Стивен Фрай – Міфи (страница 52)

Артеміда обняла її, а Аполлон ходив туди-сюди, б’ючи кулаком свою долоню.

— У неї чотирнадцять дітей, — голосила Лето, — тож я, мабуть, порівняно з нею мізерна...

— Досить! — сказала Артеміда. — Ходімо, брате. Вона змусила нашу матір плакати. Настав час цій жінці зрозуміти справжнє значення сліз.

Артеміда та Аполлон вирушили до Фів, де вони вполювали кожного з чотирнадцяти дітей Амфіона та Ніоби. Артеміда застрелила сімох дочок своїми срібними стрілами; Аполлон застрелив сімох синів своїми золотими стрілами. Коли Амфіону принесли новину про цю бійню, він покінчив життя самогубством, кинувшись на свій меч. Горе Ніоби також було нестерпним. Вона втекла до дому свого дитинства і знайшла притулок на схилах гори Сипіл. Хоч якою б самозакоханою, безрозсудною, гордою та дурною вона була, на її жалюгідне й невтішне горе було страшно дивитися. Самі боги не могли більше чути її безперервний плач, тож перетворили її на камінь. Але навіть твердий камінь не міг стримати таких сліз, як ці. Плач Ніоби проштовхнув її сльози крізь камінь, і вони потекли водоспадом униз по схилу гори.

Навіть сьогодні відвідувачі гори Сипіл, яка тепер називається Спіл, можуть побачити там скелю, в якій все ще можна розрізнити обриси жіночого обличчя. Турецькою мовою вона відома як Ağlayan Kaya, або «Скеля, що плаче»57. Вона дивиться вниз на місто Маніса, сучасна назва Танталіди. Води, що ллються з цієї скелі, вічно тектимуть у своєму горі.

57 Цю скелю створено з вапняку, проте на честь цієї королеви сліз назвали хімічний елемент ніобій, що дуже подібний за складом і характеристиками до танталу.

Аполлон і Марсій: надуті щоки

Смертні люди були не єдиними істотами, здатними демонструвати надмірну гординю. Ображене самолюбство богині Афіни опосередковано призвело до падіння зарозумілої істоти на ім’я Марсій.

Все почалося з того, що Афіна з гордістю продемонструвала свій новий винахід — музичний інструмент, який назвала авлос. Це була сопілка з подвійним язичком, яку ми б зарахували до сімейства дерев’яних духових інструментів; вона мало чим відрізнялася від сучасного гобоя чи англійського ріжка58. Проте з цим чудовим інструментом була одна проблема: щоразу, коли Афіна грала на ньому — хоча, безсумнівно, під час її гри виникала чарівна музика, — вона викликала у її товаришів-олімпійців лише гучний сміх. Афіна не могла видобути з авлоса гарний звук, не дмухнувши в нього так сильно, що її щоки надувалися. Видовище того, як ця богиня, що є самим утіленням гідності, стає рожевою і роздувається, як жаба-бик, було більшим, ніж могла витримати її зневажлива сімейка, не завиваючи при цьому на весь голос. Незважаючи на те, що Афіна була мудрою та вільною (здебільшого) від манірності й зарозумілості, вона не була зовсім позбавлена марнославства і терпіти не могла, коли з неї кепкували. Після трьох спроб підкорити богів солодкими звуками свого нового інструмента, вона прокляла його й скинула з Олімпу.

58 Це дивовижний збіг обставин, що одне з головних застосувань паладію, елемента, названого на честь Афіни Паллади, — це виготовлення дерев’яних духових інструментів. Чи це точно збіг? Гм?

Авлос упав на землю в Малій Азії, у королівстві Фригія, біля витоків річки Меандр (чия звивиста течія дала назву всім заплутаним, блукаючим потокам), де його підібрав сатир на ім’я Марсій. Бувши послідовником Діоніса, Марсій був обдарований допитливістю, а також багатьма іншими поганими рисами. Він витер пил із авлоса й подув у нього. Єдиним результатом став легкий писк. Він засміявся й почухав лоскотливе дзижчання в його губах. Знову вдихнув і сильно подув у нього, доки не пролунала довга й гучна музична нота. Це було весело. Він пішов своєю дорогою, дмухаючи й дмухаючи в авлос, аж поки не зміг, через напрочуд короткий час, заграти на ньому справжню мелодію.

За місяць чи два його слава облетіла всю Малу Азію та Грецію. Його славили як «Марсія Музичного», чия майстерна гра на авлосі змушувала дерева танцювати, а каміння ­співати.

Він насолоджувався славою та захватом натовпу, які принесла йому музична творчість. Як і всім сатирам, щоб бути щасливим, йому були потрібні лише вино, жінки та пісні, а його майстерність у третій категорії забезпечувала йому великий запас двох інших.

Одного вечора, коли поруч потріскував вогонь, а менади біля його ніг із обожнюванням дивилися на нього, він п’яно закликав небеса:

— Привіт, Аполлоне! Ти, боже ліри! Ти думаєш, що ти такий музичний, але я б’юсь об заклад, якби було зригання... змигання... замахання... Яке це слово?

— Змагання? — запропонувала сонна менада.

— Щось таке, так. Якби було... те, що вона сказала... я б виграв. Легко. Із зав’язаними руками. Кожен може грати на лірі. Це нудно. Але мої сопілки! Мої сопілки будь-коли поб’ють твої струни. Ось так.

Менади засміялися, Марсій теж засміявся, відригнув і задоволено заснув.

Змагання

Наступного дня Марсій зі своїми численними прибічниками вирушив до озера Авлокрен. Вони домовилися зустрітись там із іншими сатирами для великого бенкету, на якому Марсій зіграє дикі, шалені мелодії для танців власного авторства. Він зривав очерет біля берегів озера (сама назва якого свідчила про те, що він ріс там рясно: «авлос» означає «очерет», а «крен» — «фонтан» або «джерело») і вирізав собі новий мундштук для свого авлоса. Зі свистом і танцями він повів своїх послідовників веселою музичною стежкою, аж поки не завернув за ріг і не виявив, що дорогу йому загородило сліпуче й тривожне видовище.

На лузі було споруджено сцену, на якій широким півколом сиділи дев’ять муз. У центрі сцени з лірою в руках стояв Аполлон, на його прекрасних устах грала похмура усмішка.

Марсій різко зупинивсь, а різноманітні сатири, фавни та менади, які йшли за ним, у сум’ятті наштовхнулися на нього та одне на одного.

— Що ж, Марсію, — сказав Аполлон. — Готовий відповісти за свої хоробрі слова?

— Слова? Які слова? — Марсій зовсім забув своє п’яне вихваляння минулої ночі.

— Ти сказав: «Якби між мною та Аполлоном було змагання, я б переміг його із зав’язаними руками». Тепер у тебе є шанс дізнатися, чи це правда. Самі музи прибули з Парнасу, щоб почути нас і судити, хто краще грає. Їхнє слово остаточне.

— А-а-але... я... — У роті Марсія раптом сильно пере­сохло, а його ноги раптово сильно захиталися.

— То ти кращий музикант, ніж я, чи як?

Марсій почув позаду себе сумнівне бурмотіння від своїх послідовників, і полум’я його гордині спалахнуло знову.

— У чесному змаганні, — заявив він у пориві бравади, — я точно зможу вас переграти.

Посмішка Аполлона стала ширшою.

— Чудово. Приєднуйся до мене на сцені. Я почну. Ось трохи повітря. Побачимо, чим ти зможеш на нього відповісти.

Марсій зайняв позицію поруч із Аполлоном, який нахилився, щоб налаштувати свою ліру. Коли це було зроблено, він став ніжно грати і делікатно щипати струни. У нього вийшла найпрекрасніша мелодія: тонка, солодка та спокуслива. Вона складалася з чотирьох фраз, і коли прозвучала остання, послідовники Марсія вибухнули схвальними оплесками.

Марсій негайно підніс авлос до свого рота і повторив ці фрази. Але він трохи переграв і змінив кожну з них — злива вишуканих нот тут, купа випадкових нот там. Захоп­лені вигуки з боку його послідовників і навіть кивок самої Калліопи спонукали його закінчити з розмахом.

Аполлон одразу ж відповів варіацією фраз у подвійному темпі. Складність його гри та бринькання на струнах були пречудовими для слуху, але Марсій відповів іще швидшою грою — мелодія вирувала й співала з його сопілок із чарівною пишнотою, що викликала ще більше оплесків серед публіки.

Тепер Аполлон зробив щось надзвичайне. Він перевернув свою ліру догори дриґом і заграв фрази задом наперед — вони все ще були єдиною мелодією, але тепер вони були просякнуті таємницею та дивовижністю, що захоплювала всіх, хто їх слухав. Закінчивши, Аполлон кивнув Марсію.

У Марсія був чудовий слух, тож він почав грати перевернуту мелодію, як це робив Аполлон, але бог перебив його з насмішкою.

— Ні, ні, сатире! Ти повинен перевернути свій інструмент догори дриґом, як це зробив я.

— Але це... це несправедливо! — запротестував Марсій.

— А як щодо цього? — Аполлон грав на своїй лірі та співав: — Марсій вміє на своїй пекельній штуці грати. Але поки він це робить, чи зможе він співати?

Розлючений Марсій грав усе, що тільки міг. Його обличчя почервоніло від зусилля, а щоки роздулися так, аж здавалося, що вони зараз розірвуться, сотні нот вибухнули залпом із четвертних, восьмих, шістнадцятих, наповнюючи повітря музикою, якої світ іще ніколи не чув раніше. Але божественний голос Аполлона, акорди й арпеджіо, що злітали з золотих струн його ліри, — як сопілки Марсія могли змагатися з таким звучанням?

Задихаючись од виснаження, ридаючи від розчарування, Марсій голосно вигукнув:

— Це несправедливо! Мій голос і дихання співають у моєму авлосі так само, як ваш голос співає в повітрі. Звичайно, я не можу перевернути свій інструмент догори дриґом, але будь-який неупереджений суддя скаже, що моя майстерність перевершує вашу.

Вердикт

З останнім тріумфальним глісандо Аполлон повернувся до журі муз.

— Любі сестри, не мені нас судити, це, звичайно, вирішувати вам. Кому ви вручаєте пальму перемоги?