Стивен Фрай – Міфи (страница 59)
Тут, на тихому краю світу,
Моя сива тінь блукає, мов той сон...»
Він також містить відомий рядок, який можна вважати однією з найголовніших тем грецького міфу:
Розквіт юності
Історію кохання Еос і Тітона можна вважати своєрідною сімейною трагедією. Грецькі міфи пропонують нам іще багато інших історій про кохання між богами та смертними, які частіше вписуються в жанр «приреченого роману» та іноді містять елементи романтичної комедії, фарсу чи жахів. У цих любовних пригодах боги, здається, завжди виражають свої почуття квітами. «Квітка» по-грецьки буде «άνθος» («антос»), тож далі вас у буквальному смислі чекає романтична антологія.
Гіацинт
Прекрасний спартанський принц Гіацинт мав нещастя бути коханим одразу двома божествами: Зефіром, Західним вітром, і золотим Аполлоном. Сам Гіацинт надавав перевагу прекрасному Аполлону та неодноразово відкидав грайливі, але дедалі більш наполегливі залицяння Західного вітру.
Одного дня Аполлон і Гіацинт брали участь в атлетичних змаганнях, і Зефір у нападі ревнощів збив диск Аполлона з курсу, відправивши його на великій швидкості до Гіацинта. Він сильно вдарив юнака в лоб і вбив його на місці.
У пориві горя Аполлон відмовив Гермесу в праві перенести душу принца до царства Аїда, натомість він змішав смертну кров, що хлинула з чола його коханого, зі своїми власними божественними та ароматними сльозами. Цей п’янкий сік упав у ґрунт, і звідти пробилася й розквітла вишукана квітка з солодким ароматом, яка й донині носить ім’я Гіацинта.
Крокус і Смілакс
Крокус був смертним юнаком, який безуспішно був закоханий у німфу Смілакс. З жалю боги (ми точно не знаємо, хто саме це зробив) перетворили його на квітку шафрану, яку ми називаємо крокусом, тоді як вона стала ожиновою лозою, багато видів якої досі ростуть під назвою смілакс.
За іншою версією цього міфу, Крокус був коханцем і супутником бога Гермеса, який випадково вбив його диском і в своєму горі перетворив його на однойменну квітку. Ця версія така схожа на історію про Аполлона та Гіацинта, що мимоволі задаєшся питанням, чи так сталося через те, що якийсь бард колись напився й заплутався.
Афродіта і Адоніс
Якось жив собі ранній король Кіпру на ім’я Тіант, який славився своєю прекрасною зовнішністю. У нього та його дружини Кенхреїди була донька Смірна, також відома як Мірра, яка виросла, приховуючи свої заборонені почуття до свого красивого батька.
Кіпр був священним для Афродіти, оскільки був тим островом, на який вона вперше ступила після народження з морської піни, і це якраз була злопам’ятна Афродіта, що вдихнула в Смірну це неприродне бажання до її власного батька. Здається, останнім часом богиня була засмучена через малу кількість молитов і жертвопринесень на її честь з боку царя Тіанта.
Крім того, він насмілився відкрити нове святилище, присвячене Діонісу, чий культ ставав усе більш популярним серед жителів острова. Афродіта вважала недбале ставлення до її храмів найгіршим із можливих злочинів, набагато гіршим за інцест. Однак у свідомості смертних, навіть у жителів досить вільного та декадентського Кіпру, інцест був найтяжчим із усіх табу. Тож Смірна страждала та намагалася вгамувати сильне почуття провини. Але Афродіта, яка, здавалося, була сповнена рішучості сіяти лихо, зачарувала служницю Смірни Іпполіту й довела всю цю ситуацію до тривожної кризи.
Одного вечора, коли Тіант добряче напився, як він це полюбляв робити відтоді, як відкрив для себе винні чесноти бога Діоніса, Іпполіта, бувши під впливом чар Афродіти, повела Смірну до його кімнати та вклала в його ліжко. Там цар жадібно злягався зі своєю донькою, бувши надто п’яним, щоб сумніватись у своїй удачі. У темряві ночі й у винному тумані він не впізнав плід власних стегон; він лише знав, що молода, бажана та пристрасно покірна дівчина з’явилася в його ліжку, щоб догодити йому, наче якийсь божественний сукуб.
Після тижня цих інтенсивних і приємних відвідин Тіант прокинувся одного ранку з рішучістю дізнатися про неї більше. Він оголосив, що винагородить горою золота будь-кого, хто зможе визначити особу таємничої незнайомки, яка останнім часом робила його ночі такими шалено приємними.
Смірна втілювала свою пристрасть у якомусь божевільному трансі хтивості, але коли вона почула, що тепер увесь Кіпр намагається дізнатися про таємницю її нічних візитів до Тіанта, вона втекла з палацу й сховалась у лісі. Вона хотіла померти, але не могла покинути дитину, що, як вона вже відчувала, росла в ній. Зневажаючи людські закони, які зробили її кохання злочином, вона благала небо змилосердитися над нею77. У відповідь на її молитву боги перетворили Смірну на миррове дерево, що плаче.
77 Згідно з «Метаморфозами» Овідія, її скарга звучала так: «Людська цивілізація створила лихі закони, і те, що дозволяє природа, ці ревниві закони забороняють».
Через десять місяців це дерево тріснуло й викинуло у світ смертного хлопчика. Наяди помазали дитину м’якими сльозами, що виходили з мирри, — бальзамом, який донині залишається найважливішим інгредієнтом для олій, що використовують під час народження та коронації, — і дали малюку ім’я Адоніс.
Син Смірни виріс і став юнаком, наділеним найбільш безпрецедентною фізичною привабливістю. Ой, лишенько, я вже писав про це так багато разів, що вам буде складно повірити мені знову. Але це правда, що всі, хто дивився на нього, були назавжди вражені його красою, і це правда також, що його ім’я продовжує жити як синонім до неймовірних прикладів чоловічої краси. Принаймні нам необхідно знати, що Адоніс був достатньо гарним, аби зуміти привабити, як це не вдавалось усім іншим смертним, саме ту, що так багато зробила для його народження: богиню кохання та краси Афродіту.
Вони стали коханцями. Шлях до цього союзу був дикий і звивистий: богиня, жадаючи втілити лиху помсту, змусила батька вчинити заборонений статевий акт зі своєю дочкою, що народила сина, якого Афродіта кохала, мабуть, більше за будь-яку іншу істоту в світі. Навіть ціле життя терапії у психолога не змогло б виправити такий серйозний безлад.
Вони все робили разом, Адоніс і Афродіта. Вона знала, що інші боги ненавидять хлопця — Деметра й Артеміда не могли винести, що стільки дівчат захворіли коханням до нього, Гера категорично не схвалювала таку ганебну та кричуще непристойну образу на адресу священних інститутів шлюбу та родини, тоді як Арес бурхливо ревнував свою кохану до її нового й сильного захоплення. Афродіта відчувала все це і вирішила захистити Адоніса від тієї шкоди, яку могла завдати йому її ображена родина.
Оскільки її дорогоцінний смертний коханець, як і більшість грецьких хлопців і чоловіків, виявляв велику пристрасть до полювання, захисниця Афродіта сказала йому, що він може вільно переслідувати здобич скромних розмірів і малої сили — наприклад, зайців, кроликів, голубів і схожих птахів, — проте йому категорично забороняється переслідувати левів, ведмедів, кабанів і великих оленів. Але хлопці залишаються хлопцями, і, коли дівчат немає поруч, вони не можуть втриматися від того, щоб не кинутись у вир пригод і не похизуватись. І так сталося, що одного дня коханий Афродіти сам вийшов на слід великого вепра (дехто каже, що насправді це був Арес, який перетворився на вепра). Адоніс загнав звіра в кут і саме заносив свій спис, готовий до вбивства, коли вепр повернувся до нього з диким ревом, настовбурчивши свої ікла. Відскочивши назад, Адоніс злякано впустив свій спис, але він був сміливим юнаком і зумів опанувати себе й досить міцно розставити свої ноги, щоб зустріти атаку вепра. Коли звір кинувся вперед, Адоніс граційно розвернувся, мов танцюрист, — звір проскочив повз нього, і в цей момент Адоніс схопив його за шию. Але кабан був хитрий. Він опустив голову до землі, дозволяючи хлопцю повірити, що він його підкорив. Ставши на коліна, Адоніс обхопив однією рукою голову тварини, поки іншою рукою намацував ніж, який він тримав за поясом. Кабан відчув свій шанс і з гарчанням задер свою голову, піднявши й викрутивши свої великі бивні. Вони розпороли живіт Адоніса, і хлопець упав, смертельно поранений, на землю.
Афродіта прибула саме вчасно, щоб побачити, як її коханець стікає кров’ю, а вепр — чи це був Арес? — переможно хрокнувши, поскакав углиб лісу. Богиня плакала і нічого не могла вдіяти, окрім як тримати Адоніса й спостерігати за тим, як він задихається на її руках. Із його крові та її сліз виросли яскраво-червоні анемони, названі на честь вітрів (по-грецьки «άνεμοι» («анемі»)), які так швидко здувають пелюстки цієї вишукано-чарівної квітки, що, як відомо, така ж недовговічна, як молодість, і така ж тендітна, як краса78.
78 Велика поема Шекспіра «Венера і Адоніс» переказує цей міф, спираючись на версію, яку розповідає Овідій у своїх «Метаморфозах». У версії Шекспіра смерть Адоніса змушує Венеру проклясти кохання та постановити, що відтепер воно завжди буде пов’язане з трагедією. Як вона пророкує в своєму горі:
«Скорбота тепер буде супроводжувати кохання...
Воно стане причиною війн і страшних подій
І влаштує розбрат між сином і батьком...