Стивен Фрай – Міфи (страница 30)

Із жалібними голосіннями, сповненими горя і скорботи, натовп піднімався схилом гори, поки не дійшов до великої базальтової скелі, на якій Психею мали покласти для жертвопринесення. Її мати Дамаріс вила, кричала й ридала. Цар Арістід плескав її по руці й бажав опинитися в якомусь іншому місці, подалі звідси. Каланте й Зона, поруч із якими стояли їхні нудні й старі, проте багаті чоловіки, з усіх сил намагалися приховати своє глибоке задоволення, яке вони відчували від усвідомлення того, що незабаром стануть безперечно найпрекраснішими дівчатами в усій країні.

Коли Психею вже було прикуто до скелі, вона заплющила очі й глибоко вдихнула, чекаючи, поки припиняться голосіння і демонстрація горя. Незабаром усі страждання та біль закінчаться.

Співаючи гімни Аполлону, натовп спускався з пагорба, залишивши Психею на скелі саму. На неї падало сонячне проміння. Жайворонки співали в синьому небі. Вона уявляла собі, що сцени насилля над нею та її смерть будуть супроводжувати густі хмари, верескливі вітри, сильний дощ і жахливий грім, а не ця чудова ідилія пізнього весняного сонця та ласкавого пташиного співу.

Ким або чим може бути ця істота? Якщо її батько правильно передав їй слова оракула, то навіть головні олімпійці боялися його. Але вона ніколи не чула про таке жахливе чудовисько у тих легендах і чутках про легенди, на яких вона виросла. Навіть Тифон чи Єхидна не мали такої сили, яка б стривожила могутніх богів.

Раптом теплий подих вітру почав шарпати її біле церемоніальне вбрання. Цей подих перетворився на порив, який штовхнув повітряну подушку між нею та холодним базальтом, на якому вона лежала. На свій превеликий подив, ­Психея відчула, як почала підніматися.

Вітер здавався майже твердою субстанцією — він міцно тримав її і здіймав усе вище.

Зачарований палац

Психея летіла високо над землею, перебуваючи в безпеці в сильних, але ніжних руках Зефіру, Західного вітру.

«Це не може бути той звір, якого ми всі мусимо боятися, — подумала вона про себе. — Цей вітер має бути посланцем і вісником того звіра. Він несе мене до моєї загибелі. Що ж, принаймні це зручний спосіб подорожувати».

Вона дивилася з висоти на місто, в якому виросла. Все здавалося звідти таким маленьким, акуратним і рівненьким. Воно зовсім не було схоже на те заросле, смердюче й занедбане містечко, яке вона знала й ненавиділа. Зефір набирав швидкість і висоту, і незабаром вони вже летіли над пагорбами та рівнинами, ширяли над блакитним океаном і мчали повз острови, поки не опинилися в країні, де вона ніколи не бувала. Країна була родючою й порослою густим лісом, і поки вони поступово спускалися все нижче і нижче, вона побачила, що там на галявині стоїть розкішний палац, оточений круглими вежами й увінчаний башточками. М’яко та легко Психея знижувалась, аж поки не приземлилася ковзним кроком на заквітчану траву перед золотими воротами. Із шипінням і зітханням вітер відлетів, і вона лишилася на самоті. Психея не чула ані гарчання, ані ревіння, ані хижого дихання, лише віддалену музику, що долинала зсередини палацу. Коли вона невпевнено наблизилася, ворота відчинилися.

Королівський палац, у якому виросла Психея, для звичайного громадянина її країни був ошатним, розкішним і приголомшливим, але поряд із розкішною та фантастичною будівлею, куди вона йшла, він мав би вигляд, як груба халупа. Коли вона заходила всередину, її здивований погляд ковзав по колонах із золота, лимонного дерева та слонової кістки, срібних рельєфних панелях, вирізьблених із такими витонченістю й майстерністю, про які вона навіть не мріяла, та мармурових статуях, виконаних настільки досконало, що здавалося, наче могли рухатися й дихати. Світло виблискувало у сяючих золотих залах і коридорах, підлога, якою вона ступала, була танцюючою мозаїкою з коштовного каміння, а таємнича музика ставала все голоснішою та голоснішою, коли вона заходила все далі. Вона пройшла повз фонтани, чиї кришталеві води утворювали дивовижні арки, які змінювали свою форму таким чином, що це кидало виклик силі тяжіння. Раптом вона почула низькі жіночі голоси. Вона або перебувала уві сні, або цей палац був дійсно божественним. Жоден смертний і, звичайно ж, жоден монстр не зміг би створити таке казкове житло.

Вона прибула до квадратної центральної зали, де на розмальованих панно було зображено сцени народження богів та їхньої війни з титанами. Повітря було наповнене ароматами сандалового дерева, троянд і теплих спецій.

Голоси, видіння та відвідувач

Здавалося, що шепіт і музика долинали до неї звідусіль і нізвідки, але раптом вони припинились. У цій гучній тиші, що настала опісля, її покликав тихий голос.

— Психеє, Психеє, не соромся. Не дивись і не тіпайся так, мов переляканий фавн. Хіба ти не знаєш, що все це тепер твоє? Уся ця краса, все це коштовне каміння, весь цей грандіозний палац і землі навколо нього — все твоє. Пройди через ті двері та прийми ванну. Голоси, які ти чуєш, — це твої служниці, які існують тут, аби виконувати всі твої накази. Коли ти будеш готова, розпочнеться великий бенкет. Ласкаво просимо, люба Психеє, ласкаво просимо і насо­лоджуйся.

Ошелешена дівчина зайшла до сусідньої кімнати — величезної кімнати, прикрашеної гобеленами і шовком та освітленої палаючими смолоскипами у бронзових підставках. В одному кінці кімнати стояла сяюча мідна ванна, а в її центрі — просто колосальних розмірів ліжко, чий обвитий миртом каркас було зроблено з відполірованого кипариса, а його постільну білизну було посипано пелюстками троянд. Психея була настільки втомлена, настільки збентежена і настільки нездатна хоч щось зрозуміти, що вклалася на ліжко й заплющила очі з невиразною надією, що гарний сон може розбудити її від цього дикого сновидіння.

Але коли вона прокинулася, вона все ще була у цьому сні. Вона встала з м’яких подушок, зроблених із парчі, й побачила, що з ванни здіймається пара. Вона скинула з себе одяг і ступила у воду.

Ось тоді почали відбуватися зовсім дивні речі.

Срібна амфора, що стояла біля ванни, піднялася, затанцювала в повітрі й перекинула свій вміст у воду. Не встиг­ла принцеса вигукнути від здивування, як чудова хмара невідомих пахощів зачарувала її ніс. Тепер щітка з ручкою зі слонової кістки стала терти її спину, а глек гарячої води виливався на її волосся. Невидимі руки розминали, гладили, лупцювали, дражнили і притискали її тіло. Психея хіхікнула, як маленька дівчинка, і дозволила всьому цьому статися. Чи був це сон, що відбувався всередині реального світу, чи мить реальності уві сні, вже не здавалось їй важливим. Вона насолоджуватиметься цією пригодою і побачить, куди вона її приведе.

Дамаск, шовк, атлас і тонкі тканини вилетіли з прихованих шаф і опустилися на ліжко; вони мерехтіли й шелестіли поруч із нею в очікуванні того, що їх оберуть. Вона обрала шифонову сукню кольору синьої блакиті — вільну, зручну та хвилюючу.

Двері її кімнати відчинились, і вона несміливими й невпевненими кроками повернулася до головної зали. Там на столі було накрито великий бенкет. Невидимі руки рухалися туди-сюди з тарелями з фруктами, чашами звеселяючого меду, стравами з екзотичними смаженими птахами та тарілками з солодощами. Такого бенкету Психея ще ніколи не бачила і навіть не уявляла. З превеликою радістю вона занурювала свої пальці в страви такого вишуканого смаку, що не могла втриматися від захоплених вигуків. Свині у свинарниках на фермах її батьків не нюхали й не їли зі своїх дерев’яних корит із більшою безтурботністю, ніж вона робила це з чарівних посудин із кришталю, срібла й золота, які наповнювалися знову з неймовірною швидкістю, щойно вона встигала їх спорожнити. Серветки злетіли вгору, щоб витерти її заплямовані вином губи та забруднене їжею підборіддя. Невидимий хор співав тихі балади й гімни людському коханню, поки вона жадібно наїдалася в екстазі.

Нарешті вона закінчила. Її охопило відчуття великого тепла та благополуччя. Якщо її відгодовували для якогось людожера, то й нехай.

Свічки на столі піднялися й провели Психею назад до спальні. Мерехтливі смолоскипи та м’які олійні лампи згасли, і в кімнаті панувала майже повна темрява. Невидимі руки обережно підштовхнули її до ліжка, і шифонове плаття злетіло з її тіла. Повністю оголена, вона лягла між атласними простирадлами й заплющила очі.

За мить вона вражено зойкнула. Хтось чи щось прослизнуло до неї в ліжко. Вона відчула, як її тіло ніжно тягне до цієї фігури. Солодкий теплий подих змішався з її диханням. Її шкіра зустрілася з тілом не звіра, а чоловіка. Він був безбородий і — вона знала це, хоча й не мала можливості його побачити, — красивий. Вона не бачила навіть його обрисів, а відчувала лише його жар і юнацьку твердість. Він поцілував її губи, і їхні тіла переплелися.

Наступного ранку ліжко було порожнє, і Психею знову викупали невидимі служниці. Під кінець довгого дня вона нарешті набралася сміливості поставити їм свої запитання.

— Де це я?

— Ви тут, ваша високосте.

— А де це — тут?

— Далеко звідти, але близько до поруч.

— Хто є господарем цього палацу?

— Ви господиня.

Голоси ніколи не давали їй пряму відповідь. Але вона й не наполягала. Вона знала, що перебуває в зачарованому місці, і відчувала, що її служниці були рабинями місцевих правил і вимог.