Стивен Фрай – Міфи (страница 32)

Але Зона її не слухала. Вона заціпеніло дивилася на стіни, вежі та срібні двері палацу, що сяяли у променях ранкового сонця.

— Заходьте, — сказала Психея. Яке це було хвилююче відчуття — показувати її дорогим сестрам свій новий дім. Шкода, що вони не могли познайомитися з її коханим чоловіком.

Сказати, що дівчата були вражені, було б злочинним применшенням. Природно, що у палаці вони пирхали, позіхали, хихикали, хитали головами і загалом тупотіли від однієї золотої кімнати до наступної оздобленими срібними панелями коридорами та інкрустованими коштовностями проходами. Їхні кирпаті зморщені носи, здавалося, мали говорити про те, що вони звикли до кращого.

— Вигляд має трохи вульгарний, чи не так, люба? — за­явила Зона. Тим часом собі вона сказала: «Це дім бога!»

А Каланте думала: «Якби я просто зупинилася й удала, що поправляю шнурки на своїх босоніжках, я могла б відламати один із рубінів, якими інкрустували той стілець...»

Коли невидимий персонал з дворецьких, лакеїв і служниць почав подавати обід, сестрам стало все важче приховувати свій подив та захоплення. Після цього їх усіх по черзі змащували оліями, купали та масажували.

Коли сестри стали вимагати подробиць про володаря замку, Психея згадала свою обіцянку й поспішно щось вигадала.

— Він гарний мисливець і місцевий землевласник.

— Як його звати?

— У нього найдобріші очі.

— Тож його ім’я?..

— Йому дуже шкода, що він не зміг із вами зустрітися. Боюся, що вдень він завжди вирушає у поле зі своїми собаками. Він так хотів привітати вас особисто. Можливо, якось іншим разом.

— Гаразд, але як його звати?

— Він... він насправді не має імені.

— Як це?

— Ну, у нього є ім’я. Звичайно, у нього є ім’я, адже у кожного є ім’я, Зоно, інакше не буває! Але він не користується ним.

— Але що це за ім’я?

— Милосердні боги, швидше! Скоро стемніє. А Зефір не літатиме з вами вночі... Хутчіш, дорогі сестри, візь­міть собі якісь дрібнички, які ви понесете з собою додому. Ось жменька аметистів. А це сапфіри. Є ще золото, срібло... Обов’язково візьміть подарунки для мами й тата.

Навантажені дорогоцінними скарбами сестри дозволили перенести себе назад до скелі. Психея, яка стояла біля воріт і махала їм рукою, відчула водночас полегшення й жаль, коли вони прощалися. Хоча вона й раділа їхньому товариству та можливості показати їм свій дім і обдарувати їх, її рішучість виконати обіцянку, яку вона дала своєму чоловікові, перетворила її спроби ухилитися від усіх їхніх запитань на виснажливе завдання.

Після повернення додому сестер — незважаючи на всі казкові скарби, якими вони тепер володіли, — поглинали заздрість, образа та лють. Як могла їхня молодша сестра, ця дурна та егоїстична Психея, тепер опинитись у становищі, що майже відповідає становищу богині? Це було страшенно несправедливо. Яке розпещене, марнославне, потворне створіння! Ну, можливо, не потворне. Звісно, вона володіла певною очевидною і досить вульгарною вродою, але навряд чи могла зрівнятися з їхньою королівською красою. Це було надто жахливо та несправедливо: майже напевно в основі цього лежали чаклунство та зло. Як вона могла не знати навіть імені свого володаря й господаря?

— Ревматизм мого чоловіка Сато, — сказала Каланте, — стає настільки сильним, що щовечора мені доводиться розтирати його пальці один за одним, а потім накладати на них пластирі та припарки. Це огидно та принизливо.

— Ти думаєш, що твоє життя — пекло? — сказала Зона. — Мій Харіон зовсім лисий, як цибуля, його подих смердить, і він має такий самий статевий потяг, як у мертвого кабана. Тоді як Психея...

— Ця егоїстична повія...

Сестри пригорнулись одна до одної та ридма заридали.

Тієї ночі коханий Психеї Ерос мав для неї важливі новини. Вона висловлювала йому всю свою вдячність і пояснювала, як гарно їй удалось уникнути його опису під час розмови зі своїми сестрами, коли він поклав палець на її губи.

— Ах, мила, довірлива дитино. Я боюся цих сестер і того, що вони можуть зробити з тобою. Але я радий, що ти щаслива. Дозволь мені зробити тебе ще щасливішою. — Вона відчула, як його тепла рука ковзнула по її тілу й ніжно погладила її живіт. — Тут росте наша дитина.

Психея ахнула й міцно його пригорнула, приголомшена від цієї радості.

— Якщо ти збережеш цю таємницю, — сказав він, — наша дитина стане богом. Але якщо ти скажеш про це хоч одній живій душі, вона буде смертною.

— Я збережу цю таємницю, — сказала Психея. — Але перш ніж моя вагітність стане очевидною, дозволь мені хоча б іще один раз побачитися з Каланте та Зоною і попрощатися з ними.

Ерос був стурбований цим, але розумів, що не міг відмовити коханій у такому добропорядному та сестринському проханні, тому він погодився.

— Зефір відправить їм знак, і вони прийдуть, — сказав він, а тоді нахилився, щоб її поцілувати. — Але запам’ятай: жодного слова про мене чи про нашу дитину.

Крапля олії

Наступного ранку Каланте й Зона прокинулися й відчули дихання Зефіра, що куйовдило їхнє волосся та нагадувало голодного домашнього пса, який, важко дихаючи, смикав за простирадла. Коли вони розплющили очі й сіли, вітер ущух, але їхній інстинкт, жадібність і вроджена хитрість підказали їм, що означав цей сигнал, тож вони поспішили до скелі й чекали там на свій транспорт. Цього разу вони були налаштовані розкрити таємницю коханця своєї сестри.

Психея зустріла їх, коли вони спустилися на землю перед палацом. Ніжно обійнявши її, сестри приховали свою шалену заздрість, яку відчували до щасливої долі Психеї, і натомість улаштували перед нею виставу з дбайливого кудкудахкання та цокання язиком, що супроводжувалася сильним хитанням головою.

— У чому справа, Каланте? — запитала її спантеличена Психея, коли посадила їх за чудовий сніданок із фруктами, тістечками та медовим вином. — Чого ти така сумна, Зоно? Хіба ви не раді мене бачити?

— Раді? — простогнала Каланте.

— Якби ж, — зітхнула Зона.

— Що ж вас турбує?

— Ах, дитино, дитино, — простогнала Каланте. — Ти ще така молода. Така мила. Така наївна.

— І цим так легко скористатися.

— Я не розумію.

Сестри перезирнулися, наче зважували, чи варто відкривати їй сувору правду.

— Наскільки добре — якщо взагалі — ти знаєш цю... цю істоту, яка щоночі приходить до тебе у гості?

— Він не істота! — запротестувала Психея.

— Звичайно, що істота. Він чудовисько, передбачене оракулом.

— Б’юся об заклад, що воно лускате, — сказала Зона. — А якщо не лускате, то волохате.

— Нічого подібного, — обурилася Психея. — Він молодий, красивий і добрий. У нього м’яка шкіра, міцні м’язи...

— Якого кольору в нього очі?

— Ну...

— Він блондин чи брюнет?

— Любі сестри, — сказала Психея, — ви ж умієте зберігати таємниці?

Каланте й Зона підійшли ближче й ніжно обійняли свою сестру.

— Чи вміємо ми зберігати таємниці? Що за питання!

— Справа в тому, — продовжила Психея, — що я справді не знаю, який він. Я ніколи його не бачила, тільки... Ну... відчувала його.

— Що? — Каланте була вражена.

— Ти маєш на увазі, що ніколи навіть не дивилася в його обличчя?

— Він наполягає на тому, щоб я його не бачила. Він приходить до мене вночі під покровом найчорнішої темряви, прослизає між простирадлами, і ми... ну, ми... ви знаєте... — Психея почервоніла. — Але я можу прослідкувати за його контурами, і те, що я відчуваю, точно не є тілом монстра. Це тіло чудового та дивовижного чоловіка. Але вранці він зникає.

— От ти дурна гуска! — хихикнула Зона. — Хіба ти не знаєш... — Раптом вона замовкла, наче боялася продовжувати.

Сестри обмінялися скорботними та знаючими погля­дами.

— О боги...

— Психея не знає!

Каланте відповіла на це звуком, який був чимось середнім між хихиканням і зітханням.

Психея переводила свій здивований погляд з однієї сестри на іншу.

— Що я не знаю?

Каланте обійняла її й пояснила все, тоді як Зона вставляла свої власні спостереження та твердження. Найстрашніші та найжахливіші чудовиська — саме того виду, представник якого, як передбачив оракул Аполлона, мав її зжерти! — володіли силами — вони завжди їх мали, були відомі завдяки їм, і їх прославляли в усьому світі за наявність цих сил! — силами, наприклад, перетворювати себе на щось інше й набувати оманливих форм — форм, які могли б здаватися хвилюючими та привабливими для дотику молодої дівчини, — але це все було тільки для того, щоб завоювати довіру невинної, — невинної та дурної дів­чини! — щоб одного дня посадити в неї своє демонічне насіння — у цю бідолашну дівчину, яка не розуміє цих речей, але чоловіки можуть таке зробити, — а тоді змусити її народи­ти нову гидоту, ще більш жахливого монстра — мутанта — це те, як вони розмножуються, як вони поширюють свій мерзенний вид.