Стивен Фрай – Міфи (страница 53)

Тут Марсій повністю втратив контроль над собою. Приниження та пекуче відчуття несправедливості змусили його виступити проти суддів:

— Вони не можуть бути неупередженими, вони ваші тітки чи ваші зведені сестри, чи ще щось у дусі інцесту. Вони — ваша родина. Вони ніколи не наважаться...

— Тихше, Марсію! — благала одна менада.

— Не слухайте його, великий боже Аполлоне! — закликала інша.

— У нього істерика.

— Насправді він добрий і чесний.

— Він має гарні наміри.

Музам знадобилося небагато часу, щоб порадитися й оголосити свій вердикт.

— Ми одностайно заявляємо, — сказала Евтерпа, — що переможцем змагання став Аполлон.

Аполлон вклонився й мило всміхнувсь. Але те, що він зробив далі, може змусити вас назавжди змінити свою думку про цього золотого, прекрасного й мелодійного Аполлона, бога розуму, харизми та гармонії.

Він схопив Марсія і здер із нього шкіру. Немає приємного способу, щоб повідомити про це. Аби покарати Марсія за його гординю, що призвела до того, що він кинув виклик олімпійцю, той здер шкіру з живого сатира, який жахливо кричав, та повісив її на сосні як урок і застереження для всіх інших59.

59 Тепер, якщо ви справді не можете переварити ідею, що такий чудовий бог здатний на таку жахливу жорстокість, вам може сподобатись інша версія цієї історії. Угорський філолог і міфограф Карл Кереньї, один із найвеличніших піонерів у галузі вивчення грецьких міфів, зазначив, що сатири зазвичай одягались у шкури різних тварин. Він стверджує, що насправді Аполлон зірвав цю шкуру з Марсія, щоб той був змушений піти зі сцени голим. Ось і все. Оце й усе покарання. Це приємна й переконлива інтерпретація, але не та, якій вірили багато поколінь митців.

«Зняття шкіри з Марсія» стало улюбленим сюжетом у колах художників, поетів і скульпторів. Для деяких його історія перегукується з долею Прометея: вона є символом боротьби талановитого творця, який хотів зрівнятися з богами, та відмовою богів визнавати, що смертні митці можуть перевершувати божественних60.

60 Одна з версій міфу стверджує, що це примхливий і похмурий Аполлон кинув виклик талановитому Марсію, а не навпаки, що робить метою міфу божественні ревнощі, а не гординю смертного.

Арахна

Ткаля

У маленькому будиночку за межами маленького містечка під назвою Гіпепая, що в королівстві Лідія61, жив собі купець і ремісник на ім’я Ідмон. Він працював у сусідньому іонійському місті Колофон торговцем барвниками й спеціалізувався на фокейському пурпурі, за який платили високу ціну. Його дружина померла під час пологів, народжуючи їхню доньку Арахну. Ідмон пишався Арахною так сильно, як тільки батько може пишатися донькою. Бо з раннього дитинства вона демонструвала надзвичайну майстерність ткалі.

61 Лідія є звичайним місцем дії багатьох міфів. Греки колонізували цю територію, яку вони називали Іонія і яка включала Лідію. Цей регіон сьогодні ми називаємо Турецькою Анатолією.

Природно, що прядіння та ткацтво мали велике значення в ті часи. Окрім вирощування продуктів харчування, небагато речей були настільки важливими для добробуту людей, як стабільна робота мануфактури з виробництва тканин для одягу та меблів. І «мануфактура» — цілком правильне в цьому разі слово. Воно буквально означає «виготовлення вручну» — а тоді вся така робота виконувалася вручну. З руна або льону пряли нитки, а тоді їх закладали в ­ткацькі верстати, щоб виткати з них вовняне чи лляне полотно. Цю галузь масово підкорили вправні жінки, що в деяких культурах і мовах жіночій статі дали назви, які відображали цю професію. В англійській мові ми все ще говоримо про «distaff side» («прядильну сторону») родини, коли маємо на увазі її жіночу лінію. Прядка — це веретено, на яке перед прядінням намотували вовну чи льон. А тих жінок, які пряли, називали «spinster» («прядильниця», або «стара діва») — слово, яке колись без негативного відтінку застосовувалося до будь-якої незаміжньої жінки.

І, як майже в усіх людських практиках, завжди є ті, хто має таємничу здатність піднімати повсякденне й буденне заняття до рівня мистецтва.

Із самого початку вміння Арахни майстерно працювати з ткацьким верстатом було предметом розмов і причиною гордості для всієї Іонії. Швидкість і точність її роботи вражали, а впевненість і спритність, із якими вона обирала одну кольорову нитку за іншою, майже не дивлячись на них, приголомшували її шанувальників, які часто збиралися біля дому Ідмона, щоб поспостерігати за її роботою. Але саме картини, візерунки та хитромудрі дизайни, які вири­нали з-під її працьовитого човника, змушували глядачів вибухати спонтанними оплесками та оголошувати її майстринею, якій немає рівних. Ліси, палаци, морські краєвиди та гірські пейзажі, які вона створювала, були настільки реаль­ними, що з’являлося таке відчуття, що в них можна застрибнути. Щоб подивитися на неї за ткацьким верстатом, до її будинку приходили не лише смертні жителі Колофона й Гіпепаї: місцеві наяди з річки Пактол та ореади з сусідньої гори Тмол теж товпилися в її будинку й здивовано хитали головами.

Усі погоджувалися з тим, що Арахна — це феномен, який може виникати лише раз на кожні п’ять століть історії. Володіння такою майстерною технікою було вже достатнім приводом для захоплення, але також бути наділеною таким смаком — вона, наприклад, ніколи не зловживала використанням пурпуру чи інших дорогих та ефектних барвників, — це вже було дивом.

Така похвала, яку вона діставала щодня, будь-кому затьмарила б розум. Проте Арахна не була розпещеною чи зарозумілою дитиною — насправді, коли не сиділа за ткацьким верстатом, вона здавалася скоріше практичною та прозаїчною, аніж легковажною чи темпераментною. Вона розуміла, що її благословили обдарованням, і була не з тих, хто приписує це собі як особисту заслугу. Але вона цінувала свій талант і вірила, що, гідно оцінюючи його, вона просто була чесною.

— Так, — прошепотіла вона, дивлячись на свою роботу одного фатального дня, — я справді вважаю, що якби сама Афіна Паллада сіла поряд і пряла зі мною, вона не змогла б зрівнятися з моєю майстерністю. Зрештою, я займаюся цим щодня, а вона пряде лише час від часу, задля розваги. Тож не дивно, що я досягла кращої майстерності.

З такою кількістю німф, присутніх у передній кімнаті будинку Ідмона, ви можете бути впевненими, що новина про невдало підібрані слова Арахни незабаром дійшла до Афіни.

Ткацьке змагання

Приблизно за тиждень, коли навколо неї знову зібрався звичайний натовп, Арахна сиділа за ткацьким верстатом, завершуючи свій гобелен, який показував заснування Фів. Захоплені вигуки та зойки зустріли її зображення воїнів, які піднімалися з землі, проростаючи із зубів дракона, але охкання та ахкання її шанувальників перервав гучний стукіт у двері будинку.

Їх відчинили, і всі побачили на порозі зігнуту та зморшкувату стару жінку.

— Сподіваюся, що потрапила туди, куди треба, — прохрипіла вона, тягнучи за собою великий мішок. — Мені сказали, що тут живе дивовижна ткаля. Аріадна, правильно?

Її запросили всередину.

— Її звати Арахна, — сказали присутні, вказуючи на дівчину, яка сиділа за ткацьким верстатом.

— Арахна. Зрозуміло. Можна поглянути? Дорогенька, це ваші роботи? Які чудові.

Арахна самовдоволено кивнула.

Старенька пройшлася по гобелену своїми пальцями.

— Важко повірити у те, що смертна людина може виконати таку роботу. Невже сама Афіна доклала до цього руку?

— Навряд, гадаю, — сказала Арахна з легким нетерпінням, — що Афіна змогла б зробити щось хоч вполовину таке гарне. А тепер, будь ласка, не чіпайте це.

— О, ти вважаєш, що Афіна гірша за тебе?

— У питанні ткацтва це навряд чи викликає сумніви.

— Цікаво, що б ти їй сказала, якби вона зараз була тут?

— Я б спонукала її визнати, що я краща ткаля.

— Тоді спонукай, дурна смертна!

З цими словами зморшки на старому обличчі розгладилися, тьмяні затуманені очі стали блискучо-сірими, а зігнута бабця випросталась і перетворилася на струнку фігуру самої Афіни. Натовп глядачів вражено відступив. Особливо німфи затиснулися в різні кутки, соромлячись і злякавшись того, що богиня побачить, як вони марнують свій час, милуючись роботою смертної.

Арахна сильно зблідла, її серце шалено калатало в грудях, але зовні вона зуміла зберегти своє самовладання. Пильний погляд цих сірих очей викликав у неї збентеження, але вся їхня мудрість і стійкість погляду не могли змінити простої істини.

— Що ж, — сказала вона так спокійно, як тільки могла, — я не хочу нікого образити, але, гадаю, що це безперечна правда, що я як майстриня ткацького верстата не маю рівних собі ані на землі, ані на Олімпі.

— Справді? — Афіна вигнула брову. — Тоді давай це перевіримо. Хочеш ткати першою?

— Ні, прошу... — Арахна звільнила своє місце й вказала на ткацький верстат. — Тільки після вас.

Афіна оглянула раму.

— Так, це підходить, — сказала вона. — Фокейський пурпур, як я бачу. Непогано, але я віддаю перевагу тірському, — сказавши це, вона витягла зі свого мішка багато кольорової вовни. — Отже...

За кілька секунд вона занурилася в роботу. Самшитовий човник літав туди-сюди, і магічним чином із-під нього почали з’являтися чудові образи. Натовп людей підійшов ближче. Вони побачили, що Афіна оживляла в тканині не що інше, як історію самих богів. Там було зображено кастрацію Урана з усіма її жахливими деталями; якою реалістично липкою видавалася кров. Там було зображено народження Афродіти; якими свіжими й вологими гляділися бризки океану. Тут була сцена, що показувала, як Кронос ковтає дітей Реї, а ще одне зображення було присвячене новонародженому Зевсу, якого вигодовувала коза Амальтея. Афіна навіть вплела в гобелен історію свого народження з голови Зевса. Далі вона виткала сліпуче зображення всіх дванадцяти богів, які сиділи на тронах на Олімпі. Але вона ще не закінчила.