Стивен Фрай – Міфи (страница 27)

Перетворившись на орла, Зевс злетів униз і сів на дерев’яні бруси частково збудованого храму, який мав бути присвячений йому самому. Прометей, який вирізав на фронтоні сцени з життя юного Зевса, підвів очі й одразу ­зрозумів, що цей птах — його давній друг. Зевс знову став собою і оглянув різьблення.

— Якщо це поруч зі мною має бути Адамантея, то ти неправильно обрав пропорції, — сказав він.

— Свобода самовираження митця, — сказав Прометей, чиє серце забилося швидше. Це був перший раз, коли вони розмовляли відтоді, як Прометей украв вогонь.

— Настав час заплатити за те, що ти зробив, — сказав Зевс. — Я можу викликати гекатонхейрів, аби вони насильно доставили тебе до місця призначення, або ти можеш прийняти неминуче й прийти туди без цієї метушні.

Прометей відклав молоток і зубило й витер руки шкіряною тканиною.

— Ходімо, — сказав він.

Вони не розмовляли і не зупинялися, щоб відпочити чи освіжитися, поки не досягли підніжжя Кавказьких гір, де зливаються Чорне та Каспійське моря. Дорогою Зевс хотів щось сказати, хотів узяти друга за плече та обійняти його. Щире вибачення дозволило б йому пробачити та помиритися з титаном. Але Прометей мовчав. Тож усередині Зевса знову спалахнуло пекуче відчуття того, що його скривдили та використали. «Крім того, — сказав собі бог, — великі правителі не можуть виявляти слабкість, особливо коли йдеться про зраду з боку їхніх близьких».

Прометей примружився й подивився вгору. Він побачив трьох циклопів, що стояли на великій та похилій скелі, що утворювала один зі схилів найвищої гори.

— Я знаю, що ти добре вмієш лазити схилами гір, — сказав Зевс із, як він сподівався, крижаним сарказмом, але навіть для його вух це прозвучало як щось схоже на похмуре бурмотіння. — Тож лізь.

Коли Прометей досяг місця, де стояли циклопи, вони зв’язали його, закували в кайдани і розтягнули на спині, а тоді забили його кайдани в скелю міцними кілками з незламного заліза. Два прекрасні орли злетіли з неба й підлетіли до Прометея, затуляючи собою сонячне світло. Він чув, як гарячий вітер шарпає їхнє пір’я.

— Ти навіки будеш прикутим до цієї скелі, — звернувся до нього Зевс. — У тебе немає надії на втечу чи прощення, навіть через цілу вічність. Щодня ці орли прилітатимуть до тебе, щоб вирвати твою печінку, як ти вирвав моє серце. Вони їстимуть її на твоїх очах. Оскільки ти безсмертний, щоночі вона відростатиме. Ці тортури ніколи не закінчаться. З кожним днем ця агонія буде здаватися все більшою. У тебе не буде нічого, крім часу, щоб обміркувати жахливість твого злочину та дурість твоїх дій. Ти, кого всі називали «передбачливим», не виявив ніякої передбачливості, коли ослухався Царя богів. — Голос Зевса лунав в усіх каньйонах та ущелинах. — Ну як? Тобі нíчого сказати?

Прометей зітхнув.

— Ти помиляєшся, Зевсе, — сказав він. — Я дуже ретельно продумав свої дії. Я зіставив свій комфорт із майбутнім людського роду. Тепер я бачу, що вони процвітатимуть і розвиватимуться незалежно від будь-яких безсмертних, навіть од тебе. Знати це — мій бальзам од будь-якого болю.

Зевс довго дивився на свого колишнього друга, перш ніж заговорити знову.

— Ти не вартий орлів, — мовив він із жахливою холод­ністю. — Нехай це будуть стерв’ятники.

Два орли негайно перетворилися на потворних стерв’ят­ників, які один раз облетіли прикуте тіло, перш ніж упасти на нього. Їхні гострі, як бритва, кігті розрізали титану бік, і вони з жахливим тріумфальним вереском почали бенкетувати.

Прометей, головний творець, захисник і друг людства, навчав нас, вкрав для нас і пожертвував собою заради нас. Ми всі маємо в собі частку Прометеєвого вогню, без нього ми б не були людьми. Його справедливо жаліти й захоплюватися ним, адже, на відміну від заздрісних та егоїстичних богів, він ніколи не попросить, аби йому поклонялися, звеличували та обожнювали його.

І, можливо, вам буде приємно знати, що, незважаючи на вічне покарання, на яке його було приречено, одного дня з’явиться достатньо могутній герой, який кине виклик Зевсу, розв’яже чемпіона людства та звільнить його.

Персефона та колісниця

Світ, яким Зевс правив як суверенний володар небес, став для людства щедрою матір’ю. Чоловіки, жінки та діти без зусиль чи надмірної праці пригощалися плодами з дерев, зернами з трав, рибою з водойм і звірами з полів. Деметра, богиня родючості та врожаю, благословила світ природи. Якщо й був голод чи злидні, то це ставалося тільки внаслідок людської жорстокості та діяльності тих жахливих створінь, випущених із глека Пандори, а не через божественний недогляд. Проте все це незабаром мало змінитись. Аїд точно взяв у цьому участь і — хто знає? — можливо, його планом було прискорити та збільшити кількість смертей у світі й таким чином збільшити населення свого королівства. Незбагненні шляхи Мороса.

Деметра мала дочку Персефону, яку народила від свого брата Зевса. Вона була такою прекрасною, чистою й чарівною, що боги прозвали її Коре (або Кора), що означає просто «діва». Римляни називали її Прозерпіною. Всі боги, особливо одинаки Аполлон і Гермес, шалено закохалися в неї і навіть пропонували їй шлюб. Але Деметра її оберігала (дехто може сказати, що надмірно оберігала), тож сховала її у віддаленій місцевості, подалі від голодних очей богів і безсмертних, як благородних, так і безчесних, адже прагнула, щоб її донька — як Гестія, Афіна та Артеміда — назавжди залишилася незайманою та неодруженою. Проте був один могутній бог, який поклав свій жадібний погляд на цю дівчину і не мав наміру поважати бажання Деметри.

Не було нічого, що полюбляла робити мила й нехитра Персефона більше за спілкування з природою. Найбільшим джерелом радості для неї, справжньої доньки своєї матері, були квіти й гарненькі рослини. Одного золотого дня Персефона трохи відстала від своїх компаньйонок, призначених її матір’ю для її захисту, оскільки ганялася за метеликами, що перелітали з квітки на квітку на залитому сонцем лузі. Раптом вона почула глибокий звук ревіння та гуркоту. Це було схоже на грім, але, здавалося, що він ішов не з неба, а з-під землі під її ногами. Вона перелякано й ошелешено озирнулася навколо. Земля тремтіла, а схил пагорба перед нею розколовся. З отвору вистрибнула велика колісниця. Перш ніж налякана дівчина встигла розвернутися й побігти, візник схопив її, розвернув колісницю й поїхав назад через розколину на схилі пагорба. Поки стривожені супутниці Персефони повернулися до цього місця, отвір вже закрився, не залишивши ніяких ознак того, що він узагалі коли-небудь там був.

Зникнення Персефони було так само незрозумілим, як раптовим і цілковитим. В одну хвилину вона весело бігала лугом, а в наступну — зникла з очей, не залишивши по собі й сліду.

Відчай Деметри було важко описати. Ми всі втрачали щось цінне для нас — тварину, рослину чи мінерал — і пройшли через болісні стадії горя, страху та гніву, які може спричинити раптове зникнення нашої власності. Але коли втрата настільки особиста, непередбачена, абсолютна й неможлива для розуміння, ці почуття посилюються до найжахливішого рівня. І хоча з плином днів ставало все важче й важче повірити у те, що Персефона коли-небудь повернеться, Деметра заприсяглася, що знайде свою доньку, навіть якщо витратить на її пошуки цілу вічність свого безсмертного життя.

Деметра покликала на допомогу свою подругу-титаніду Гекату. Геката була богинею зілля, ключів, привидів, отрут і всякого роду чаклунства та заклинань15. Вона була володаркою двох факелів, які могли освітити всі куточки землі. Вони з Деметрою обшукали всі ці куточки один, два, тисячу разів. Вони освітили кожну печеру та темне місце, які тільки змогли знайти. Проте їхні пошуки виявилися безрезультатними.

15 Вона відіграє важливу роль у «Макбеті» Шекспіра.

Минали місяці. Весь цей час Деметра нехтувала своїми обов’язками. Хліб, урожай, дозрівання плодів і посів зернових — усе було занедбано, і з землі нічого не проросло. Жодна насінина не пробилася, жодна брунька не розкрилася, жоден пагін не виріс, і світ почав ставати схожим на пустку.

Боги мали всього вдосталь на Олімпі, але крики зголоднілих і зневірених людей на землі дійшли до вух Зевса. ­Однієї ночі, коли він та інші боги намагалися розгадати таємницю зникнення Персефони, заговорив сонячний титан Геліос16:

16 Геліос міг бути таким же твердолобим і повільним у своїх роздумах, яким він був яскравим і швидким на сонячній колісниці. Яким чином він перебрав ці обов’язки в Аполлона, стане відомо пізніше.

— Персефона? О, я бачив, що з нею сталось. Я все бачу.

— Ти все бачив? Тоді чому ти нічого не сказав? — запитав його Зевс. — Деметра навіжено блукає світом в її пошуках, вона збожеволіла від тривоги, а тим часом земля перетворюється на пустелю. Чому, хай тобі грець, ти нічого не розповів?

— А мене ніхто не питав! Мене ніхто ніколи ні про що не питає. Але я багато чого знаю. Око сонця бачить усе, — сказав Геліос, повторюючи фразу, яку часто використовував Аполлон, коли він керував сонячною колісницею.

— То що з нею сталося?

— Земля розкрилась, і хто міг виїхати звідти на своїй колісниці та схопити її, окрім як... Аїд!

— Аїд! — хором вигукнули боги.

Зерна граната

Зевс негайно спустився в Підземний світ, аби повернути Персефону. Але Цар Підземного світу був не в настрої виконувати накази Царя Наземного світу.