таке право. Ми дозволимо нашому лебедю заспівати свою лебедину пісню. Гадаю, тобі знадобиться ця ліра. — Він видобув зі скрині кітару й віддав її Аріону, який налаштував її, заплющив очі й почав імпровізувати. Цю пісню він присвятив своєму батькові Посейдону.

— Володарю океанів, — співав він, — Царю припливів, Той, хто трясе землю, улюблений батьку. Я часто нехтував тобою під час своїх молитов і жертвопринесень, але ти, о великий, не знехтуєш своїм сином. Володарю океанів, Царю припливів, Той, хто трясе землю, улюблений...

Без попередження, міцно притиснувши до себе свою кітару, Аріон стрибнув за борт і впав у хвилі. Останнє, що він почув, — це сміх екіпажу та сухий голос капітана:

— Це було легко! А тепер будемо ділити здобич.

Якби хтось із них потурбувався поглянути вниз, їхнім очам відкрилося б дивовижне видовище. Аріон занурився під воду і мав намір відкрити рота й без боротьби впустити в легені морську воду. Хтось сказав йому, що утоплення — це солодка й приємна смерть, повільне занурення в сон, якщо з ним не боротися. Задуха — це жахливий панічний кошмар, але справжнє утоплення — це спокійне й безболісне звільнення. Так йому сказали. Незважаючи на це начебто заспокійливе знання, Аріон міцно стиснув свого рота й, надувши щоки, штовхав ногами воду, обіймаючи свою кітару.

І тоді, коли його легені вже були готові розірватися, сталося дещо дивовижне. Він відчув, як його щось штовхає нагору. Штовхає сильно і швидко. Він нісся крізь воду. Він вистрибнув на поверхню! Він міг дихати! Що відбувається? Це має бути сон. Потік води, бульбашки та бризки, нечіткий горизонт, що хитався перед очима, гудіння у вухах, намокання, ревіння та сліпуче світло — все це заважало йому зрозуміти, що відбувається, доки він не наважився глянути вниз і не побачив крізь свої пекучі очі, що... що... він був на спині дельфіна! Це був дельфін! І він катався на ньому по хвилях! Але його шкіра була слизькою, тож він почав зісковзувати. Дельфін метнувся й перекрутивсь, і Аріон знову ­якимось чином сидів прямо. Тварина навмисно маневрувала, щоб уберегти його! Чи буде вона проти, якщо він витягне одну руку й триматиметься за її спинний плавець подібно до того, як вершник тримається за ріг сідла? Дельфін не заперечував, він, наче схвалюючи це, трохи смикнувсь і збільшив швидкість у воді. Аріон повільно потягнувся до ременя своєї кітари й повісив інструмент собі на спину, щоб насолоджуватися поїздкою, тримаючись за плавник обома руками.

Бриг вже зник із поля зору. Сонце світило, дельфін і чоловік прокладали борозни в морі, посилаючи вгору шлейфи з райдужних бризок. Куди вони направлялися? Чи знав про це дельфін?

— Гей, дельфіне! Візьми курс на Коринфську затоку. Я скажу тобі, коли ми туди прибудемо.

Дельфін видав серію писків і клацань, які, здавалося, свідчили про те, що він усе зрозумів, і Аріон розсміявся. Вони рухалися далі й далі, наче гналися за горизонтом, який не ставав ближчим. Аріон, вже впевнений у своїй здатності тримати рівновагу, взяв свою кітару до рук і заспівав пісню про Аріона та дельфіна. Для нас вона втрачена, але кажуть, що це була найпрекрасніша пісня, яку будь-коли створювали люди.

Нарешті вони дійшли до затоки. Дельфін долав цей жвавий судноплавний шлях із витонченою та блискавичною легкістю. Моряки на жвавих барках, баржах і невеликих човнах оберталися, щоб повитріщатись на дивовижне видовище, що являв собою молодий чоловік верхи на дельфіні. Аріон направляв тварину, м’яко тягнучи за плавці в один чи в інший бік, і вони не зупинялися, поки не дісталися до королівських доків.