Стивен Фрай – Міфи (страница 61)

Ехолалія

Наступного дня, повернувшись на Олімп, Гера послала за зябликом, який першим нашепотів їй про невірність Зевса.

— Ти збрехав мені! — скрикнула вона. — Ти виставив мене дурепою!

Гера схопила птаха за дзьоб так, що він ледь міг дихати, і вже збиралася покарати його якимось дивним і жахливим способом, який би назавжди змінив наше уявлення про зябликів, коли його дружина запурхала біля вух і волосся богині, хоробро тріскочучи:

— Але ж, жахлива царице, він сказав вам правду! Я сама бачила там царя Зевса. Поки ви розмовляли з тією німфою Ехо, він лежав із наядою всього за пів кілометра звідти. Якщо ви не вірите мені, метелики та чаплі можуть вам це підтвердити. Запитайте у жриць у храмі у Феспіях, коли він востаннє відвідував їх. Його не було там вже три місяці!

Гера послабила свою хватку, і птах, який вже став майже багряним, знову зміг дихати, але самці зяблика й донині мають рожеву грудку.

Ехо грайливо плескалася в струмку, коли Гера та її колісниця з павичами знову спустилися з неба. Німфа вистрибнула з води й піднялася берегом річки, щоб привітати богиню, широка привітна усмішка підкреслювала її досконалі ямочки на щоках. Але вітальна усмішка швидко змінилась округлим виразом страху, коли вона побачила вираз люті на обличчі Гери.

— Отже, — сказала богиня з крижаним спокоєм, — ти сказала, що мого чоловіка тут не було. Ти сказала, що вчора його тут не було. Ти сказала, що він був у Феспіях, освячував там храм.

— Це... це я так думала, — затинаючись, мовила перелякана Ехо.

— Ти дурна пліткарка, балакуча інтриганка та брехуха! Як ти смієш навіть намагатися обдурити Царицю небесну? Ким ти себе вважаєш?

— Я... — Вперше у своєму житті Ехо не могла придумати, що сказати.

— Що ж, можеш затинатись і заїкатися. Тобі подобається звук твого голосу, чи не так? Тоді послухай це...

Гера виструнчилася й високо підвела свої руки. Здавалось, у цю мить її очі пломеніли фіолетовим сяйвом. Ехо здригнулася перед величчю цього видовища й бажала, щоб земля проковтнула її.

— Я наказую твоїм нечестивим брехливим словам замовк­нути. З цієї миті ти мовчатимеш, поки з тобою не заговорять. Ти не зможеш відповідати, що захочеш, ти зможеш лише повторювати останні слова, які були сказані тобі. Ніхто не зможе скасувати це прокляття. Лише я. Зрозуміло?

— ...зрозуміло! — вигукнула Ехо.

— Ось що буває, коли ти не слухаєшся богів!

— ...не слухаєшся богів!

— Я не пробачаю. Ніякого милосердя.

— ...ніякого милосердя!

Тріумфально пирхнувши та глузливо посміхнувшись, Гера полетіла геть, залишивши нещасну німфу тремтіти від страху та розчарування. Хоч скільки вона намагалася заговорити, жодне слово не злітало з її уст. Здавалося, що її горло щоразу щось хапало і стискало. Одна з її сестер натрапила на неї, поки Ехо намагалася видавити з себе хоч якийсь звук.

— Привіт, Ехо, що ти робиш?

— Що ти робиш? — сказала Ехо.

— Я запитала перша.

— Я запитала перша.

— Ні, я.

— Ні, я!

— Ну, якщо ти будеш так поводитися, то йди до біса.

— Йди до біса! — закричала їй услід Ехо, божеволіючи від горя.

Одне за одним усі її друзі та вся родина відштовхнули її. Прокляття, накладене на ту, що жила все своє життя заради веселих пліток, яка нічого не цінувала більше за веселу балаканину та отримувала всю свою радість від цікавих розмов, було настільки жахливим, що Ехо тепер нічого не бажала більше за те, щоб її залишили тинятися на самоті в її тихій агонії.

Ехо і Нарцис

Одного дня в болісну самотність особистого пекла Ехо ввірвалися голосний сміх, крики та гамір полювання. Юнаки з Феспій переслідували у лісі кабана, й один із мисливців відокремився від групи. Він був юнаком такої незвичайної краси, що Ехо, яку все життя оминала ця ніжна пристрасть, миттєво закохалася в нього.

Цим юнаком був Нарцис, який тепер став старшим і ще більш сліпучим, ніж раніше. Він теж іще ніколи не ставав жертвою ніжної пристрасті. Нарцис настільки звик до дівчат і хлопців, чоловіків і жінок, фавнів і сатирів, німф і дріад, ореад і кентаврів і всяких різних істот, розумних і нерозумних, які постійно верещали, зітхали та непритомніли в його присутності, що став вважати всі амурні справи абсурдними. Адже кохання перетворювало навіть найбільш розумних людей на дурнів. Нарцис ненавидів, коли за ним зітхали та через нього непритомніли. Він божеволів, коли бачив той безпомилковий погляд кохання, що з’являвся в очах інших. У цьому погляді було щось таке, що викликало у нього гнів та огиду. У ньому було щось голодне, загублене та зневірене, таке задумливе, переслідуване та нещасливе.

Для Нарциса кохання й бажання були хворобами. Він засвоїв цей урок найгіршим із можливих способів рік тому, коли хлопець на ім’я Амейній освідчився йому в коханні. Нарцис якомога люб’язніше сказав йому, що не може відповісти взаємністю на його кохання. Але Амейній не бажав приймати відмову і переслідував Нарциса на кожному кроці. Він наздогнав його під час його ранкової прогулянки до школи, плентався за ним і дивився на нього поглядом загубленого й закоханого цуценяти, доки Нарцис не витримав і не крикнув йому, щоб він ішов геть і ніколи більше не наближався до нього.

Тієї ночі Нарциса розбудив дивний звук, який линув із вулиці. Він визирнув у вікно й побачив у місячному світлі Амейнія, який висів на груші з мотузкою на шиї. Перед смертю він видавив із себе прокляття: «Нехай тобі так само не пощастить у коханні, як і мені, прекрасний Нарцисе82!»

82 Амейній, за деякими джерелами, став духмяною трав’янистою рослиною. Можливо, кропом. Можливо, кмином. Можливо, анісом.

Відтоді Нарцис узяв звичку тримати голову опущеною, максимально прикривати своє тіло і небагатослівно та грубо відповідати незнайомцям, ніколи при цьому не дивлячись їм у вічі.

Але тепер, коли він озирнувся навколо, то побачив, що решта мисливської ватаги пішла вперед, а він залишився в приємній самотності.

Нарцис вирішив скористатися прохолодними водами струмка та його приємними берегами, вкритими мохом. Він скинув із себе одяг і стрибнув у воду.

Щойно Ехо побачила його струнку й золоту фігуру, наполовину освітлену сонцем, наполовину прикриту тінню, з якої крапала вода, їй перехопило подих. І коли, визираючи крізь листя, ореада побачила обличчя, це прекрасне, прекрасне обличчя Нарциса, вона вже більше не могла контро­лювати свої почуття. Якби не прокляття Гери, вона б тут же скрикнула. Натомість Ехо з мовчазним подивом дивилась, як голий юнак поклав свій одяг, лук і стріли на траву й ліг подрімати.

Коли кохання приходить пізно, воно нагадує торнадо. Вся сутність бідолашної Ехо була охоплена її почуттями до цього неймовірно прекрасного юнака. Ніщо, навіть жах від прокляття Гери, ніколи не змушувало її серце так сильно калатати в її грудях. Кров стукотіла й бриніла у її вухах. Вона наче кружляла в центрі великого циклону. Їй просто необхідно було уважніше роздивитися цього милого юнака. Якщо вона відчуває такі бурхливі пристрасті, що вирують у ній при погляді на нього, тоді, можливо, це в природі речей, що він відчує те ж саме, побачивши її? Адже так і має бути? Вона наблизилася, ледь наважуючись дихати. З кожним кроком Ехо відчувала все більше й більше захоплення, аж поки не затремтіла від хвилювання. Історії про кохання з першого погляду, які вона чула в піснях усе своє життя, все-таки виявилися правдою! Цей прекрасний хлопець обов’язково відповість на її кохання взаємністю. Інакше космос і творіння не матимуть ніякого сенсу.

Звичайно, ми з вами знаємо, що космос і творіння взагалі не мають ніякого сенсу і ніколи його не мали. Але бідолашна Ехо ще тільки збиралася дізнатися правду про це.

Чи це було калатання її серця, чи це був крик пташки, але щось змусило сплячого Нарциса розплющити очі саме тоді, коли Ехо наблизилася до нього.

Його очі зустрілися з її очима.

Ехо була гарненькою німфою, справді красивою. Але Нарцис бачив лише її очі. Знову цей погляд! Цей виснажений голодний погляд, що його переслідував. Ці очі, що потребують і благають. Тьху!

— Хто ти? — спитав він, відвертаючись.

— Хто ти?

— Забудь. Це моя справа.

— Це моя справа!

— Ні, це не так. Ти мене розбудила.

— Ти мене розбудив!

— Мабуть, як і всі інші, ти теж кохаєш мене.

— Кохаєш мене!

— Кохання! Я ситий по горло цим коханням.

— Цим коханням!

— Цього ніколи не буде. Ніколи. Ні. Йди геть!

— Ніколи не йди геть!

— Мені байдуже, скільки ти плакатимеш. Я не можу дивитися на тебе.

— Дивитися на тебе!

— Припини це, гаразд? Більше не треба! — вигукнув Нарцис. — Іди геть!

— Не треба іти геть!

— Ти зводиш мене з розуму.

— Зводиш мене з розуму!

— Іди геть, поки я не зробив щось таке відчайдушне...

— Таке відчайдушне!

— Не спокушай мене тут.