Стивен Фрай – Міфи (страница 26)

— Треба подумати, — сказала Пірра. — Кістки нашої матері. Чи може ця фраза мати якесь інше значення? Кістки нашої матері. Материнські кістки... Думай, Девкаліоне, думай!

Девкаліон накрив голову складеною тканиною, сів біля своєї дружини, голова якої вже була покрита, і задумався над проблемою, зморщивши своє чоло. Оракули. Вони завжди лукавили і перекручували. Він похмуро підняв камінь і відправив його котитися схилом пагорба. Пірра схопила його за руку.

— Наша мати!

Девкаліон витріщився на неї. Вона почала ляскати по землі долонями. 

— Гея! Гея — мати для всіх нас, — вигукнула вона. — Наша Мати-земля! А це — кістки нашої матері, подивися... — Вона почала збирати каміння з землі. — Давай!

Девкаліон підвівся на ноги й почовгав навколо, збираючи камені й камінці. Вони йшли через поля під Дельфами, кидаючи їх через плечі, як їм було наказано, але не наважувались озирнутися, поки не подолали велику відстань.

Коли вони нарешті обернулися, то побачили те, що напов­нило їхні серця радістю.

З-під землі, де впало каміння Пірри, вискочили дівчата й жінки: сотні усміхнених, здорових і повністю сформованих. А з землі, де впало каміння Девкаліона, виростали хлопчики й чоловіки.

Так сталося, що старі пелазги потонули під час Великого потопу, а Середземноморський світ знову заселила нова раса, яка через Девкаліона та Пірру походить від Прометея, Епіметея, Пандори та — звичайно, що було найважливіше, — від Геї9.

9 Див. Додаток.

Тож це те, ким ми є, — поєднанням передбачення та імпульсу, всіх дарів і землі.

Смерть

Наша людська раса, яка тепер задовільно складається рівною мірою з чоловіків і жінок, розплодилась і розповсюдилася по світу, будуючи міста і створюючи національні держави. З’явилися кораблі та колісниці, котеджі та замки, культура та торгівля, купці та ринки, сільське господарство та фінанси, зброя та пшениця. Словом, почалася цивілізація. Це була доба царів і цариць, принців і принцес, мисливців, воїнів, пастухів, гончарів і поетів. Доба імперій, рабів, воєн, торгівлі та угод. Доба обітниць, жертвопринесень і поклоніння. Міста й села обирали своїх улюблених богів і богинь на ролі своїх божественних охоронців, покровителів і захисників. Самі безсмертні не соромилися спускатися з небес у своєму звичайному вигляді або у вигляді людей чи тварин, аби мати справи з тими людьми, які їм подобалися, карати тих, хто дратував їх, і винагороджувати тих, хто поклонявся їм найбільше. Боги ніколи не втомлювалися від лестощів.

Мабуть, найголовнішим наслідком того, що чума з різних бід вилетіла з глека Пандори, стало те, що з цього часу людству доведеться зіткнутися з неминучістю смерті в усіх її формах. Як раптова смерть, повільна смерть, смерть через насильство, смерть через хворобу, смерть через нещасний випадок, смерть через вбивство та смерть через божественний наказ.

Бог Аїд виявив, на свою велику радість — або це було щось близьке до радості, на що тільки був здатний цей похмурий бог, — що все більше й більше тіней нещодавно померлих людей почало прибувати до його Підземного царства. Гермесу призначили нову роль — архпсихопомпа, тобто «головного провідника душ», — і цей обов’язок він виконував зі своєю звичною жвавістю та зухвалим гумором. Хоча зі зростанням кількості людського населення лише найважливіші мертві діставали честь особистого супроводу Гермеса, решту забирав Танатос, похмуре й грізне втілення Смерті.

У той час, коли людські духи покидали їхні тіла, Гермес або Танатос приводять їх до підземної печери, де річка Стікс (Ненависть) зустрічається з річкою Ахерон (Горе). Там похмурий і мовчазний Харон тягне свою руку, щоб отримати плату за перевезення душ через Стікс. Якщо мертві не могли запропонувати йому плату, їм доводилося чекати на березі аж сто років, перш ніж нелюб’язний Харон погодиться їх забрати звідти. Щоб уникнути цієї ситуації, серед живих стало звичаєм класти трохи грошей, зазвичай грецьку монету обол, на язик померлого, щоб він міг заплатити перевізнику та отримати безпечний і швидкий перехід до Царства мертвих10. Отримавши свою плату, Харон тягнув мертву душу на борт і вів свій човен або скіф іржавого кольору чорними, стигійськими водами до місця висадки, місця збору у пеклі11. Після смерті жоден смертний не міг повернутися до вищого світу. Безсмертним, якщо вони скуштували бодай шматок їжі чи ковток напою в Аїда, також судилось повернутися до пекельного царства.

10 Харон також був радий отримати монету данаке або данаце, її перський еквівалент, який пізніше було включено у давньогрецьку валюту.

11 Вергілій, описуючи візит Енея до Підземного царства, розповідає про колір човна Харона.

А яким був їхній кінцевий пункт призначення? Схоже, що це залежало від того способу життя, який вони вели. Спочатку сам Аїд був суддею душ, але пізніше він доручив проводити велике зважування душ двом синам Зевса та Європи — Міносу та Радаманту, яких після власної смерті було призначено суддями Підземного царства разом зі своїм зведеним братом Еаком. Вони вирішували, яке життя прожила людина: героїчне, звичайне чи злочинне12.

12 Історію про те, як Зевс спокусив Європу, буде розказано трохи пізніше.

Героїв і тих, кого вважали надзвичайно праведними (а також мертвих, які мали в собі хоч трохи божественної крові), транспортували на Єлисейські поля (або Елізій), які лежали десь на архіпелазі, відомому як Острови Щасливих або Острови Благословенних. Міфологи так і не дійшли згоди щодо того, де могли розташовуватися ці острови. Можливо, це ті острови, які ми зараз називаємо Канарами, або, можливо, Азорськими островами, або Малими Антильськими островами, або навіть Бермудськими островами13. Пізніші перекази розміщають Єлисейські поля в межах царства Аїда14. У цих розповідях душі, які тричі перероджувались і кожного разу вели героїчне, справедливе та доброчесне життя, заслуговували цим переміщення з Єлисейських полів на Острови Благословенних.

13 Канарські острови були кандидатом на Острови Блаженних від Байрона у його «Дон Жуані».

14 Але точно не у Франції, незважаючи на те, що головна паризька вулиця носить назву Єлисейські Поля.

Більшість душ, чиє життя не було ані особливо доброчесним, ані особливо порочним, могли сподіватися на те, що назавжди залишаться на Асфоделевих луках, назва яких походить від білих квітів, що вкривали ці поля. Цим душам було гарантоване досить приємне загробне життя: перед своїм прибуттям вони випивали воду забуття з річки Лета, щоб могли увійти в спокійну та просту вічність, не турбуючись через сумні спогади про земне життя.

Але були ще грішники — розпусні, блюзнірські, лихі та розбещені — що ж робити з ними? Найменш погані з них пурхали в залах Аїда, проводячи вічність без ніяких почуттів, сил чи будь-якого реального усвідомлення свого існування, але найбільш нечестиві й непрощенні з них вирушали на Поля покарань, що лежали між Асфоделевими луками та безоднею глибин самого Тартару. Тут вони цілу вічність терпіли тортури, які з диявольською точністю відповідали їхнім злочинам. Пізніше ми познайомимося з деякими з найвідоміших із цих грішників. Такі імена, як Сізіф, Іксіон і Тантал, усе ще звучать крізь віки.

У той час як Гомер розповідає, що духи покійних зберігали свої обличчя і той зовнішній вигляд, які вони мали за життя, альтернативні джерела говорять про жахливого демона на ім’я Евріном, який зустрічав мертвих і, подібно до фурій, здирав плоть із їхніх кісток. Інші поети припускають, що душі в Підземному царстві були здатні говорити і розповідати одна одній історію свого життя.

Аїд був найбільш ревнивим представником своєї ревнивої родини. Він не міг втратити жодної душі зі свого королівства. Тож біля воріт завжди чатував триголовий пес Кербер. Небагатьом, зовсім небагатьом героям удалось обійти чи обдурити Танатоса й Кербера і зуміти відвідати царство Аїда, а потім повернутися звідти у світ живих.

Так смерть стала невід’ємною частиною людського існування, якою вона залишається й донині. Але слід розуміти, що світ Срібного віку дуже відрізнявся від нашого. Тоді боги, напівбоги та різноманітні безсмертні все ще ходили серед нас. Особисті, соціальні та сексуальні стосунки з богами були такими ж звичайними для чоловіків і жінок Срібного віку, як для нас сьогодні стосунки з машинами та помічниками зі штучним інтелектом. І, смію сказати, вони були набагато веселішими.

Прикутий Прометей

Із киплячою люттю Зевс спостерігав за тим, як вижили Пірра та Девкаліон і як із земного каміння з’явилася нова раса чоловіків і жінок. Ніхто, навіть Цар богів не міг втручатись у справи Геї. Вона була представницею більш давнього, глибокого та постійного ордену, ніж орден олімпійців, тож Зевс розумів, що він безсилий запобігти людям повторно заселити світ. Але він принаймні міг направити свій гнів на Прометея. Настав день, коли Зевс вирішив, що титан мусить заплатити за свою зраду. Він поглянув із Олімпу вниз і знайшов його у Фокіді, де титан допомагав у розбудові нового міста, як завжди втручаючись у справи людей.

Людство розмножилося так швидко, що безсмертні не встигли й оком кліпнути, — тобто минуло всього кілька століть. Весь цей час Прометей зі своїм титанічним терпінням заохочував поширення цивілізації серед Людства 2.0, тобто знову навчав людей усіх мистецтв, ремесел і практик сільського господарства, виробництва та будівництва.