Стивен Фрай – Міфи (страница 37)

— Але я попросив. І ви присягнулися!

— Фаетоне! — Інші одинадцять богів були б здивовані, якби почули таку благальну, відчайдушну нотку в голосі Аполлона. — Я благаю тебе! Обери щось інше. Золото, їжу, силу, знання, кохання... Скажи мені, і воно стане твоїм назавжди. Але тільки не це. Ніколи це.

— Я вже попросив, а ви заприсяглися, — відповів упертий юнак.

Аполлон схилив свою золоту голову і вилаявся про себе.

Ох, ці боги та їхні швидкі язики. Ох, ці смертні та їхні дурні мрії. Хтось із них хоч колись чомусь навчиться?

— Гаразд. Тоді ходімо, зустрінемося з ними. Але знай, — сказав Аполлон, коли вони підійшли до стаєнь, і кінський запах у ніздрях Фаетона став сильнішим і гострішим, — ти можеш передумати будь-якої миті. І я не почну гірше думати про тебе через це. Чесно кажучи, я навіть почну думати про тебе набагато краще.

Коли бог наблизився, четверо жеребців, білих із золотими гривами, затупотіли й зарухалися в своїх стійлах.

— Гей, Пірою! Тпру, Флегоне! Тихше, Еою! Спокійно, Ефоне! — звернувся Аполлон до кожного з них по черзі. — Гаразд, підійди ближче, хлопче, нехай вони познайомляться з тобою.

Фаетон іще ніколи не бачив таких прегарних коней. Їхні очі виблискували золотом, а копита вибивали іскри з кам’яних плит. Він був сповнений благоговіння, але також відчув раптовий напад страху, який намагався видати за захоплене передчуття.

Перед масивними воротами світанку стояла золота квадрига, велика колісниця, в яку незабаром мали запрягти цих чотирьох жеребців. Повз них поспіхом пройшла тиха жіноча постать у шафрановому вбранні. Фаетон вловив її запах, який не зміг впізнати, але від нього голова хлопця запаморочилася від захвату.

— Це була Еос, — сказав Аполлон. — Незабаром вона має відчиняти ворота.

Фаетон знав усе про Еос, богиню світанку. Її називали «rhododaktylos» — «рожевоперста», — і всюди захоплювалися її солодкістю та м’якою красою.

Коли він допомагав своєму батькові вивести жеребців уперед і зайняти свої місця на чолі колісниці, Фаетон раптом відчув, як його різко відштовхнули вбік.

— Що тут робить цей смертний?

Величезна постать, одягнена в блискучу броню з буйволової шкіри, взяла за вуздечки всіх чотирьох коней одночасно й повела їх уперед.

— Ах, Геліосе, ось і ти, — сказав Аполлон. — Це Фаетон. Мій син Фаетон.

— І що?

Фаетон знав, що Геліос був братом Еос і богині місяця Селени і допомагав Аполлону виконувати його щоденні обов’язки, пов’язані з колісницею. Аполлон поводився трохи незграбно у присутності титана.

— Справа в тому, що Фаетон сьогодні керуватиме колісницею. 

— Перепрошую?

— Ну, він міг би навчитися цьому сьогодні, як гадаєш?

— Ти жартуєш?

— Я ніби пообіцяв йому.

— Ну, тоді якось переобіцяй назад.

— Геліосе, я не можу. Ти знаєш, що я не можу.

Геліос затупотів ногами й так голосно заревів, що коні стали дибки і заіржали.

— Ти жодного разу не давав мені керувати ними, Аполлоне! Ніколи. Скільки разів я просив і скільки разів ти казав мені, що я неготовий? А тепер ти дозволиш цій... цій креветці взяти повіддя?

— Геліосе, ти зробиш, як тобі наказано, — мовив Аполлон. — Я так сказав, тож я... е-е, наказав.

Аполлон забрав чотири шкіряні поводи з рук Геліоса і підняв Фаетона на сидіння колісниці. Геліос розреготався, побачивши, як юнак ковзає туди-сюди.

— Він качається на сидінні, як маленька горошина! — сказав титан із напрочуд пронизливим смішком.

— Із ним усе буде гаразд. Отже, Фаетоне. Ці поводи — це твої лінії зв’язку з кіньми. Вони знають дорогу, вони бігають цим маршрутом щодня, але ти маєш показати їм, що ти їхній володар, розумієш?

Фаетон нетерпляче кивнув.

Здавалося, що коні відчували його нервове збудження та лють Геліоса, тому неспокійно іржали та пирхали.

— Найголовніше, — вів далі Аполлон, — це летіти не надто високо і не надто низько. Тримайся середнього курсу між небом і землею, зрозумів?

Фаетон знову кивнув.

— О, я мало не забув. Простягни свої руки... — Аполлон узяв глек і вилив із нього олію в розпростерті долоні Фаетона. — Намасти нею всього себе. Це захистить тебе від жару та світла, що виділяють жеребці, які мчать повітрям. Земля внизу нагріватиметься й освітлюватиметься, коли ти їхатимеш над нею, тому тримайся прямого курсу на захід у напрямку Саду гесперид. Це дванадцять годин їзди. Будь стійким. Пам’ятай — коні це відчувають. Називай їх за іменами: Еой та Ефон, Пірой та Флегон.

Коли Аполлон сказав їхні імена, Фаетон побачив, як вони нашорошили вуха.

— Але ще не пізно, хлопче. Ти побачив їх, ти тримав їхнє повіддя, я подарую тобі їхні золоті скульптури, відлиті Гефестом, і ти зможеш забрати їх додому. Це має задовольнити твоїх шкільних друзів.

Ще одне пронизливе хихикання Геліоса змусило щоки Фаетона почервоніти.

— Ні, — твердо сказав він. — Ви дали обіцянку, і я теж.

Світанок

Поки Фаетон говорив, Еос виступила вперед у яскравій хмарі перлин і троянд. Вона з посмішкою вклонилась Аполлону й Геліосу, кинула здивований погляд на зашарілого Фаетона в колісниці й зайняла своє місце біля воріт світанку.

Для мандрівника, який дивився на схід і вгору на хмари, в яких був захований Палац Сонця, першою ознакою того, що Еос взялася за роботу, завжди був коралово-рожевий рум’янець, що заливав небо. Коли вона розчиняла ворота ширше, цей ніжно-рожевий відтінок наливався золотим блиском, який ставав усе більш яскравим і насиченим.

Але Фаетон усередині палацу бачив протилежний ефект: ворота відчинялися й відкривали темний світ поза ними, освітлений лише срібним блиском сестри Еос і Геліоса, богині місяця Селени, яка досягла кінця свого нічного маршруту. Коли Еос штовхнула ворота далі, Фаетон побачив, як рожеве та золоте сяйво стало випромінюватися назовні, заглушаючи темряву ночі. Наче це був сигнал, четверо коней нашорошили свої вуха, здригнулися й стали на дибки. Фаетона відкинуло назад, а колісниця під ним почала котитися вперед.

— Запам’ятай, хлопче, — крикнув йому Аполлон, — не панікуй. Керуй твердою рукою. Не смикай повіддя. Просто давай коням зрозуміти, що ти все контролюєш. І все буде гаразд.

— Зрештою, — вигукнув Геліос, коли колісниця почала відриватися від землі, — що може піти не так? — Вереск його фальцетного сміху вдарив Фаетона, як батіг.

Знову переключаємося на мандрівника, який дивиться на схід із дороги внизу: золотий відблиск, яким він щойно милувався, тепер стає великою вогняною кулею, на яку стає все важче й важче дивитися, не примружуючись. Короткий світанок закінчився, почався день.

Поїздка

Коні Аполлона кинулися вгору, хапаючи повітря. Все йшло добре. Вони знали, що робити. Вони досягли певної висоти, вирівнялися й кинулися вперед. Це було легко.

Фаетон обережно підвівся, щоб не смикнути повіддя, і озирнувся навкруги. Він бачив криву, яка позначала відокремлення блакитного неба від заповненої зірками темряви. Він бачив появу світла, яке виходило з колісниці. Він був ізольований, якимось чарівним чином захищений від цього жару та яскравих відблисків, але великі хмари танули й перетворювалися на пару, коли вони наближалися до них. Він подивився вниз і побачив, як довгі тіні гір і дерев зменшуються, поки вони летять уперед. Він бачив, як схвильоване море віддзеркалює мільйон мерехтливих частинок світла, а також бачив блиск роси, що перетворювалася на мерехтливий туман, коли вони наближалися до узбережжя Африки. Десь там, на захід від Ніла, Епаф зараз відпочиває на пляжі. О, це мав бути найвеличніший тріумф усіх часів!

Коли берегова лінія стала чіткішою, Фаетон потягнув за повіддя, намагаючись спрямувати вниз Еоя, головного коня з лівого боку. Але в ту мить Еой, мабуть, думав про щось інше, про золоту солому чи гарненьких кобил, і вже точно не очікував ривка, який зіб’є його з курсу. У паніці він смикнувся й пірнув, тягнучи за собою інших коней. Колісниця підскочила в повітрі й націлилася прямо на землю. Фаетон марно смикав усі поводи, які чомусь заплутались у його руках. Зелена земля наближалася до нього, і він вже бачив свою вірну смерть. Він востаннє відчайдушно смикнув повіддя, і в останню хвилину — чи то у відповідь на це смикання, чи то це був інстинктивний рух заради свого власного порятунку, — четверо скакунів стрибнули вгору й наосліп помчали на північ. Але перед цим Фаетон із жахом і тривогою побачив, як сильна спека сонячної колісниці підпалила землю.

Поки вони летіли далі, шалена вогняна завіса котилася землею під ними, спалюючи усе й усіх, хто був на ній, дощенту. Ціла смуга африканського континенту нижче від його північного узбережжя була спустошена. До цього дня більша частина тієї землі залишається великою випаленою пустелею, яку ми називаємо Сахара, але для греків вона була Землею, яку випалив Фаетон.

Тепер він зовсім утратив контроль. Коні твердо зрозуміли, що в колісниці не було знайомої твердої руки Аполлона, яка мала їх вести. Чи це була дика радість від їхньої свободи, чи це паніка через відсутність контролю звела чотирьох з глузду? Спочатку опустившись так низько, що земля спалахнула, тепер вони підскочили так близько до фіолетової кривої, яка відокремлювала небо від зірок, що світ під ними став холодним і темним. Там море замерзло, а земля перетворилася на лід.

Коні брикалися, гойдалися, кидалися й неслися вперед без ніякого контролю чи відчуття напрямку, а колісниця підстрибувала й металася в повітрі, мов листок під час шторму. Далеко внизу, на землі, люди дивилися вгору з подивом і тривогою. Фаетон кричав на коней, благав їх, погрожував їм, смикав повіддя... але все було марно.