Стивен Фрай – Міфи (страница 56)

Зевс відправив Гермеса до царя Троса з божественними кіньми у подарунок, аби відшкодувати його родині їхню втрату.

— Ваш син — бажане й улюблене доповнення до Олімпу, — сказав йому Гермес. — Він ніколи не помре, і, на відміну від будь-якого смертного, його зовнішня краса завжди відповідатиме його внутрішній, а це означає, що він навіки залишиться в гармонії з собою. Небесний батько любить його беззастережно.

Що ж, цар і цариця Трої мали ще двох синів, і це дійсно були найкращі коні, яких колись дарували в усьому світі, їм навіть можна було не перевіряти зуби, і їхній Ганімед тепер буде постійним членом безсмертної олімпійської компанії, і якщо Зевс дійсно любить його...

Але чи любив юнак Зевса? Складно сказати. Стародавні люди вірили, що любив. Зазвичай його зображують усміхненим і щасливим. Він став символом того особливого виду одностатевого кохання, яке згодом стало важливою частиною грецького життя. Його ім’я, здається, було навмисною грою слів, адже походить від слів «γανυμαι» («ганіме»), тобто «той, хто радує», і «μέδον» («медон»), тобто «принц», та/або «μεδέων» («медеон»), тобто «статеві органи». Ім’я Ганімед — принц, який радує, зі статевими органами, які радують, — з часом перетворилося на слово «катаміт».

Зевс і Ганімед дуже довго залишалися разом і були щасливою парою. Звичайно, бог зраджував Ганімеда так само, як і власну дружину, але все одно вони були майже нерозлийвода.

Коли правління богів добігало кінця, Зевс винагородив цього прекрасного юнака, свого відданого помічника, коханця й друга, відправивши його на небо як сузір’я у найважливішу частину небес, Зодіак, де він досі сяє як Водолій, тобто Чашник.

Коханці Світанку

Кілька слів про двох безсмертних сестер. Ми мимохідь вже зустрічали Еос, або Аврору, як її називали римляни, і знаємо, що її завдання полягало в тому, щоб починати кожен день із широкого розчиняння воріт, через які спочатку бог Аполлон, а потім її брат Геліос проїжджали на сонячній колісниці. Їхня сестра Селена (Луна у римлян) керувала її нічним еквівалентом, місячною колісницею, на якій вона їхала нічним небом. Селена народила від Зевса двох доньок: Пандію (на честь якої афіняни влаштовували святкування кожного повного місяця) та Ерсу (іноді Герса), божественне уособлення роси.

Еос закохувалася кілька разів. Якось її увагу привернув гарний, героїчний юнак на ім’я Кефал, і вона його викрала. Вона не подумала про те, що він вже був зайнятий — фактично одружений із Прокрідою, дочкою Ерехтея, першого царя Афін (наслідок пролитого сімені Гефеста), та його цариці Праксітеї. Незважаючи на сяючу красу Еос і розкішний сонячний палац, у якому вона його поселила, викрадений Кефал страшенно сумував за своєю дружиною Прокрідою. Хоч якими б хитрощами мистецтва кохання користувалася богиня світанку, вона не змогла збудити його. Розчарована й принижена, вона погодилася повернути його дружині. Весь цей час у ній кипіли ревнощі та ображена гордість. Як він сміє віддавати перевагу смертній перед богинею? Сама думка про те, що звичайна жінка може збуджувати Кефала, тоді як її божественна сутність залишила його байдужим...

З пустотливою безтурботністю вона почала сіяти в його голові сумніви.

— Ех, — зітхнула вона, сумно похитавши головою, коли вони наближалися до його дому, — мені сумно думати про те, як поводила себе така вся чиста й правильна Прокріда за твоєї відсутності.

— Що ви маєте на увазі?

— О, скількох чоловіків вона могла розважити за цей час. Але не варто думати про це.

— Як погано ви її знаєте! — гаряче відповів Кефал. — Вона така ж вірна, як і прекрасна.

— Ха! — сказала Еос. — Для цього потрібні лише мед і гроші.

— Що?

— Медові слова та срібні монети штовхають і найбільш вірних на зраду.

— Яка ж ви цинічна!

— Я встаю до першого променя світла й бачу, що люди роблять у темряві. Це не цинізм, це реалізм.

— Але ж ви не знаєте Прокріду, — наполягав Кефал. — Вона не така, як інші люди. Вона вірна і чесна.

— Ба! Вона стрибне в ліжко до кого завгодно, щойно ти повернешся до неї спиною. Скажу тобі ось що... — Еос зупинилася, наче їй раптом спала на думку якась ідея. — А якби ти замаскувався й познайомився з нею, як тобі таке? Покажи своє бажання, обсипай її компліментами, скажи їй, що кохаєш її, запропонуй їй кілька дрібничок — і б’юся об заклад, що вона ляже під тебе.

— Нізащо!

— Вирішувати тобі, але... — Еос знизала плечима і вказала на узбіччя, яким вони йшли. — О, дивись — там купа одягу та шолом. Уяви, якби у тебе ще й була борода...

Еос зникла, і в ту ж мить Кефал виявив, що він справді бородатий. Зміна одягу, що незбагненно з’явився на узбіччі дороги, наче манила його.

Незважаючи на його протилежні заяви, слова Еос посіяли в ньому зерно сумніву. Одягаючи цей абсурдний ­костюм, Кефал сказав собі, що він не піддається цьому сумніву, а радше хоче довести Еос, що її цинізм недоречний. Він і Прокріда кричатимуть їй вже наступного ранку, коли небо стане рожевим: «Як же ви помилялися, богине світанку! Як погано ви розумієте смертне серце, яке кохає». І щось іще у цьому дусі. Це їй покаже.

Невдовзі Прокріда відчинила двері гарному незнайомцю з бородою у шоломі й мантії. Вона здавалася трохи виснаженою та засмученою. Раптове й незрозуміле зникнення її чоловіка сильно її вразило. Але не встигла вона розпитати свого гостя, як Кефал увійшов у дім і відпустив слуг.

— Ти дуже гарна жінка, — сказав він із сильним фракійським акцентом.

Прокріда почервоніла.

— Пане, я мушу...

— Ходімо, сядемо на цей диван.

— Справді, я не можу...

— Давай, ніхто не дивиться.

Вона знала, що це розсуває межі гостинної ксенії трохи далі, ніж того вимагають правила пристойності, але Прокріда підкорилася. Чоловік був дуже настирним.

— Що така красуня, як ти, робить сама в такому великому домі? — Кефал узяв із мідної миски інжир, хтиво відкусив шматочок і помахав м’якою соковитою половинкою, що залишилася, перед Прокрідою70.

70 Грецькою «той, хто показує інжир/фігу» буде «підлабузник» — здається, що або продавці фруктів на вулицях і ринках були відомі своєю улесливою, підлабузливою увагою, або показувати фігу було еквівалентом фалічного жесту (фіга завжди вважалася еротичним фруктом), або це могло бути пов’язано зі способом збору інжиру. Хоч якою була б причина, показ фіг/підлабузництво стало фразою, що в афінському правовому контексті асоціювалася з тими, хто робив легковажні, зловмисні або невиправдані приватні обвинувачення. Завдяки їхній підлабузницькій манері поведінки слово «підлабузництво» набуло сьогоднішнього загального значення.

— Пане!

Щойно її рот розкрився, щоб висловити заперечення, Кефал штовхнув усередину м’який інжир.

— Видовище, яке запалило б самих богів, — сказав він. — Будь моєю!

— Я заміжня! — намагалася сказати вона крізь насіння та м’якоть.

— Заміжжя? Що це? Я багатий чоловік і дам тобі будь-які коштовності та прикраси, які ти попросиш, якщо тільки ти погодишся. Ти така красива. І я тебе кохаю.

Прокріда мовчала. Можливо, вона намагалася проковт­нути залишки інжиру. Можливо, її спокусила пропозиція коштовних речей. Або, можливо, вона була зворушена цим раптовим і заповзятим освідченням у коханні. Пауза була достатньо довгою, щоб Кефал підстрибнув од люті, скинув своє маскування й відкрився їй.

— Отже, — прогримів він, — ось що буває, коли ти сама! Безчесна, брехлива жінко!

Прокріда дивилася на нього з недовірою.

— Кефале? Це ти?

— Так! Так, це твій бідолашний чоловік! Ось як ти поводишся, коли мене немає. Іди! Залиш мене, невірна Прокрідо. Іди геть!

Він кинувся вперед, потрясаючи кулаком, і налякана Прокріда втекла. Вона вибігла з дому в ліс і не зупинялася, поки не впала від виснаження на околицях священного для Артеміди гаю.

Наступного ранку богиня знайшла Прокріду, яка все ще лежала там, і вивідала в неї історію про те, що сталося.

Один рік і один день вона жила з божественною мисливицею та її почтом лютих дів, але більше не могла це терпіти.

— Артемідо, ви піклувалися про мене, навчили мене ми­стецтва погоні й полювання та показали мені, що чоловіків завжди слід уникати. Але я не можу вам брехати: в глибині душі я кохаю свого чоловіка Кефала так само сильно, як і рані­ше. Він образив мене, але те зло, яке він учинив, походить від його великої любові до мене, тож я прагну пробачити його і знову лягти в його обійми, як його дружина.

Артеміді було шкода, що вона йде, але вона була в милосердному настрої. Вона не тільки дозволила Прокріді повернутися до свого чоловіка, не вирвавши їй очей і не згодувавши її свиням (ці дії аж ніяк не були для неї чужими), але й вручила їй два чудові дарунки, які вона мала піднести Кефалу як пропозицію миру.

Лелап і Тевмесська лисиця

Одним із подарунків, які отримала Прокріда від богині, був дивовижний пес на прізвисько Лелап, який мав таку силу — він міг зловити будь-що, абсолютно все, за чим погнався. Відправте його в погоню за оленем, кабаном, ведмедем, левом або навіть людиною, і він завжди принесе вам свою здобич. Другим подарунком, також безцінним, був спис, який завжди влучав у ціль. Той, хто володів обома дарами, міг по праву називати себе найкращим смертним мисливцем у світі. Тож не дивно, що Кефал був радий вітати свою дружину, навантажену такими дарами, у домі й біля вогнища, на грудях і в ліжку.