Стивен Фрай – Міфи (страница 65)
Пігмаліон помчав додому. Він нізащо не зміг би пригадати, якою дорогою він тоді вирушив і скільки часу йому на це знадобилося. Можливо, він збив із ніг одну людину чи навіть сорок, поки проривався крізь натовп.
Але бездиханна статуя лежала на своєму розкішному дивані так само, як і тоді, коли він її залишив. Ще ніколи ця вирізана фігура не здавалася йому менш близькою чи більш крижаною. Проте, з вірою та божевільним шаленством закоханого, Пігмаліон став перед нею на коліна й поцілував її холодне чоло. Він поцілував його раз, два.. двадцять разів. Потім він поцілував її шию, її щоки... Чекайте! Невже це вогонь його поцілунків розігрів мармур, невже він відчуває дедалі більше тепло під своїми голодними губами? Так і є! Під дотиком його губ твердий камінь перетворювався на плоть, на живу, теплу й смачну плоть!
Він цілував її знову і знову, і як віск із медових стільників розтоплюється й тане на сонці, так і холодний мармур його коханої розм’якшувався від кожного ніжного дотику його губ чи рук.
Він був вражений. Він не міг у це повірити. Він приклав палець до вен на її руці й відчув приплив і пульсацію гарячої людської крові! Він підвівся. Чи може це бути насправді? Чи може це бути насправді? Він узяв Галатею в свої руки і відчув, як її грудна клітка розширилася, коли вона зробила свій перший ковток повітря. Це правда! Вона жива!
— Афродіто, я благословляю вас! Афродіто, найвеличніша з усіх богів і богинь, я дякую вам і обіцяю служити вам завжди!
Після цих слів він нахилився, щоб зустрітися з теплими губами, які охоче відповідали на його поцілунки. Невдовзі пара вже обіймалася, сміялася, плакала, зітхала й кохалася.
Місяць змінився дев’ять разів, перш ніж союз цієї щасливої пари був благословенний народженням дитини — хлопчика, якого вони назвали Пафосом, і чиє ім’я буде дано місту, в якому Пігмаліон і Галатея прожили решту свого закоханого та задоволеного життя.
Лиш один чи два рази в грецьких міфах смертні закохані отримують такий щасливий кінець. Можливо, саме ця надія спонукає нас вірити в те, що наші пошуки щастя не будуть марними89.
89 Пафія стала епітетом для опису Афродіти та мистецтва кохання. Джордж Бернард Шоу вибрав «Пігмаліон» як назву для своєї п’єси про чоловіка, який намагається перетворити дівчину-кокні на «мою прекрасну леді».
Геро та Леандр
Грецьке море, або Геллеспонт, у наш час називають Дарданеллами і воно найбільш відоме як місце найзапекліших боїв біля Галліполі під час Першої світової війни. Бувши частиною природного кордону, що розділяє Європу та Азію, ця протока завжди була стратегічно важливою для війни та торгівлі. Незважаючи на розміри цієї символічної щілини між двома континентами, насправді вона досить вузька для того, щоб її зміг перетнути сильний плавець.
Дім Леандра90 розташований у Абідосі, на азіатському боці Геллеспонту, але він був закоханий у жрицю Афродіти на ім’я Геро, яка жила у вежі в Сесті на європейському боці протоки. Вони познайомилися під час щорічного фестивалю на честь Афродіти. Багато юнаків були вражені «садом троянд на її руках»91 та її чистим обличчям, як сяйво Селени, але лише красень Леандр пробудив у ній взаємну пристрасть. За той короткий час, який вони провели разом на фестивалі, вони придумали план, що мав дозволити їм бачитись одне з одним, коли вони повернуться додому та знову будуть розділені протокою. Щоночі Геро мала запалювати лампу у вікні своєї вежі, а Леандр, дивлячись на цю цятку світла у темряві, боровся з течіями Геллеспонту, підіймався нагору та був із нею.
90 Про Леандра відомо небагато. Вірш Крістофера Марлоу повідомляє нам лише те, що він був юнаком, який зустрів Геро і закохався в неї. Лі Гант написав інший вірш про нього, але він є не більш інформативним.
91 У вірші Марлоу вона носить вуаль із квітами, вишитими настільки реалістично, що їй доводиться відбиватися від бджіл.
Бувши жрицею, Геро присягнулася, що дотримуватиметься целібату, одначе Леандр переконав її, що фізичне підтвердження їхнього кохання буде святою справою, посвяченням, яке б схвалила Афродіта. Насправді, як сказав він, це була справжня образа — присвятити себе богині кохання і при цьому залишатися незайманою. Це було б те саме, що поклонятись Аресу, але відмовлятися воювати. Цей чудовий аргумент переконав Геро, тож щоночі лампа запалювалася, протока перепливалась і відбувалося кохання. Вони були найщасливішою парою в усьому світі.
Ціле літо панував цей блаженний стан справ, але літо надто швидко змінилось осінню, і незабаром повіяли вітри рівнодення. Одного разу вночі три вітри Борей, Зефір і Нот — Північний, Західний і Південний — завили разом, посилаючи довкола сильні пориви, один із яких загасив лампу у вікні Геро. Не маючи нічого, що могло б указати йому шлях через Геллеспонт, поки вітри здіймали хвилі, перетворюючи їх на водяні стіни, Леандр заблукав, потрапив у біду й потонув.
Геро всю ніч чекала свого коханого. Наступного ранку, щойно Еос відчинила ворота світанку і стало достатньо світла, щоб роздивитися навкруги, вона подивилася вниз і побачила побите тіло Леандра, що лежало на скелях під її вежею. В агонії відчаю вона вистрибнула з вікна й розбилася об ті самі скелі92.
92 Ім’я Леандра продовжує жити в поважному та ексклюзивному веслувальному клубі Англії, чиї яскраво-рожеві шкарпетки, краватки та весла є характерною особливістю королівської регати в Генлі.
Після Леандра багато інших перепливали Геллеспонт. Найвідомішим із них був поет Байрон, якому вдалося це зробити 3 травня 1810 року — з другої спроби. У своєму щоденнику він із гордістю записав, що переплив протоку за одну годину й десять хвилин. «Мені вдалося це з невеликими труднощами, — зазначив він. — Я пишаюся цим своїм досягненням більше, ніж пишався будь-яким іншим досягненням, здобутим на політичній, поетичній чи риторичній ниві».
Лорд Байрон плавав у компанії лейтенанта Вільяма Екенгеда з Королівської морської піхоти, який отримав власну частку безсмертя, коли Байрон включив його в строфу свого псевдоепічного шедевра «Дон Жуан». Вихваляючи майстерність головного героя під час плавання через річку Гвадалквівір в Севільї, Байрон пише про Жуана:
«Можливо, він зміг би перепливти Геллеспонт,
як колись зробили (подвиг, яким ми пишалися)
Леандр, містер Екенгед та я93».
93 Очевидно, це досягнення багато означало для клишоногого, але надзвичайно спортивного поета. Він написав своєму другові Генрі Драрі: «Сьогодні вранці я переплив із Сеста в Абідос. Фактична відстань між ними не перевищує півтора кілометра, але течія робить цю справу настільки небезпечною, що я сумніваюся в тому, що збудження закоханого Леандра не охололо хоча б трохи під час його подорожі до раю».
Через шість днів після свого подвигу Байрон навіть написав глузливо героїчний вірш на цю тему під назвою «Написано після плавання від Сеста до Абідоса» (на звороті):
Як у місяці темному грудні буває,
Леандр не раз у темряві нічній
(Яка ж дівиця цю казку не знає?)
Широкий Геллеспонт він переплив!
Хоча ревіла там буря зимова,
Він мчав до Геро, скрізь вода,
Навколо вирувала течія бойова,
Красна Венера! Як мені їх шкода!
Такий жалюгідний негідник, як я,
Хоч в травні теплому є багато див,
А кінцівки мої тепер звела течія,
Вважаю, сьогодні я подвиг вчинив.
Але тоді він перетнув приплив швидкий,
Як розповідає давня нам історія,
В ім’я любові, заради неї він був живий,
Мене ж вела до слави траєкторія;
Важко сказати, хто з нас переміг:
О смертні! Ми гнів пізнаємо богів!
Він витратив всі сили, він не зміг:
Він утопився там, а я все ж зумів.
Пізніший твір Байрона, в якому йдеться про дім Леандра, хоча він і не має ніякого відношення до цього міфу, — «Абідоська наречена» (1813).
Шекспір, здається, особливо любив історію цих античних закоханих, оскільки дав одному персонажу п’єси «Багато галасу з нічого» ім’я Геро і вклав ці дивовижно цинічні та антиромантичні слова в уста Розалінди в комедії «Як вам це подобається»:
«Леандр, він прожив би чимало гарних років, навіть якби Геро стала черницею, якби не та спекотна літня ніч, коли цей молодий чолов’яга пішов скупатися в Геллеспонті і, схоплений судомою, потонув; а нерозумні літописці того часу вигадали, що це сталося через Геро з Сеста. Але це все брехня. Час від часу чоловіки помирали, і їх з’їдали черви, але не через кохання».
Аріон і дельфін
Греки, як і всі великі цивілізації, високо цінували музику — вони поставили її так високо серед усіх видів мистецтва, що вона дістала свою назву від усіх дев’яти дочок Пам’яті [дев’яти муз, дочок Мнемосіни. —
Мало кому вдалося здобути за своє життя кращу репутацію співака, менестреля, барда, поета та музиканта, ніж Аріону з Метімни на острові Лесбос94. Він був сином Посейдона та німфи Онкеї, але, незважаючи на своє походження, він вирішив присвятити свій музичний талант прославленню та вихвалянню бога Діоніса. Його улюбленим інструментом була кітара, різновид ліри95. Його всюди визнають як винахідника поетичної форми під назвою дифірамб — дикого хорового гімну, присвяченого вину, карнавалу, екстазу та насолоді.