Стивен Фрай – Міфи (страница 36)

10 Дочка Океана і Тетії, океаніда Клімена може вважатись од­нією з найвпливовіших матерів у всіх грецьких міфах. Від свого зв’язку з титаном Япетом вона була, з одного боку, матір’ю Атласа та Менетія (двох титанів, які люто протистояли богам під час титаномахії та були за це покарані), а з другого — матір’ю Епіметея та Прометея. Лише ці нащадки вже підтверджують важливість Клімени як великого матріарха раннього світу. Проте дехто каже, що океаніда Клімена та Клімена, яка була матір’ю Фаетона, були двома різними жінками, і що насправді матір Атласа та інших титанів слід називати Азією, щоб не плутати її зі смертною Кліменою, матір’ю Фаетона. Вся ця ситуація стає дуже заплутаною, тож краще залишити її науковцям і тим, у кого є багато вільного часу.

11 Особа батька Фаетона також є предметом дискусії. У деяких версіях цього міфу його батьком є сонячний титан Геліос. Але я погоджуся з Овідієм і припишу батьківство Фаетона богу Аполлону.

Коли Фаетон підріс, він почав ходити до школи разом із іншими смертними хлопчиками, деякі з яких були повністю людьми, а інші, як і він, претендували на божественне походження з боку матері чи батька. Одним із таких був Епаф, син Зевса та Іо. Маючи таких видатних батьків, Епаф відчував, що має повне право панувати над своїми однокласниками. Проте Фаетон, який був гордим і запальним юнаком, ненавидів, коли ним командував Епаф, і його постійно дратувала зарозумілість і зверхність цього хлопця.

Епаф завжди поводився дуже нахабно, коли заходила мова про його родовід. Він говорив щось на кшталт:

— Так, наступних вихідних мій тато — Зевс, якщо ти не знаєш, — запрошує мене вечеряти на Олімпі. Він сказав, що дозволить мені посидіти на його троні, а також зробити ковток чи два нектару. Звичайно, я вже куштував його раніше. Нас буде небагато. Дядько Арес, моя зведена сестра Афіна, а ще кілька німф для компанії. Буде так весело.

Фаетон завжди повертався додому розлюченим після того, як вислуховував ці вихваляння з панібратством стосовно богів.

— Як так, — скаржився він своїй матері, — що Епаф бачить свого батька кожні вихідні, а я жодного разу не бачив свого?

Клімена міцно обіймала сина й намагалася йому все пояснити.

— Аполлон дуже зайнятий, любий. Щодня він має перетинати небо на своїй сонячній колісниці. А коли цей обов’язок виконано, у нього є храми на Делосі та в Дельфах, і ще купа всіляких божественних справ. Пророцтва, музика, стрільба з лука... Він найбільш зайнятий бог із усіх олімпійців. Але я впевнена, що він скоро приїде до нас у гості. Коли ти народився, він залишив дещо для тебе. Я збиралася зачекати й віддати її тобі, коли ти трохи подорослішаєш, але ти можеш отримати її зараз...

Клімена підійшла до шафи, дістала звідти вишукану золоту флейту і простягнула її сину. Хлопець відразу підніс її до рота й дунув у неї, проте флейта видала тільки хрипке й далеко не мелодійне шипіння.

— І що вона робить?

— Тобто? Що ти маєш на увазі, любий?

— Зевс дав Епафу чарівний шкіряний батіг, який змушує собак виконувати всі його накази. А що вона робить?

— Це флейта, милий мій. Вона робить музику. Гарну, чарівну музику.

— Як?

— Що ж, спочатку ти навчишся виконувати різні ноти, а потім... на ній гратимеш.

— І яка в цьому магія?

— Хіба ти ніколи не чув музику флейти? Це наймагічніший звук, який тільки існує. Хоча для цього потрібно багато практики.

Фаетон із огидою відкинув інструмент і побіг до своєї спальні, де дувся решту дня й ночі.

Приблизно за тиждень, в останній день семестру перед довгими літніми канікулами, до Фаетона підійшов дратуюче поблажливий Епаф.

— Привіт, Фаетоне, — протягнув він. — Не хочеш наступного тижня завітати до мене на нашу сімейну віллу на узбережжі Північної Африки? Це буде скромна домашня вечірка. Там будуть тільки я, тато, можливо, Гермес, Деметра та кілька фавнів. Відпливаємо завтра. Буде весело. Що скажеш?

— Ой, шкода! — вигукнув Фаетон. — Мій батько, Аполлон Феб, як ти знаєш, запросив мене наступного тижня... покерувати його сонячною колісницею, коли він мчатиме небом. Не можу йому відмовити.

— Прошу?

— Так, хіба я не згадував про це? Він завжди просить мене, щоб я йому допоміг і зняв тягар із його плечей, трохи покерував колісницею за нього.

— Ти це серйозно? Це ж повна фігня. Хлопці, йдіть сюди, ви маєте це почути! — Епаф покликав інших хлопців туди, де вони стояли з Фаетоном один навпроти одного. — Скажи їм, — вимагав він.

Фаетона спіймали на брехні. Проте гординя, лють і розчарування змусили його розповідати далі. Будь він проклятий, якщо він відступить і дозволить цьому нестерпному снобу перемогти.

— Та це дрібниці, — сказав він. — Просто мій тато Аполлон наполягає на тому, що я маю навчитися керувати конями, які ведуть його сонячну колісницю. Нічого такого.

Інші хлопці на чолі з насмішником Епафом кричали, що він бреше, та кепкували з нього.

— Ми всі знаємо, що твій батько — це той нудний старий дурень Меропс! — крикнув один із них.

— Він лише мій вітчим! — вигукнув Фаетон. — Аполлон — мій справжній батько. Так і є! Ось побачите. Тільки зачекайте і самі побачите. Мені знадобиться деякий час, щоб дістатися його палацу, але одного дня — подивіться на небо. Я вам помахаю звідти. Це я буду їхати там весь день. Ось побачите!

І він побіг додому, тим часом у його вухах дзвеніли насмішки, образи й глузливий сміх однокласників. Один із хлопців, його друг і коханець Кігн12, погнався за ним.

12 Або Кікн (Лебідь).

— О, Фаетоне, — вигукнув Кігн, — що ти наговорив? Це не може бути правдою. Ти стільки разів скаржився мені, що ти ніколи не зустрічав свого справжнього батька. Повернись і скажи їм, що ти пожартував.

— Залиш мене, Кігне, — сказав Фаетон, відштовхуючи його. — Я йду до Палацу Сонця. Це єдиний спосіб змусити цю свиню Епафа замовкнути. Коли ти знову побачиш мене, всі нарешті почнуть мене поважати й знатимуть, ким я є насправді.

— Але я знаю, ким ти є насправді, — сказав нещасний Кігн. — Ти Фаетон, і я кохаю тебе за це.

Батько і Сонце

Клімена також не могла сказати нічого, щоб змусило Фаетона змінити свою думку. Вона в агонії страждання спостерігала за тим, як він збирає свої нечисленні пожитки.

— Подивися вгору і побачиш там мене, — сказав він, цілуючи її на прощання. — Я махатиму тобі, коли проїжджатиму повз наш дім.

Палац Сонця був розташований, звичайно, на сході; фактично так далеко на сході, як Індія. Немає згоди щодо того, як Фаетон туди дістався. Я читав, що чарівні сонячні яструби розповіли Аполлону про повільну й складну подорож хлопчика з материкової Греції через Месопотамію та країну, яку ми тепер називаємо Іраном, тож бог наказав цим неймовірним птахам забрати його та пролетіти з ним решту шляху.

Коли Фаетон нарешті туди дістався, вже настала ніч, і його негайно викликали до тронного залу палацу, де сидів Аполлон, одягнений у пурпурові шати, у мерехтінні золота, срібла та коштовного каміння, що прикрашали кімнату. Лише трон, на якому він сидів, був усипаний понад десятьма тисячами рубінів і смарагдів. Юнак упав на коліна, вражений пишнотою палацу, блиском коштовного каміння і, перш за все, сяючою славою свого божественного батька.

— Отже, ти син Клімени, чи не так? Встань, дай тебе краще роздивитися. Так, я бачу, що ти можеш бути плодом мого сімені. Ти маєш схожі риси та колір обличчя. Мені сказали, що ти пройшов довгий шлях, аби опинитися тут. Навіщо?

Запитання було таким відвертим, що Фаетон трохи збентежився. Він спромігся пробурмотіти кілька слів про Епафа та «інших хлопців» і з болем усвідомив, що більше схожий у цю мить на розпещену дитину, ніж на гордого сина олімпійця.

— Гаразд, гаразд. Вони поводилися дуже підло й дуже зневажливо. А причому тут я?

— Усе моє життя, — сказав Фаетон, палаючи від гордості й образи, що так довго тліли всередині нього, — усе моє життя моя мати розповідала мені про великого й славетного Аполлона, золотого бога, мого сяючого й ідеального батька. А-а-ле ви ніколи не навідували нас! Ви ніколи нікуди нас не запрошували. Ви навіть не визнали мене.

— Ну, так, мені дуже шкода. Це мій недолік. Я був жахливим батьком, і я хочу якось загладити перед тобою свою провину. — Аполлон мовив ці слова, які відсутні батьки вимовляють скрізь і щодня, але насправді він думав про коней, музику, напої... про все, що завгодно, тільки не про цю нудну похмуру скиглійку-дитину.

— Якби ви тільки виконали одне моє бажання. Одне бажання, оце й усе.

— Звичайно, звичайно. Кажи.

— Справді? Ви дійсно його виконаєте?

— Звичайно.

— Ви присягаєтеся, що виконаєте його?

— Присягаюся, — сказав Аполлон, його потішила надзвичайна серйозність хлопчика. — Присягаюся своєю лірою. Присягаюся холодними водами самої Стікс. Кажи вже.

— Я хочу керувати вашими конями.

— Моїми конями? — не зовсім розуміючи суть бажання, запитав Аполлон. — Керувати ними? Що ти маєш на увазі?

— Я хочу керувати рухом сонячної колісниці. Завтра.

— О ні, — сказав Аполлон, на його обличчі з’явилася посмішка. — Ні, ні, ні! Не будь дурним. Ніхто не може це зробити.

— Але ви обіцяли!

— Фаетоне, Фаетоне. Це сміливо й чудово навіть наважитися мріяти про таке. Але ніхто, ніхто не може керувати цими тваринами, крім мене.

— Ви присягнулися рікою Стікс!

— Сам Зевс не зміг із ними впоратися! Це найсильніші, найдикіші, найноровливіші та найбільш некеровані жеребці, які колись народжувалися на світі. Вони підкоряються лише моєму дотику, тільки моєму. Ні, ні. Ти не можеш просити про таке.