Стивен Фрай – Міфи (страница 64)

Чутливий і шалено привабливий молодий скульптор на ім’я Пігмаліон побачив розпусну й безсоромну поведінку Пропетід і відчув у ту мить таку огиду, що вирішив назав­жди відректися від кохання та сексу.

— Жінки! — пробурмотів він собі під ніс, коли одного ранку взявся працювати над створенням у мармурі обличчя та фігури генерала з Аматуса. — Ви не побачите, як я витрачаю свій час на жінок. О ні. Мистецтва достатньо. Мистецтво — це все. Кохання — це ніщо. Мистецтво — це все. Мистецтво — це... Якось це дивно...

Пігмаліон відступив, аби подивитися на свою роботу, і здивовано наморщив лоб. Його генерал виходив дивним чином. Він міг заприсягтися, що в цього чоловіка була борода. Крім того, старий воїн, можливо, й був трохи гладкий, але Пігмаліон був упевнений, що в нього не було налитих грудей. Його шия також не була такою стрункою, гладенькою та непереборно...

Пігмаліон вийшов на подвір’я і занурив голову в фонтан із холодною водою, який там дзюркотів. Освіжившись, повернувся до студії, знову подивився на свою незавершену роботу та зміг лише здивовано похитати головою. Генерал, коли Пігмаліона запросили на його віллу, щоб він вивчив риси обличчя цієї великої людини, здався йому схожим більше на бородавочника, ніж на звичайну людину, і все ж тут він виходив із мармуру, як витончена та дивовижна краса. При цьому ця краса була виразно жіночою.

Взявши долото, Пігмаліон пробігся оком художника по своїй роботі і зрозумів, що кількома безжальними й влучними ударами він зможе легко повернутися на правильний курс і не зіпсувати цінну мармурову брилу, за яку він заплатив свій місячний дохід.

Стук, стук, стук!

Вже було більше схоже.

Грюк, грюк, грюк!

Мабуть, це було якесь дивне підсвідоме бажання.

Цок, цок, цок!

Або, можливо, розлад травлення.

Тепер давайте знову відійдемо назад і подивимося...

Ні!!!

Опинившись далеко від того, щоб урятувати свою роботу й повернути мужній і бойовий погляд генерала на обличчя своєї скульптури, він якимось чином лише підсилив її м’яку жіночність, граційність, чуттєвість і — хай йому грець — сексуальність.

Його охопила гарячка. Глибоко всередині він вже знав, що більше не збирається рятувати генерала. Він мав місію довести до кінця це божевілля, що його захопило.

Це божевілля, звичайно, було справою рук Афродіти. Вона була незадоволена тим, що один із найкрасивіших і найпривабливіших юнаків її острова вирішив відвернутися від кохання. Крім того, житло цього молодого чоловіка стояло на березі саме в тому місці, де Афродіта вийшла на сушу після свого народження у хвилях, тож, богиня вважала, що він мав бути наділений особливою здатністю до кохання. Кохання та краса, як більшість із нас дізнаються протягом нашого життя, безжалісні, невблаганні та не­щадні.

Днями й ночами Пігмаліон працював у шаленому нападі творчості, буквального ентузіазму. Покоління митців у всіх галузях відтоді могли б легко розпізнати цей болісний і напружений екстаз натхнення, який захопив його. Жодна думка про їжу чи воду — жодна свідома думка взагалі — не приходила йому в голову, поки він стукав, цокав і довбав.

Нарешті, коли рожевий рум’янець Еос і перламутровий спалах світла на сході сповістили про початок його п’ятого дня безперервної роботи, він відступив із дивовижним знан­ням, яке зрозуміють лише справжні митці: якимось чином, так, звичайно, нарешті роботу було закінчено.

Він ледве наважувався підвести свій погляд. Уся його робота досі відбувалася дуже близько до мармуру, він працював із деталями, а контури цілої фігури існували лише в якомусь темному й недоступному куточку його свідо­мості. Уперше він міг побачити її цілком. Він глибоко вдихнув і глянув на свою статую.

Пігмаліон одразу скрикнув від шоку і впустив долото на підлогу.

Від вишуканої форми пальців на ногах до ідеально пропрацьованих квітів, які обвивали волосся на її голові, ця скульптура була безсумнівно найкращою з усього, що він коли-небудь робив. Більше того, вона безсумнівно була найпрекраснішим витвором мистецтва, який коли-небудь бачив цей світ. Для справжнього митця, яким був Пігмаліон, це означало, що вона була прекраснішою за будь-яку живу людину, яка коли-небудь існувала на землі, адже він знав, що мистецтво завжди перевершує найкраще з того, що здатна створити природа.

І все ж він побачив, що фігура, яку він відтворив у мармурі зі своєї захопленої уяви, була навіть чимось більшим за найпрекраснішу річ у світі. Вона була справжньою. Для Пігмаліона вона була реальнішою за стелю над головою та підлогу під ногами.

Його серце забилося швидше, зіниці розширилися, дихання стало уривчастим, а саме його нутро зворушилося найпотужнішим і найтривожнішим чином. Це була радість і біль одночасно. Це було кохання.

Вираз обличчя та постава дівчини — чиє ім’я, як він знав, мало бути Галатея, бо її мармурова краса була білою, мов молоко, — були спіймані в мить піднесеного вагання, між пробудженням і подивом. Вона видавалася трохи здивованою, наче ось-ось збиралася ахнути. Через що? Через красу світу? Через красу молодого скульптора, який так жадібно милувався нею? Її риси обличчя були правильними й довершеними, але такими були й риси багатьох дівчат. Проте в ній було щось більше за звичайну привабливість. Наче внутрішня краса її душі співала зі своїх глибин. Її риси та лінії були розмашисто, стрімко, запаморочливо плавними, гнучкими й чуттєвими. Здавалося, що її груди м’яко випинають, а її нагота була ще більш привабливою завдяки тому, як її рука торкалась її шиї в жесті ніжно-скромної тривоги.

Пігмаліон обійшов її, щоб побачити хвилюючу щедрість вигинів її сідниць і чудову повноту її стегон. Чи наважиться він доторкнутися до цієї плоті? Він простягнув свою руку — обережно, наче не хотів зробити їй боляче. Але його пальці зустрілися з холодним мармуром. Твердим, неподатливим мармуром. Для очей і його душі Галатея здавалася швидкою, теплою й живою, але для рук Пігмаліона, що гладили її, і для люблячої щоки, яку він приклав до неї, вона була холодною, мов смерть.

Він одночасно почувався хворим і переповненим життям. Він почав підстрибувати. Він голосно закричав. Він застогнав. Він засміявся. Він заспівав. Він вилаявся. Він демонстрував всю дику, божевільну, люту, ейфоричну та розпачливу поведінку юнака, який бурхливо та страшно закохався.

Зрештою він кинувся до своєї Галатеї, обхопив її руками й ногами, притиснувся до неї, цілував, торкався і терся об неї, доки все всередині нього не вибухнуло.

Але божевілля, що роз’їдало його душу, не вщухло після того першого дня. Тепер він віддавався Галатеї з усім запалом та уважною ніжністю справжнього коханця. Він називав її ласкавими іменами. Він пішов на ринок і купив їй сукні, гірлянди та різні дрібнички. Він прикрасив її зап’ястя браслетами та стрічками, а її шию — намистами й підвісками з яшми та перлів. Він купив канапу, яку прикрасив тірським пурпурним шовком. Він поклав Галатею на канапу та співав їй балади. Як і більшість великих художників, він був поганим музикантом і жалюгідним поетом.

Його кохання було пристрасним і щедрим, але — за винятком його гарячкової уяви під час найбільш оптимістичних настроїв — абсолютно невзаємним. Це було одностороннє залицяння, і десь у глибині свого змученого серця він це розумів.

Настав день свята на честь Афродіти. Пігмаліон поцілував на прощання холодну, але прекрасну Галатею, і вийшов із дому. Весь Кіпр і тисячі гостей із материка зібралися в Аматусі на це щорічне свято. Велика площа перед храмом була переповнена паломниками, які прийшли помолитися богині кохання та краси про успіх у сердечних справах. Поруч принесли в жертву телиць, прикрашених гірляндами, повітря було насичене ладаном, а кожна колона храму була оповита квітами. Молитви лунали густо, швидко й гучно.

— Пошліть мені дружину.

— Пошліть мені чоловіка.

— Покращте мою витривалість.

— Уповільніть мене.

— Заберіть у мене ці почуття.

— Змусьте Менандра закохатися в мене.

— Хай Ксантіпп перестане мене зраджувати.

Повітря наповнили благальні крики та зойки.

Пігмаліон наосліп пробивався крізь натовп торговців і прохачів. Він дістався сходів храму, підкупив варту, вмовив жриць і, нарешті, його було проведено у внутрішнє святилище, де лише найбагатшим і найвпливовішим громадянам дозволялось молитися просто перед великою статуєю Афродіти. Він упав перед нею на коліна.

— Велика богине кохання, — прошепотів він. — Кажуть, що в цей ваш святковий день ви виконуєте бажання пристрасно закоханих. Тож виконайте бажання бідолашного художника, який просить вас, аби ви...

Біля поруччя, що огороджувало вівтар, впливові чоловіки та жінки озвучували свої побажання Афродіті, і хоча шанси на те, що хтось почує серед цього галасу голос Пігмаліона, були незначними, певна скромність чи сором завадили йому висловити своє справжнє бажання.

— ...бідолашного художника, який просить вас, щоб ви дали йому справжню живу дівчину, таку ж, як ту, яку він виліпив із мармуру. Подаруйте мені це, могутня богине, і ви отримаєте в моїй особі відданого раба, чиє життя та мистецтво завжди будуть присвячені служінню та вихвалянню кохання.

Зацікавлена Афродіта почула його молитву. Вона чудово знала, чого насправді хоче Пігмаліон. Свічки на вівтарі перед ним спалахнули й дев’ять разів підстрибнули в по­вітрі.