Стивен Фрай – Міфи (страница 33)

Психея підвела руку.

— Зупиніться! Будь ласка! Я знаю, що ви хочете мені добра, але ви не знаєте, який він ніжний, добрий, милий...

— Це їхній спосіб! Вони так це й роблять!

— Хіба ти не бачиш? Якщо щось і доводить люту жорстокість цього монстра, то це його ніжність і лагідність!

— Це вірні ознаки того, що він, мабуть, огидний демон.

Психея подумала про нове життя, яке росте всередині неї, і про наполягання її чоловіка, щоб вона нікому про це не розповідала. І про його відмову коли-небудь показати їй себе. О боги. Можливо, її сестри мали рацію.

Вони побачили, що вона почала сумніватись, і накинулися на неї.

— Ось що ти зробиш, моя люба. Коли він прийде до тебе сьогодні вночі, ти дозволиш йому поводитися з собою по-звірячому...

— Тьху!

— ...а потім даси йому заснути. Але ти не мусиш спати.

— Хай там що, не засинай.

— Коли переконаєшся, що він міцно заснув, тоді ти маєш встати і принести лампу.

— І ті ножиці, якими тебе стрижуть твої служниці.

— Так, вони тобі знадобляться!

— Засвіти лампу в кутку кімнати і накрий її, щоб не розбудити його.

— Тоді тихо підійди до ліжка...

— Підніми свою лампу...

— І переріж лускату шию цього дракона...

— Перепиляй його вузлуваті вени...

— Убий його...

— Убий звіра...

— Тоді збери все золото та срібло...

— І коштовне каміння, це найважливіше...

Сестри безперервно повторювали свій план, поки Психея не була повністю переконана.

І ось тієї ночі сталося так, що, коли Ерос мирно спав у ліжку, Психея опинилася над ним, тримаючи в одній руці накриту лампу, а в другій — ножиці. Вона зняла з лампи покривало. Світло падало на згорнуте калачиком оголене тіло найпрекраснішої істоти, яку вона коли-небудь бачила. Тепле сяйво танцювало на гладенькій, молодій шкірі — і на чудовій парі крил, укритих пір’ям.

Психея не могла стримати своє здивоване зітхання. Вона відразу зрозуміла, на кого зараз дивиться. Це був не дракон чи монстр, людожер чи гидота. Це був юний бог кохання. Це був сам Ерос. Як вона взагалі могла думати про те, щоб заподіяти йому шкоду. Який же він був гарний. Його повні, рожеві губи були злегка розкриті, і солодкість його подиху дійшла до неї, коли вона нахилилася, щоб краще його роздивитись. Усе в ньому було таким ідеальним! М’який підйом і опуклість м’язів надавали його юній красі мужнього відтінку, його тіло не мало тієї жорсткої, опуклої незграбності, яку вона бачила на тілах спортсменів-чемпіонів і воїнів свого батька. Його скуйовджене волосся сяяло теплим кольором, який лежав між золотим кольором волосся Аполлона та відтінком червоного дерева волосся Гермеса. А ці крила! Складені під його тілом, вони були такими ж повними й білими, як крила лебедя. Вона простягла свою тремтячу руку й провела пальцем по лінії пір’я. Той тихий тріпотливий шепіт, яким вони їй відповіли, був майже нечутним, але його було достатньо, щоб змусити сплячого Ероса ворухнутися й щось пробурмотіти.

Психея відсахнулась і накрила лампу, але за кілька хвилин його рівне ритмічне дихання запевнило її, що Ерос усе ще міцно спить. Вона знову розкрила лампу і побачила, що він тепер відвернувся від неї. Вона також помітила, що його рух відкрив її погляду цікавий предмет. Світло лампи падало на срібний циліндр, що лежав під його крилами. Його сагайдак!

Психея, затримавши дихання, нахилилася вперед і витяг­ла звідти одну стрілу. Повертаючи її в своїй руці, вона повільно торкалась її стрижня із сяючого чорного дерева. Сам наконечник стріли був прикріплений до стрижня тонкою смужкою золота... Високо тримаючи лампу в лівій руці, вона провела великим пальцем правої руки по наконечнику, а потім — ой! Кінчик стріли був таким гострим, що з пальця потекла кров. У ту ж мить її захопило почуття такого глибокого кохання до сплячого Ероса, вона відчула такий жар, таку пристрасть і таке бажання, таку цілковиту й вічну відданість, що вона не змогла втриматися, щоб не поцілувати кучері на його потилиці.

Ой леле! Адже коли вона це робила, гаряча олія з лампи капнула йому на праве плече. Він прокинувся з криком болю, який, коли він побачив Психею, що стояла над ним, переріс у голосний лемент із розчарування та відчаю. Його крила розкрилися й почали бити повітря. Коли він піднявся, Психея кинулася вперед і вчепилася в його праву ногу, але його сила була надто великою, тож він без жодного слова струснув її й полетів у ніч.

У ту мить, коли він зник, усе розвалилося. Стіни палацу дрижали, бліднули й розчинилися в нічному повітрі. Зневірена Психея спостерігала за тим, як золоті колони навколо неї перетворюються на темну колонаду дерев, а мозаїчні плитки під її ногами, прикрашені коштовним камінням, стають місивом з грязюки та гравію. Незабаром палац, дорогоцінні метали й коштовне каміння — все це зникло. Солодкий спів її служниць перетворився на виття вовків і вереск сов, а теплі й таємничі аромати розчинились у холодному й невблаганному вітрі.

На самоті

Перелякана нещасна дівчина стояла в холодному й безлюдному лісі. Вона сповзла по стовбуру дерева й сіла на його тверде коріння. В її голові була єдина думка — вкоротити собі життя.

Її розбудив жук, який пробіг по її губах. Вона сіла, тремтячи, і зняла з чола вологий листок. Жахи минулої ночі їй не наснилися. Вона справді була сама в лісі. Можливо, все, що сталося раніше, було лише сном, а це завжди було її реальністю? Або вона прокинулася в іншому епізоді складнішого сну? Навряд чи варто було намагатися все це розгадати. Сон чи дійсність — все це було для неї нестерпним.

— Не роби цього, красуне.

Вражена Психея підвела очі й побачила перед собою бога Пана. Жартівливо нахмурені брови, густе кучеряве волосся, з якого піднімалися два роги, широкі волохаті боки, що звужувалися до цап’ячих ніжок — це не міг бути хтось інший, смертний чи безсмертний.

— Ні, ні, — сказав Пан, стукаючи своїми копитами по багнюці. — Я можу прочитати це на твоєму обличчі, і цього не станеться. Я не дозволю.

— Що не дозволиш? — сказала Психея.

— Я не дозволю тобі кинутися на каміння з високої скелі. Я не дозволю тобі загравати з дикими звірами. Я не дозволю тобі зірвати беладону та випити її отруйний сік. Я нічого з цього не дозволю.

— Але я не можу більше жити! — вигукнула Психея. — Якби ти знав мою історію, ти б усе зрозумів і допоміг би мені померти.

— Ти маєш запитати себе, що привело тебе сюди, — сказав Пан. — Якщо це кохання, то ти маєш молитись Афродіті та Еросу, щоб отримати пораду і полегшення. Якщо твої власні лихі вчинки спричинили твоє падіння, ти маєш жити, щоб покаятись. Якщо воно було спричинено лихими вчинками інших, то ти маєш жити, щоб помсти­тися.

Помста! Психея раптом зрозуміла, що треба зробити. Вона звелася на ноги.

— Дякую, Пане, — сказала вона. — Ти показав мені шлях.

Пан вишкірив зуби в посмішці й уклонився. На прощання його вуста дунули у верхній ряд трубок його флейти, яку він тримав у руці.

Через чотири дні Психея постукала у ворота величного маєтку свого швагра Сато, чоловіка Каланте. Слуга провів її в приймальню її сестри.

— Психеє! Люба! Все пройшло, як планувалося? Ти маєш вигляд трохи...

— Не звертай на мій вигляд уваги, люба сестро. Я розповім тобі, що сталося. Я дотримувалася ваших інструкцій до останньої літери, освітила лампою сплячу фігуру мого чоловіка, і ким він іще міг виявитись, як не великим богом Еросом. Це був сам Ерос!

— Ерос! — Каланте вчепилася в своє бурштинове на­мисто.

— О, сестро, уяви моє горе та розчарування, коли він сказав мені, що взяв мене до свого палацу лише для того, щоб убезпечити тебе.

— Мене?

— Це був його темний план. Він сказав мені: «Приведи до мене свою прекрасну сестру Каланте. У якої зелені очі й руде волосся».

— Більше каштанове, ніж руде...

— Тож він сказав: «Приведи її. Скажи їй піти до високої скелі. Поклич там Зефіра, який підніме її та принесе до мене. Скажи все це прекрасній Каланте, Психеє, благаю тебе». Це його повідомлення, яке я сумлінно передаю тобі.

Можете собі уявити, з якою швидкістю зібралася Каланте. Вона надряпала своєму чоловікові записку, в якій пояснювала, що вони більше не чоловік і дружина, що їхній шлюб був жахливою помилкою, що той чиновник, який їх одружив, був п’яним, недієздатним і некваліфікованим, що вона все одно ніколи його не кохала і що вона тепер вільна жінка, ось так.

Біля високої базальтової скелі вона почула шелест вітерця і зі стогоном у дикому захваті кинулася на те, що їй здалося Зефіром.

Але Західного вітру не було поруч. Із криком здивування, люті, розчарування та страху Каланте покотилася вниз зі схилу, підстрибуючи з одного гострого каменя на інший, доки все її тіло не вивернулося навиворіт, і вона не приземлилася біля підніжжя гори мертвою, мов камінь.

Така ж доля спіткала й її сестру Зону, якій Психея розповіла таку ж саму історію.

Завдання Афродіти

Після здійснення своєї помсти Психеї довелося подумати про своє подальше життя. Кожна мить її дня була сповнена кохання і туги, які вона відчувала до Ероса, а також страждань, які жалили її, адже вона усвідомлювала, що приречена більше ніколи його не побачити.

Тим часом Ерос лежав у своїй таємній кімнаті, змучений агонією рани на своєму плечі. Ми з вами могли б легко перенести таку незначну неприємність, як опік від гарячої олії з лампи, але для Ероса, хоча він і був безсмертним, це була рана, завдана тією, яку він кохав. А такі рани заживають дуже довго, якщо вони взагалі колись заживають.