Стивен Фрай – Міфи (страница 58)

— Що сталося, моє кохання? — запитав одного вечора Тітон, коли побачив, як дивно спохмурніло її світле об­личчя.

— Ти ж довіряєш мені, чи не так, милий хлопчику?

— Завжди і цілком.

— Я їду завтра вдень. Повернусь, як тільки зможу. Не питай мене, куди і чому я їду.

Її метою був Олімп і аудієнція у Зевса.

— Безсмертний Небесний батько, Володарю Олімпу, Збирачу хмар, Той, хто несе бурю, Царю усіх...

— Так, так, так. Чого ти хочеш?

— Я прагну благодаті, великий Зевсе.

— Звичайно, ти прагнеш благодаті. Ніхто з моєї родини не відвідує мене з інших причин. Усім завжди потрібна благодать. Благодать, благодать, благодать і тільки благодать. Що на цей раз? Мабуть, щось пов’язане з тим троянським хлопчиськом?

Трохи збентежена прямим запитанням, Еос вела далі:

— Так, страшний володарю. Ви знаєте, як це буває, коли ми закохуємось у смертних юнаків... — вона дозволила собі кинути погляд на Ганімеда, який стояв за троном Зевса, завжди готовий знову наповнити його чашу нектаром. Від її погляду Ганімед усміхнувся й опустив очі додолу, сильно почервонівши.

— Так... І що? — Зевс почав барабанити пальцями по підлокітнику свого трону. Це ніколи не було гарним знаком.

— Одного дня Танатос прийде за моїм принцом Тітоном, і я цього не витримаю. Тому я прошу вас дарувати йому безсмертя.

— Овва. Просиш? Безсмертя, еге ж? Це все? Безсмертя. Гм. Так, я не бачу причин відмовляти. Чому б і ні. Імунітет від смерті. Це дійсно все, що ти хочеш для нього?

— Так, володарю, це все.

Невже це так просто? Невже вона застала Царя богів у гарному настрої? Її серце почало співати від радості.

— Зроблено, — сказав Зевс, плеснувши в долоні. — З цієї миті твій Тітон безсмертний.

Еос підскочила на ноги зі своєї благальної пози з радісним вереском і кинулася вперед, щоб поцілувати руку Зевса. Цар богів теж здавався дуже задоволеним, він сміявся й посміхався, приймаючи її подяку.

— Ні, ні. Для мене це задоволення. Я впевнений, що ти скоро повернешся, щоб знову подякувати мені.

— Звичайно, якщо ви цього бажаєте. — Це здавалося дивним проханням.

— О, я впевнений, що ти прибудеш сюди знову, перш ніж ми встигнемо скучити, — сказав Зевс, усе ще не в силах стримати свою посмішку. Він не розумів, що спричинило в ньому цей вибух пустощів. Але ми знаємо, що це було прокляття Афродіти, яке виконувало свою невблаганну роботу. Еос поспішила назад до Палацу Сонця, де її обож­нюваний чоловік терпляче чекав на її повернення. Коли вона повідомила йому свою новину, він міцно обійняв її, і вони почали танцювати навколо палацу, створюючи такий галас, що ­Геліос стукав по стінах і бурчав, що деяким людям потрібно вставати ще до світанку.

Будьте обережними зі своїми бажаннями

Еос народила Тітону двох синів: Ематіона, який згодом став правити Аравією, та Мемнона, який виріс і став одним із найвидатніших і найстрашніших воїнів у всьому антич­ному світі.

Одного вечора Тітон лежав, поклавши голову на коліна Еос, поки вона ліниво закручувала його золоте волосся навколо своїх пальців. Вона щось тихенько наспівувала, як раптово аж присвиснула від здивування.

— Що таке, моя кохана? — пробурмотів Тітон.

— Ти ж довіряєш мені, чи не так, любий?

— Завжди і цілком.

— Я їду завтра вдень. Повернусь, як тільки зможу. Не питай мене, куди і чому я їду.

— Хіба у нас не було цієї розмови раніше?

Її метою був Олімп і чергова аудієнція у Зевса.

— Ха! Я ж казав, що ти повернешся, чи не так? Чи не так, Ганімеде? Якими були мої точні слова до тебе, Еос?

— Ви сказали: «Я впевнений, що ти скоро повернешся, щоб знову подякувати мені».

— Так я і сказав. Що це ти мені показуєш?

Рука Еос була простягнута до Зевса. Вона тримала щось між тремтячим рожевим вказівним пальцем і тремтячим рожевим великим пальцем. Це була одна срібна нитка.

— Дивіться! — сказала вона схвильовано.

Зевс подивився вниз.

— Схоже на волосину.

— Це і є волосина. Вона впала з голови мого Тітона. Вона сива.

— І що?

— Мій володарю! Ви обіцяли мені. Ви заприсягнулися, що подаруєте Тітону безсмертя.

— Я так і зробив.

— Тоді як ви це поясните?

— Безсмертя було благодаттю, яку ти просила, і безсмертя стало благодаттю, яку я дав. Ти нічого не казала про старіння. Ти ніколи не просила у мене вічну молодість.

— Я... ви... але ж... — вражена Еос відступила від трону. Цього не може бути!

— Ти просила безсмертя. Чи не так, Ганімеде?

— Так, мілорде.

— Але я припустила... Я маю на увазі, хіба не очевидно, що я мала на увазі?

— Мені шкода, Еос, — сказав Зевс, підводячись. — Не треба очікувати, що я тлумачитиму запити кожного. Він не помре. Це так. І ви завжди будете разом.

Еос залишилася сама, її волосся витирало підлогу, поки вона невтішно ридала.

Коник

Вірний Тітон і двоє їхніх життєрадісних дітей вітали Еос після її повернення. Вона робила все можливе, щоб приховати своє горе, але Тітон відчув, що її щось турбує. Коли хлопців поклали ввечері спати, він вивів її на балкон і налив їй келих вина. Вони деякий час сиділи й мовчки дивилися на зірки, перш ніж він заговорив.

— Еос, моє кохання, моє життя. Я знаю, про що ти мені не розповідаєш. Я бачу це на власні очі. Дзеркало говорить мені про це щоранку.

— Ох, Тітоне! — вона схилила голову йому на груди і невтішно заридала.

Минав час. Щоранку Еос виконувала свій обов’язок і відчиняла двері в новий день. Хлопчики виросли і залишили батьківський дім. Роки змінювали один одного з безжалісною неминучістю, яку навіть боги не здатні зупинити.

Те рідке волосся, що ще залишилося на голові Тітона, тепер стало білим. Від глибокої старості він став жахливо зморшкуватим, згорбленим і слабким, проте він не міг померти. Його голос, колись такий м’який і солодкий для вух, перетворився на різкий сухий звук. Його шкіра й тіло були настільки зморщені, що він ледве міг ходити.

Він ішов за прекрасною, вічно молодою Еос так само віддано й з любов’ю, як завжди.

— Будь ласка, пожалій мене, — верещав він своїм хрип­лим писклявим голосом. — Убий мене, розчави мене, нехай усе це закінчиться, благаю тебе.

Але вона більше не могла розібрати його слова. Усе, що вона чула, — це хрипке тріскотіння та цвірінькання. Проте в душі вона досить добре здогадувалася, що саме він намагався їй сказати.

Можливо, Еос не мала здатності дарувати безсмертя чи вічну молодість, але вона була обдарована достатньою божественною силою, щоб зробити щось, аби покласти край стражданням свого коханого. Одного вечора, коли вона відчула, що жоден з них більше не може це витримувати, вона заплющила очі, уважно зосередилася й крізь гарячі ­сльози спостерігала за тим, як бідолашне зморщене тіло Тітона переживає лише ті незначні зміни, необхідні для того, щоб перетворити його з висохлого старця на ­коника75.

75 У деяких версіях його перетворили на цикаду. Ми завжди вчили, що на коника, можливо тому, що вони частіше зустрічаються в Британії. Автори книг для британських дітей, напевно, вважали, що нам буде складніше уявити цикаду. Хоч як дивно, ім’я Тітона збереглось у біології не у цикади чи коника, а в одному з видів метеликів-парусників, який латинською мовою називається ornithoptera tithonus.

У цій новій формі Тітон застрибнув із холодної мармурової підлоги на карниз балкона, а потім вискочив у ніч. Вона побачила його в холодному місячному сяйві своєї сестри Селени, коли він тримався за довгу травинку, що гойдалася під нічним вітерцем. Його задні ноги видали звук, що міг бути вдячним скрекотом, із яким він ніжно попрощався з коханою. Щоками Еос текли сльози, і десь далеко можна було почути, як засміялась Афродіта76.

76 Радісна думка надихнула геолога Альберта Оппеля назвати один із пізніх юрських періодів Тітонським на честь Еос, оскільки цей вік знаменує світанок Крейдового періоду. «Тітон» Альфреда Теннісона — одна з його найбільш улюблених публікою поезій, яка часто потрапляє в різні антології. Цей вірш має форму драматичного монологу, зверненого до Еос, у якому Тітон благає кохану звільнити його від ста­рості:

«Через багато літ вмирає лебідь.

А мене лише жорстоке безсмертя поглинає:

Я повільно в’яну в твоїх обіймах,