Стивен Фрай – Міфи (страница 62)
— Спокушай мене тут!
Нарцис підняв свою мисливську пращу і поклав у неї камінь.
— Йди. Просто йди. Я зроблю тобі боляче, якщо ти цього не зробиш. Хіба не зрозуміло?
— Не зрозуміло.
Перший камінь пролетів повз неї, а Ехо розвернулась і втекла, перш ніж Нарцис устиг перезарядити пращу та спробувати ще раз. Коли вона тікала, він крикнув їй услід:
— І ніколи не повертайся!
— Ніколи не повертайся, — відповідала вона.
Вона втекла від нього і продовжувала бігти, поки не впала, плачучи, на землю. Її серце розривалося від горя та сорому.
Хлопець у воді
Нарцис дивився їй услід. Він сердито похитав головою. Невже він ніколи не буде вільним від цих дурних людей, їхнього скигління та нав’язливого божевілля? Кохання і краса! Слова, просто слова.
Спекотний і спраглий від усього цього стресу та драми, він став на коліна, щоб напитися зі струмка. І тут від подиву йому перехопило подих, коли в його водах він побачив наймиліше обличчя, яке він коли-небудь бачив, — чарівне й здивоване обличчя найкрасивішого юнака у світі. У нього було золоте волосся та ніжні червоні вуста. Нарцис із хвилюванням усвідомив, що спокусливі й закохані очі юнака дивляться на нього тим самим голодним і нужденним поглядом, який він завжди вважав таким відразливим, коли бачив у інших людей. Але від того ж самого погляду на прегарному обличчі цього таємничого незнайомця груди Нарциса напнулись, а серце забилося від радості. Мабуть, це означає, що дивовижне створіння у річці відчуває те саме, що й він! Нарцис нахилився, щоб поцілувати чарівні губи, а чарівні губи піднялися, щоб поцілувати його, але щойно Нарцис опустив своє обличчя, риси незнайомця розсипалися на тисячі танцюючих хвилястих частинок, а тоді він більше не міг їх бачити і виявив, що поцілував лише холодну воду.
— Не рухайся, любий, — видихнув він, і хлопець начебто прошепотів йому те саме.
Нарцис підвів руку. Хлопець підвів руку у відповідь. Нарцис хотів погладити чарівну щоку юнака, і юнак хотів зробити те саме. Але його обличчя розпливлося й розчинилося, щойно Нарцис наблизився до нього.
Знову і знову кожен із них пробував, але нічого не виходило.
Тим часом у кущах позаду них повернулась Ехо, натхненна та зміцнена вірою у своє велике кохання, щоб знову випробувати долю. Її серце забилося швидше, коли вона почула його слова:
— Я тебе кохаю!
— Я тебе кохаю! — відповіла вона.
— Залишся зі мною!
— Залишся зі мною!
— Ніколи не покидай мене!
— Ніколи не покидай мене!
Але коли вона підійшла ближче, Нарцис обернувсь і зашипів на неї:
— Іди геть! Залиш нас у спокої. Ніколи не повертайся! Ніколи, ніколи, ніколи!
— Ніколи, ніколи, ніколи! — голосила Ехо.
Із диким ревінням Нарцис підняв камінь і жбурнув у неї. Ехо побігла і спіткнулася. Тоді Нарцис схопив свій лук і напевно застрелив би її, якби вона не підвелася на ноги й не зникла у лісі.
Нарцис із тривогою повернувся до струмка, наляканий, що, можливо, чудовий хлопець вже пішов. Але той усе ще був там — його розчервоніле обличчя мало стурбований вираз, — але він був такий же красивий і ніжний, як завжди, і мав той чудовий блиск у своїх темно-блакитних очах. Нарцис знову ліг поруч і наблизив своє обличчя до води...
Милосердя богів
Ехо бігла до вершини схилом гори, ридаючи від горя й спустошення. Вона сховалась у печері, що була високо над річкою, на берегах якої лежав прекрасний Нарцис.
Подумки Ехо повторювала слова молитви до своєї улюбленої богині Афродіти. У німому відчаї вона благала позбавити її болю кохання та нестерпного тягаря її проклятого існування.
Афродіта відповіла на молитви німфи, як тільки зуміла. Вона звільнила німфу від її тіла та більшої частини її фізичного «я». Вона не могла зняти прокляття Гери, тому від Ехо залишився тільки голос. Голос, який на початку і втягнув Ехо в усі ці неприємності, голос, який був приречений знову і знову повторювати чужі слова. Від колись прекрасної німфи більше нічого не залишилося, тільки голос, що вмів лише відповідати. Ви все ще можете почути Ехо, яка повертає вам ваші останні кілька слів, коли кричите біля печер, каньйонів, скель, пагорбів, вулиць, площ, храмів, пам’ятників, руїн і порожніх кімнат.
А що сталося з Нарцисом? День за днем він лежав біля річки, пристрасно й безнадійно закоханий у своє власне відображення, дивлячись на себе, сповнений кохання до себе й туги за собою, дивлячись тільки на себе й не зважаючи ні на кого й ні на що, окрім самого себе. Він із сумом схилився над водою, поки нарешті боги не перетворили його на ніжну й прекрасну квітку, яка носить його ім’я і чия чарівна голівка завжди схиляється, щоб подивитися на себе в калюжах, ставках і струмках.
Ви можете сприймати ті риси характеру, які ці приречені молоді люди заповіли нам та нашій мові, як звичайні людські риси чи як проблемні відхилення. Нарцисичний розлад особистості та ехолалія (очевидно безглузде повторення сказаного) обоє класифіковані в Діагностичному і статистичному посібнику з психічних розладів, який дає медичне та юридичне визначення психічних захворювань. Нарцисичний розлад особистості, про який сьогодні багато говорять, характеризується марнославством, завищеним почуттям власної значущості, грандіозною потребою у захопленні, визнанні та оплесках і, перш за все, одержимістю власним статусом. При цьому почуття інших людей пригнічуються та знецінюються, а такі міркування, як щирість, правдивість чи чесність, узагалі безтурботно ігноруються. Вихваляння, хвастощі та оманливе перебільшення є звичайними ознаками цього розладу. Критика або применшення є неприпустимими для такої людини та можуть спровокувати агресивну та надзвичайно запальну поведінку83.
83 Звичайно, ми таких людей не зустрічали...
Можливо, нарцисизм найкраще описати як потребу дивитися на інших людей як на дзеркальні поверхні, що задовольняють нас лише тоді, коли вони віддзеркалюють наш образ із любов’ю чи захопленням. Інакше кажучи, коли ми дивимось у вічі іншої людини, то шукаємо в них не те, ким є ця людина, а те, як ми відображуємося в її очах. Відповідно до цього визначення, хто з нас може чесно відмовитися від своєї частки нарцисизму?
Закохані
Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєтта, Гіткліф і Кетрін, Сью Еллен і Дж. Р. [персонажі телесеріалу «Даллас» —
Пірам і Тізба
Коли ми чуємо назву «Вавилон», то уявляємо стародавню цивілізацію на Близькому Сході, що прославилася завдяки своїм непристойностям і надмірностям. Його Висячі сади були одним із перших семи чудес світу, а також певний час Вавилон був узагалі найбільшим містом у світі84. Вавилонська імперія охоплювала значну частину Малої Азії, хоча деякі вважають, що ця історія насправді мала місце в царстві Кілікія, що його Кілік заснував перед тим, як приєднатися до Кадма та інших синів Агенора в їхніх пошуках Європи. Однак Овідій у своїй версії цього міфу був радий перенести дію в центр Вавилона, тому я також переніс її туди.
84 Залишки Вавилону лежать під пісками Іраку або визирають із них приблизно за вісімдесят кілометрів на південь від Багдада.
Отже, у Вавилоні жили собі дві родини, які протягом багатьох поколінь ворогували між собою, хоча ніхто з них вже точно не пам’ятав, із чого все почалось. Їхні великі палаци стояли поруч один із одним на головній вулиці міста, але дітей кожного дому виховували як ворогів, їм заборонялося навіть розмовляти, писати або підморгувати одне одному.
Одна родина мала сина на ім’я Пірам, а інша — доньку на ім’я Тізба, що якимось чином покохали одне одного, незважаючи на всі перешкоди, що стояли на їхньому шляху. Вони виявили у спільній стіні між їхніми сусідніми будинками невеликий отвір. Через цей отвір вони шепотілися, обмінюючись своїми поглядами на життя, поезію та музику, поки не зрозуміли, що дуже сильно закохались. Отвір у стіні був надто малим, аби вони могли торкнутись одне одного, але вогонь їхньої молодої та палкої пристрасті міг передаватися з одних уст до інших крізь цю доброзичливу щілину, і ця пристрасть лише підсилювалася забороненою природою їхніх почуттів та їхньою захоплюючою, непереборною близькістю.
Цей обмін гарячим диханням юності розпалив їх настільки, що однієї ночі, збожеволівши від своїх почуттів, вони домовилися втекти зі своїх палаців і зустрітися під місяцем на території гробниці пращура Пірама, ассирійського царя Ніна, засновника великого міста Ніневії.
Тож наступного вечора спритна та кмітлива Тізба прослизнула повз охоронців, які стояли біля дверей її кімнати, та вартових, які чергували біля палацу її батька, і незабаром опинилася за мурами міста, що були побудовані багато років тому її пращуркою, царицею Семірамідою. Коли Тізба дійшла до місця зустрічі, то побачила там не свого коханого Пірама, а дикого лева, зі щелеп якого крапала кров його недавньої здобичі, бика. Злякавшись його реву, Тізба втекла зі цвинтаря. Але через поспіх та паніку під час своєї втечі вона загубила свою вуаль. Лев наблизився до вуалі, понюхав її, взяв її в зуби й потряс нею з боку в бік, забруднивши бичачою кров’ю, що була на його морді, а потім дозволив їй упасти на землю, видав свій останній рев і помчав у ніч.