Стивен Фрай – Міфи (страница 45)

39 Якщо хочете вразити своїх друзів, можете вивчити весь список самців і самок цих гончих собак, поданий Овідієм у його версії цього міфу. А також вони можуть стати корисними словами для онлайн-паролів:

– Пси: Меламп, Іхнобат, Памфаг, Доркей, Орібас, Неброфон, ­Лелап, Терон, Птерел, Гілей, Ладон, Дромад, Тігрід, Левкон, Асбол, Лакон, Аелл, Тоос, Гарпал, Меланей, Лабр, Аркас, Аргій, Гілактор, Меланхет, Ферідамант, Оресітроф.

– Суки: Агра, Напа, Пемена, Гарпія, Канаха, Стікта, Алкея, Лі­кіска, Лахна.

Ерісіхтон

Богиня Деметра часто асоціюється з плідним достатком і щедрим природним врожаєм, але якщо змусити її вийти за межі її звичної поблажливості, вона могла бути такою ж мстивою, як Артеміда, як чітко показує ця історія про її безжальне покарання Ерісіхтона, царя Фессалії.

Маючи потребу в деревині для будівництва нових приміщень у своєму палаці, сміливий, безстрашний і нетерплячий Ерісіхтон повів одного дня гурт лісорубів до лісу, де вони натрапили на квітучий дубовий гай.

— Чудово! — вигукнув він. — Махайте своїми сокирами, хлопці.

Але його люди відступили, бурмочучи й хитаючи головами.

— Що з ними? — звернувся Ерісіхтон до свого старшини.

— Ці дерева є священними для Деметри, ваша велич­носте.

— Дурниці. У неї дерев більше, ніж їй потрібно. Рубайте їх.

Він знову почув бурмотіння лісорубів.

Тоді Ерісіхтон вихопив у старшини батіг, яким його власник махав лише для видимості, і грізно тріснув ним над головами лісорубів.

— Рубайте ці дерева або відчуєте цей батіг на своїх спинах! — вигукнув він.

Поки їхній цар клацав батогом і підганяв їх, чоловіки неохоче рубали дерева. Але коли вони дісталися велетенського дуба, що самотньо стояв у кінці гаю, вони знову зупи­нилися.

— Чому стали? Це ж найвищий і найширший дуб із усіх! — сказав Ерісіхтон. — Він один дасть досить деревини для кроков і колон моєї тронної зали, а тоді ще залишиться достатньо деревини для чудового ліжка для мене.

Старшина тремтячим пальцем показав на дубові гілки, обвішані гірляндами.

Цар не був вражений.

— І що?

— Мій володарю, — прошепотів старшина, — кожен вінок символізує молитву, на яку відповіла богиня.

— Якщо на молитви вже відповіли, їй не потрібні ці квіткові композиції. Зрубайте все.

Але побачивши, що старшина та його команда надто налякані, щоб продовжувати, запальний Ерісіхтон схопив сокиру та сам взявся за справу.

Він був сильним чоловіком і, як більшість правителів, любив демонструвати свою волю, вміння та м’язи. Невдов­зі стовбур заскрипів, і могутній дуб захитався. Чи чув Ерісіхтон жалібні крики гамадріади в його гіллі? Якщо й чув, то не звертав на них уваги, продовжуючи розмахувати сокирою знову і знову, аж поки дерево не впало — разом з гілками, молитовними вінками, гірляндами, гамадріадою та всім іншим.

Щойно загинув дуб, загинула і його гамадріада. Останнім своїм подихом вона прокляла Ерісіхтона за його злочин.

Деметра почула про святотатство Ерісіхтона й послала повідомлення до Лімос. Лімос була однією з тих мерзенних істот, які вилетіли з глека Пандори. Вона була демоном голоду, якого можна вважати протилежністю Де­метри, необхідною протилежністю богині в смертному світі. Одна — родюча і щедра провісниця врожаю, інша — безжально жорстока провісниця голоду та занепаду. Оскільки ці двоє існували в непримиренних стосунках матерії та антиматерії, вони ніколи не могли зустрітись особисто, тому Деметра відправила німфу гір як свою посланницю, щоб спонукати Лімос здійснити прокляття гамадріади, накладене на Ерісіхтона. І лиха демониця була дуже рада взятися за це ­завдання.

Згідно з Овідієм, Лімос зовсім себе запустила. З обвислими, висохлими грудьми, порожнім місцем замість живота, оголеними гнилими кишками, запалими очима, вкритими кіркою губами, лускатою шкірою, тонким, укритим лупою волоссям і набряклими гнійними щиколотками тіло та обличчя Голоду являли собою кошмарне й відразливе видовище. Тієї ночі вона прокралася до спальні Ерісіхтона, взяла сплячого царя в свої руки й вдихнула в нього свій огидний подих. Її отруйні пари просочилися йому в рот, горло та легені. В його вени і в кожну клітинку його тіла ковзнув жахливий, ненаситний хробак голоду.

Ерісіхтон прокинувся від дивних снів, почуваючись дуже-дуже голодним. Він здивував свій кухонний персонал замовленням величезного сніданку. Він проковтнув усе до останнього шматочка, але його апетит усе одно не вгамувався. Цілий день він бачив, що чим більше він їв, тим більше ставав ненажерливим. Минали дні й тижні, а муки голоду гризли його все сильніше й сильніше. Незалежно від того, скільки він споживав, він ніяк не міг насититися чи набрати хоча б кілька грамів ваги. Їжа діяла на його шлунок так само, як пальне на вогонь, змушуючи його голод палати все дужче. З цієї причини його люди почали називати царя за його спиною Етоном, що означає «палаючий».

Він був, мабуть, першою людиною, яка проїла весь свій дім. Один за одним усі його скарби та майно — і навіть його палац — було розпродано, щоб купити йому їжу. Але й цього було замало, бо ніщо не могло вгамувати його колосальний апетит. Зрештою, він був змушений продавати свою доньку Местру, щоб зібрати гроші для заспокоєння безжалісних вимог свого невгамовного апетиту.

Це був більш хитрий і менш варварський вчинок, ніж, можливо, ви собі уявили: прекрасна Местра колись була коханкою Посейдона, який нагородив її здатністю змінювати за бажанням свою форму — це був особливий дар бога вічно мінливого моря. Тож щотижня Ерісіхтон пропонував свою доньку багатому залицяльнику і брав із нього викуп за наречену. Тоді Местра супроводжувала свого нареченого до його дому, тікала звідти у вигляді тієї чи іншої тварини й поверталася до Ерісіхтона, готова бути знову проданою новому довірливому залицяльнику.

Проте навіть цього способу виявилося недостатньо, щоб загасити його жахливе полум’я голоду, й одного дня, бувши у відчаї, він відгриз собі ліву руку. Слідом пішла наступна рука, потім його плечі, ступні, ноги і стегна. Незабаром фессалійський цар Ерісіхтон повністю себе з’їв. Так Деметра і гамадріада здійснили свою помсту.

Лікар і ворон

Народження медицини

Жила колись давно дуже приваблива молода принцеса на ім’я Короніда, яка походила з фессалійського королівства Флегіантида. Її краса була настільки помітною, що вона привернула увагу бога Аполлона, який зробив її своєю коханкою. Ви можете подумати, що товариства й кохання найпрекраснішого з богів вистачить, аби задовольнити будь-кого, але Короніда, бувши вже вагітною від Аполлона, піддалася чарам смертного на ім’я Ісхій і переспала з ним.

Один із білих воронів Аполлона став свідком цієї зради і полетів на небо, щоб розповісти своєму володарю про образу його честі. Розлючений Аполлон попросив свою сестру Артеміду помститися. З надто великою охотою вона напала на палац у Флегіантиді, озброївшись чумними стрілами — отруєними дротиками, які поширили жахливу хворобу по всій його території. Багато людей, разом із Коронідою, було заражено. Ворон усе це побачив і повернувся, щоб подати Аполлону повний звіт.

— Вона помирає, мілорде, помирає!

— Вона щось сказала? Вона визнала свою провину?

— О так, о так. Вона сказала: «Я заслуговую на свою долю. Передай великому богу Аполлону, що я не прошу вибачення і не благаю жалю, не благаю співчуття, тільки хай він врятує життя нашої дитини. Хай урятує життя нашої дитини». Ха! Ха! Ха!

Ворон каркав із такою злісною радістю, що Аполлон утратив самовладання і зробив його чорним. Відтоді всі ворони, круки та граки мають такий колір40.

40 Хоча над телевізійною адаптацією книг трилогії Горменгаст для BBC я працював із вороном-альбіносом на ім’я Джиммі Вайт.

Коли Аполлон, тепер сповнений докорів сумління, дістався ураженої чумою Флегіантиди, він знайшов Короніду, яка лежала мертвою на своєму похоронному багатті, поки полум’я облизувало її з усіх боків. З криком горя він стрибнув крізь полум’я і вирізав із її лона їхню дитину, яка все ще була жива. Після цього Аполлон підніс Короніду до зірок, перетворивши її на сузір’я Ворона41.

41 «Короніс» (тобто «Короніда») у перекладі з грецької означає «ворона» або «грак». Оригінальне значення цього слова — «вигнутий», проте я не можу сказати, чи це воно стосується вигинів принцеси, чи пташиного дзьоба.

Врятоване немовля, якого Аполлон назвав Асклепієм, віддали на виховання кентавру Хірону. Можливо, тому що він народився за допомогою хірургічного втручання (хоча й досить жорстокого), можливо, тому що, поки він був в утробі матері, навколо нього вирувала інфекція, можливо, тому що його батьком був Аполлон, бог медицини та математики, — ймовірно, з усіх цих причин, разом ­узятих, — Асклепій дуже рано почав демонструвати свої видатні таланти в галузі медицини.

Поки хлопчик ріс, кентавр швидко зрозумів, що він поєднує проникливий, логічний і допитливий розум із природним даром зцілення. Хірон, який і сам був чималим натуралістом, травником і мислителем, із величезним задоволенням навчав Асклепія медичного мистецтва. Крім того, що кентавр дав йому ґрунтовні знання з анатомії тварин і людей, він навчив його, що знання здобуваються шляхом спостереження та ретельного ведення записів, а не завдяки вигадуванню теорій. Хірон показав йому, як збирати лікарські рослини, подрібнювати їх, змішувати, нагрівати й перетворювати їх на порошки, зілля та препарати, які можна їсти, пити або додавати в їжу. Він навчив його, як зупиняти кровотечу, готувати припарки, перев’язувати рани та вправляти зламані кістки. До свого чотирнадцятиріччя Асклепій врятував ногу солдата від ампутації, повернув дівчинку з жахливою лихоманкою з самого краю смерті, визволив ведмедя з капкана, врятував населення цілого села від епідемії дизентерії та позбавив страждання побиту змію шляхом застосування мазі, яку він сам і винайшов. Цей останній випадок виявився безцінним, оскільки вдячний змій на знак подяки лизнув вухо Асклепія і прошепотів йому багато секретів мистецтва лікування, які були невідомі навіть Хірону.