Стивен Фрай – Міфи (страница 31)

Тієї ночі, в непроглядній темряві, прекрасний юнак знову прийшов до її ліжка. Вона спробувала заговорити з ним, але він приклав палець до її губ, і в її голові пролунав його голос:

— Тихше, Психеє. Не став запитань. Просто кохай мене так, як я кохаю тебе.

Поволі, з плином днів, вона усвідомила, що справді дуже кохає цього невидимого чоловіка. Щоночі вони кохалися. Щоранку вона прокидалась і виявляла, що його немає поруч.

Палац був чудовий, і не було нічого, чого б не зробили для неї її служниці. У неї було все, що вона тільки могла забажати: найкраща їжа та напої, а також музика, яка супроводжувала її всюди. Але які ж довгі й самотні дні тяглися між вечорами дивовижного кохання, як важко їй було гаяти цей час.

«Монстр», із яким вона спала щоночі, був, як ви вже здогадалися, богом Еросом, чиє необережне поводження зі своїми стрілами змусило його закохатися в Психею, і це кохання лише посилювалося після їхніх постійних ночей взаємного блаженства. Оракул мав рацію, коли сказав, що Ерос був істотою, чиї сили лякали всіх богів, бо не було жодного олімпійця, якого колись не перемагав Ерос. Можливо, він усе-таки й був монстром. Але він також міг бути чутливим і милим, а не тільки примхливим і жорстоким. Він помітив, що Психея не була цілком щасливою, тож одного вечора, коли вони лежали разом у темряві, він ніжно запитав її:

— Що тебе мучить, кохана дружино?

— Мені неприємно це казати тобі, оскільки ти дав мені так багато, але я почуваюся самотньою протягом дня. Я сумую за своїми сестрами.

— За своїми сестрами?

— За Каланте і Зоною. Вони вважають мене мертвою.

— Від спілкування з ними — самі нещастя. Лихо та відчай і для них, і для тебе.

— Але я їх люблю...

— Лихо та відчай, кажу тобі.

Психея зітхнула.

— Будь ласка, повір мені, — сказав він. — Так усім буде краще, якщо ти їх не побачиш.

— А як щодо тебе? Мені не можна бачити й тебе? Чи зможу я ніколи не дивитися в обличчя того, кого так сильно кохаю?

— Ти не мусиш просити мене про це. Ніколи не проси мене про це.

Дні минали, і Ерос бачив, як Психея — серед усього вина та їжі, серед усієї музики, чарівних фонтанів і чарівних голосів — все одно сумувала.

— Порадій, моя кохана! Завтра наша річниця, — сказав він.

Рік! Невже минув цілий рік?

— Мій подарунок тобі — виконання твого бажання. Завтра вранці мій друг Зефір чекатиме тебе біля палацу і віднесе тебе туди, куди тобі потрібно. Але, будь ласка, будь обережна. Не дозволяй собі надто втручатися в життя твоєї родини. І ти маєш пообіцяти, що ніколи не будеш розповідати їм про мене. Не скажеш про мене жодного слова.

Психея пообіцяла, і вони впали в обійми одне одного у ніч ювілею свого кохання. Вона ще ніколи не відчувала такого пристрасного обожнювання чи фізичної насолоди, як у ту ніч, а також вона відчула в ньому таке ж сильне й палке почуття кохання.

Наступного ранку вона, як завжди, прокинулася в порожньому ліжку. Перебуваючи в гарячці від нетерпіння, вона дозволила служницям одягнути себе й подати сніданок, перш ніж схвильовано побігла до великих воріт, які були перед палацом. Вона ледь вийшла за ворота, як Зефір злетів униз і поніс її геть на своїх сильних впевнених руках.

Сестри

Тим часом у рідній країні Психеї населення відзначало річницю її захоплення легендарним невидимим монстром. Цар Арістід і цариця Дамаріс очолили траурну процесію, що йшла вгору схилом пагорба до базальтової плити, до якої було прив’язано їхню доньку, — відтоді її назвали «Скелею Психеї» на її честь. Тепер біля монумента залишилися тільки дві принцеси, Каланте та Зона, які голосно дали всім зрозуміти, що вони бажають відстати від процесії й оплакувати сестру лише вдвох.

Коли натовп зник, вони відкинули свої траурні покривала й почали сміятися.

— Уяви, що за істота забрала її, — сказала Зона.

— Мабуть, крилата, як фурія... — запропонувала Каланте.

— Із залізними пазурами...

— І вогняним подихом...

— З великими жовтими іклами...

— І зміями замість волосся...

— З величезним хвостом, який... Що це?

Раптовий порив вітру змусив їх обернутися. Те, що вони побачили, змусило їх перелякано закричати.

Перед ними стояла їхня сестра Психея, одягнена в блискучу білу сукню, оздоблену золотом. Вона видавалась їм жахливо красивою.

— Але ж... — почала Каланте.

— Ми думали... — затиналася Зона.

А потім обидві скрикнули разом:

— Сестро!

Психея підійшла до них із простягнутими руками, і наймиліша посмішка ніжної сестринської любові осяяла її обличчя. Каланте і Зона взяли її за руки, щоб поцілувати їх.

— Ти жива!

— І така... така...

— Ця сукня — вона, мабуть, стільки коштувала, тобто вона має такий вигляд...

— І ти... — сказала Зона, — така... така... Каланте, що це за слово?

— Щаслива? — підказала Психея.

— Авжеж, — погодились її сестри. — Ти точно така.

— Але розкажи нам, Психеє, дорога...

— Що з тобою сталося?

— Ми тут горюємо, виплакали за тобою всі очі.

— Хто дав тобі цю сукню?

— Як ти зійшла зі скелі?

— Це справжнє золото?

— За тобою прийшов монстр? Звір? Людожер?

— А який матеріал!

— Можливо, це був дракон?

— Як зробити так, щоб він не зім’явся?

— Він забрав тебе до свого лігва?

— А хто вкладає твоє волосся?

— Він намагався гризти твої кістки?

— Це ж не може бути справжній смарагд, правда?

Сміючись, Психея підвела руку.

— Дорогі мої сестри! Я все вам розповім. Навіть краще! Я все вам покажу. Прийди, вітре, й віднеси нас туди!

Перш ніж сестри зрозуміли, що відбувається, вони втрьох піднялися над землею і швидко помандрували небом у безпечних обіймах Західного вітру.

— Не боріться з ним. Розслабтеся, — сказала Психея, коли Зефір ніс їх через гору. Завивання Зони почали стихати, а приглушені ридання Каланте пом’якшились і перетворилися на скигління. Незабаром вони навіть змогли на кілька секунд розкрити свої очі й не закричати.

Коли Західний вітер нарешті поставив їх на траву перед зачарованим палацом, Каланте вирішила, що це найкращий спосіб, аби подорожувати.

— Кому потрібен той дурний кінь, який тягне за собою стару й розхитану колісницю? — сказала вона. — Відтепер я буду ловити вітер...