Стивен Фрай – Міфи (страница 63)
Трохи пізніше на місце зустрічі прибув Пірам і почав чекати свою кохану під високою шовковицею, обтяженою важким літнім тягарем із білосніжних плодів. Сніп місячного світла, який пробивався крізь віття дерева, освітив вуаль Тізби, що лежала на землі, вся заляпана кров’ю. Пірам підняв її. З жахом він упізнав на закривавленій тканині вишитий герб родини Тізби, більше того, він упізнав запах дівчини, з якою він стільки разів обмінювався пристрасним, гарячковим диханням кохання. Потім він помітив на землі відбитки лап, що свідчили про присутність лева.
Кров, сліди лап, сімейний герб, безпомилковий запах самої Тізби — ясне й трагічне значення всього цього зійшло на Пірама. З криком відчаю він вийняв свій меч і глибоко встромив його собі в живіт, розриваючи рану все ширше з боку в бік і поспішаючи приєднатися до своєї мертвої коханої. Кров била з нього фонтаном, фарбуючи білі ягоди шовковиці в багряний колір.
— Ви забрали мою кохану Тізбу, перш ніж ми змогли об’єднатися протягом цього короткого проміжку нашого життя, — вигукнув Пірам до небес, — тож дозвольте нам бути одним цілим у нескінченній ночі вічної смерті!
З цими благородними словами він помер на землі85.
85 У фарсовій постановці всередині п’єси «Сон літньої ночі» Пірам (його грає Навій) кричить, завдаючи собі удару мечем:
«Так помираю я, так, так, так.
Тепер я мертвий,
Тепер я втік;
Моя душа на небесах.
Мово, гаси своє світло;
Місяцю, здійсни свій політ;
Тепер я помираю, помираю, помираю, помираю,
помираю».
Невдовзі туди повернулася Тізба. У мертвих руках Пірама вона побачила свою вуаль, вимазану й забризкану кров’ю. Поруч вона помітила відбитки лев’ячих лап і чітко зрозуміла, що тут сталося.
— О боги, невже ви так сильно заздрили нашому коханню, що не змогли подарувати нам навіть одну коротку мить щастя? — плакала вона.
Вона побачила меч Пірама. Він був усе ще гарячий і мокрий від його крові. Вона кинулася на нього, застромлюючи його глибоко у свій живіт із криком тріумфу та екстазу в одному з найбільш фрейдистських самогубств.
Коли дві родини прибули на місце трагедії, вони з плачем впали одне одному на груди і благали прощення. Ворожнеча закінчилася. Тіла закоханих кремували, а їхній прах поклали в одну урну.
Що стосується їхніх духів, то Пірам перетворився на річку, яка тисячоліттями носила його ім’я, а Тізба — на джерело, води якого впадають у неї. Течія Пірама (тепер ця річка називається Джейхан) була перегороджена дамбою для отримання гідроенергетики, тож енергія цих двох закоханих тепер іде на освітлення турецьких будинків.
Крім того, на честь кохання та жертовності цієї пари боги постановили, що з цієї миті плоди шовковиці завжди мають бути багряно-фіолетового кольору — кольору їхньої пристрасті та їхньої крові.
Галатеї
Ацис і Галатея
Серед багатьох дочок океаніди Доріс і морського бога Нерея була одна нереїда, яку звали Галатея. Вона дістала таке ім’я за свій молочно-білий колір обличчя, і її обожнював циклоп Поліфем. Цей Поліфем — не один із первісних циклопів — був диким і потворним нащадком Посейдона та океаніди Тооси.
Сама Галатея кохала Ациса, сицилійського пастуха, який мав простий шарм і красу. Хоча Ацис був сином річкової німфи Сімети і бога Пана, він був смертним. Одного разу ревнивий Поліфем побачив Галатею в обіймах Ациса і жбурнув у юнака валун, який розчавив і вбив його на місці. Нещасна Галатея змогла зібрати достатньо сил і ресурсів чи, можливо, мала достатньо друзів на Олімпі, щоб перетворити Ациса на безсмертного річкового духа, з яким вона буде пов’язана навіки. Їхня історія стала основою для пасторальної опери Генделя «Ацис і Галатея».
Галатея II
Якщо говорити про дівчат на ім’я Галатея, то варто згадати ще двох.
У Пандіона з Феста, міста на острові Крит, був син Лампр, який одружився з Галатеєю. Лампр не був зацікавлений у тому, щоб ставати батьком для дівчат, тож сказав своїй дружині: якщо вона народить доньку, вона має її вбити, і вони продовжуватимуть свої спроби, доки вона не народить сина, якого він так жадав. Їхньою першою дитиною стала гарна дівчинка. У Галатеї не вистачило духу вбити її — яка мати змогла б таке зробити? — і вона сказала чоловікові, що у неї народився здоровий хлопчик, і що вона хоче назвати його Левкіппом (по-грецьки «білий кінь»).
Лампр повірив своїй дружині на слово, не обтяжуючи себе ніякими анатомічними оглядами, і таким чином вихований як хлопчик Левкіпп ріс гарним, розумним, усіма улюбленим і прийнятим хлопчиною. Але наближався підлітковий вік, і Галатея все більше й більше боялася, що округлі природні форми її улюбленої дитини та незвична відсутність хоч якогось волосся на підборідді врешті все викажуть Лампру — він був не з тих чоловіків, які можуть не помітити такий обман.
Заради безпеки дитини Галатея забрала Левкіппа і знайшла притулок у храмі Лето (титаніди, матері Аполлона й Артеміди), де вона молилася про те, щоб її дочка змогла змінити свою стать. Лето відповіла на її молитви, і Левкіпп миттєво перетворився на мужнього юнака. Волосся пробилося там, де воно має бути у чоловіків, у нього з’явилися правильні опуклості, а неправильні зникли. Лампр нічого про це не дізнавсь, і всі вони жили довго та щасливо.
Протягом багатьох поколінь після цього місто Фест відзначало свято, яке його жителі називали екдусія86. Під час цього ритуалу всі молоді фестські хлопці жили серед жінок і дівчат, носили жіночий одяг і мали скласти присягу на громадянство, перш ніж вони могли закінчити свою агелу, тобто молодіжний корпус, і отримати повноцінне чоловіче вбрання і статус87.
86 Слово, яке охоплює линяння, скидання, відкидання та переоцінку. Воно означає «вискакувати з одного і вдягатися в інше».
87 Детальніше про цю захоплюючу тему можна прочитати у статті Девіда Д. Лейтао «Труднощі Левкіппа: ініціативний трансвестизм та ідеологія чоловічої статі в екдусії у Фесті», що була опублікована в журналі «Classical Antiquity», том 14, вип. 1 (1995).
Левкіпп II, Дафна й Аполлон
Цікаво, що ще один міф розповідає про іншого Левкіппа, який теж змінив свою стать. Цей Левкіпп — він був сином Еномая — закохався в наяду Дафну, яку також кохав Аполлон, але поки що не залицявся до неї й не намагався її спокусити.
Щоб бути поруч із Дафною, цей Левкіпп переодягнувся в дівчину та приєднався до її компанії німф. Ревнивий Аполлон побачив це і змусив очерет нашепотіти Дафні, що вона та її подруги мають скупатись у річці. Тож вони скинули з себе одяг і голяка плескались у воді. Коли Левкіпп зі зрозумілих причин відмовився знімати своє дівоче вбрання, дівчата, дражнячись, роздягли його догола, відкрили його ганебну та явну таємницю й, розлютившись, проштрикнули його списом.
У цей час закипіла хтива кров Аполлона. Він матеріалізувавсь і почав переслідувати Дафну. Перелякана дівчина вискочила з річки і побігла щодуху, але він швидко наздогнав її. Аполлон вже майже схопив її, але вона встигла промовити молитву до своєї матері Геї та свого батька, річкового бога Ладона. Коли Аполлон наблизився й торкнувся її, він відчув, як її тіло змінюється під його руками. Її груди вкрилися тонкою корою, її волосся почало перетворюватися на яскраво-жовте та зелене листя, її кінцівки розтягнулись і стали гілками, а її ноги повільно пустили коріння у землю, до матері Геї. І приголомшений Аполлон побачив, що він обіймає не наяду, а лаврове дерево.
Уперше за все його життя цього бога було покарано. Лавр став для нього священним деревом, і відтоді лавровий вінок увінчував чоло, як я вже казав, переможців його Піфійських ігор у Дельфах. Та й досі володарів престижних нагород називають лауреатами88.
88 Дафну не слід плутати з Дафнісом, сицилійським юнаком надзвичайної краси, якого знайшли немовлям під лавровим кущем, що й дав йому ім’я [з грецької «δάφνης» («дафніс») перекладається як «лавр». —
Галатея III і ще Пігмаліон
Острів Кіпр, який був місцем виходу на землю Афродіти, що народилася з піни, здавна поклонявся богині кохання та краси з особливим запалом, чим кіпріоти заслужили репутацію безсоромних розпусників і розбещених перелюбників. Жителі материка вважали Кіпр місцем гріха, островом вільного кохання.
У південному портовому містечку Аматус гурт жінок, відомих як Пропетіди, тобто «дочки Пропета», були так сильно обурені масштабами сексуальної розпусності, яка поширювалася там, що вони навіть насмілилися заявити: Афродіта не мусить більше бути покровителькою цього острова. Щоб покарати їх за таку блюзнірську зухвалість, розгнівана Афродіта навіяла цим святенницьким сестрам відчуття ненаситної тілесної похоті, водночас позбавивши їх будь-якого почуття скромності чи сорому. Прóкляті богинею жінки втратили свою здатність червоніти і почали жадібно й без розбору займатися проституцією по всьому острову.