Стивен Фрай – Міфи (страница 25)

Але ні — вона заприсяглася ніколи його не відкривати. «Обіцянка є обіцянка», — сказала вона собі, й одразу відчула себе дуже доброчесною. Вона вважала своїм обов’язком протистояти чарам глека, які тепер, як їй здавалося, майже співали до неї у найбільш привабливий спосіб. Було особливо складно мати такий чарівний предмет у її спальні, де він міг дражнити й спокушати її щоранку та щовечора.

Спокуса втрачає значну частину своєї сили, якщо її прибрати подалі від очей. Тож Пандора пішла до маленького саду, що був за їхнім будинком, і — поруч із сонячним годинником, який сусід подарував їм на весілля, — викопала яму й закопала глек глибоко в землю. Вона вирівняла землю й поставила важкий сонячний годинник разом із його постаментом над схованкою. Ось так!

Протягом наступного тижня вона була такою веселою, грайливою та щасливою, як ніколи раніше. Епіметей іще більше закохався в неї і запросив їхніх друзів на бенкет до них додому, де вони зможуть також послухати пісню, яку він написав на її честь. Це була весела та вдала вечірка. Останнє свято, яке побачив Золотий вік.

Тієї ночі, мабуть, через те, що вона була трохи розпалена від компліментів, які так вільно линули в її бік, Пандорі було важко заснути. Крізь вікно спальні вона бачила, як місячне світло падало на сад. Гномон сонячного годинника сяяв, наче срібне лезо, і їй знову здалося, що вона чує спокусливу музику глека.

Біля неї щасливо спав Епіметей. Місячні промені танцювали в саду. Не в змозі більше терпіти, Пандора зіскочила зі свого подружнього ложа й опинилася в саду, де вона відтягнула підставку сонячного годинника й почала копатися в землі, перш ніж устигла сказати собі, що це було неправильно.

Вона витягла глек зі схованки й повернула кришку. Її воскова печатка легко піддалась, і вона зірвала її. У її вухах почулося швидке тріпотіння, несамовите махання крилами та дике кружляння й вертіння.

О! Це славні літаючі створіння!

Але ні... вони зовсім не були славними. Пандора скрикнула від болю й переляку, коли відчула, як щось живе торк­нулося її шиї, за чим слідував різкий і жахливий біль, наче щось вкололо чи вкусило її за шкіру. Все більше й більше летючих фігур вилітали з горловини глека — велика хмара, що утворювалася з них, тріскотіла, кричала й вила в її вухах. Крізь туман із цих жахливих створінь вона побачила обличчя свого чоловіка, який вийшов у сад, аби подивитися, що там відбувається. Воно побіліло від жаху й переляку. З гучним криком Пандора зібрала всю свою хоробрість та силу, щоб закрити кришку й закупорити глек.

На садовій стіні, перетворившись перед цим на вовка, Зевс спостерігав, усміхаючись своєю найжахливішою й найлихішою посмішкою, як, наче хмара сарани, ці вереск­ливі виючі істоти дряпали повітря і кружляли над садом у вигляді великого виру, перш ніж піднятися й пролетіти над містом, над сільською місцевістю й навколо всього світу, осідаючи, як чума, всюди, де людина збудувала собі житло.

Що це були за створіння? Вони були мутованими нащадками темних і лихих дітей Нікс та Ереба. Їх народили Апате (Обман), Герас (Старість), Ойзіс (Нещастя), Мом (Докір) та кери, які являли насильницьку смерть. Вони були родичами Ати (Руїна) та Еріди (Розбрат). Ось їхні імена: Понос (Труднощі), Лімос (Голод), Алгос (Біль), Дисномія (Анархія), Псевдія (Брехня), Некея (Сварки), Амфілогія (Суперечки), Мекі (Війни); Гісмін (Битви); Андроктасія (Ненавмисні вбивства) та Фонос (Убивства).

З ними прийшли Хвороби, Насильство, Обман, Нещастя та Бідність.

І вони ніколи не покинуть землю.

Чого Пандора не знала, то це те, що, коли вона так поспішно закрила кришку глека, вона назавжди ув’язнила всередині останню доньку Нікс. Одне останнє маленьке створіння залишилося безнадійно бити своїми крильцями в глеку цілу вічність. Його звали Елпіс (Надія)6.

6 Див. Додаток.

Скриня, вода та кістки Геї

І ось так Золотий вік прийшов до свого швидкого й жахливого кінця. Смерть, хвороби, бідність, злочинність, голод і війни тепер стали неминучою та вічною частиною людської долі.

Але Срібний вік, як почали називати цю нову епоху, був наповнений не лише відчаєм. Він відрізнявся від нашого тим, що боги, напівбоги та монстри спілкувалися з людством, схрещувалися з нами та повністю брали участь у нашому житті. Спочатку люди дістали вогонь, а тепер ще й з’явилися жінки, що дозволяло людству розмножуватись, а також давало повне відчуття сім’ї та завершеності, тож таким чином деякі біди з глека Пандори було компенсовано. Зевс подивився вниз із Олімпу і побачив це. Всередині нього голос Метіди шепотів, що немає нічого, що він може зробити, щоб завадити людству одного дня стати на власні ноги не тільки в буквальному смислі. Це його глибоко стурбувало.

Тим часом люди належним чином із трепетом ставилися до богів і використовували своє нове вміння користуватися вогнем, аби посилати на Олімп спалені жертвопринесення на знак своєї покори й відданості.

Пандора, перша жінка, народила від Епіметея кількох дітей, зокрема й дочку Пірру. Прометей також став батьком хлопчика на ім’я Девкаліон. Є версія, що його народила власна матір Прометея, Клімена, або, якщо вірити іншим джерелам, океаніда Гесіона.

І так почала множитися раса чоловіків і жінок. Прометей, чий дар передбачення ніколи не залишав його, чітко усвідомлював, що гнів Зевса ще не згас. Він виховував Девкаліона так, щоб той був готовим до найгірших видів божественної відплати. Коли хлопчик підріс, він навчив його мистецтва будування з дерева. І разом вони спорудили величезну скриню.

Брати-титани дуже зраділи, коли їхні діти Пірра та Девкаліон покохали одне одного й одружилися. Прометей та Епіметей тепер могли вважати себе патріархами нової та незалежної людської династії. Проте над ними завжди висіла загроза з боку Громовержця, який задумливо сидів на своєму олімпійському троні.

Минав час, людство продовжувало розмножуватися й поширюватись, і згодом ув очах Зевса воно більше стало схожим на чуму, ніж на ті улюблені іграшки, які він колись обожнював. Підставу, необхідну йому для повторного покарання людства, було надано одним із його перших правителів — Лікаоном, царем Аркадії й сином Пелазга, який дав назву племені пелазгів. Цей Пелазг був однією з тих оригінальних фігурок із глини, виліплених Прометеєм і оживлених Афіною. Пелазг був тим, кого ми можемо вважати етнічним елліном: зі смаглявою шкірою, темним волоссям і карими очима. Пізніші греки вважали цих людей, їхню мову та звичаї варварськими; і, як ми побачимо згодом, цій першій расі не судилося довго заселяти береги Середземного моря.

Лікаон, чи для того, щоб перевірити всезнання та проник­ливість Зевса, чи з інших жорстоких причин, убив і засмажив м’ясо свого власного сина Ніктіма, а тоді пригощав ним бога, який був гостем на бенкеті в його палаці. Зевс був настільки обурений цим невимовно жорстоким вчинком, що повернув хлопчика до життя й перетворив Лікаона на вовка7. Однак Ніктіму не вдалося довго правити замість свого батька, оскільки його сорок дев’ять братів спустошували його землі з таким звірством і поводилися так жахливо, що Зевс вирішив: настав час завершити його людський експеримент. Із цією метою він зібрав хмари і влаштував такий сильний шторм, що землю затопило, і всі жителі Греції та Середземномор’я потонули.

7 Інше англійське слово для позначення перевертня — «lycan­thrope», що з грецької перекладається як «людина-вовк».

Усі, за винятком Девкаліона та Пірри, які — завдяки проникливості Прометея — пережили дев’ять днів потопу на своїй дерев’яній скрині, котра безпечно пливла по воді. Як люди, що підготувалися до катастрофи, вони потурбувалися про те, щоб у їхній скрині було вдосталь їжі та напоїв, а також поклали туди кілька корисних інструментів та артефактів, аби, коли повінь нарешті відступить і їхнє судно зможе пристати до гори Парнас, вони могли вижити на постпотопному мулі та водоростях8.

8 Принаймні згідно з Овідієм. Інші джерела припускають, що це була гора Етна або гора Афон. Приблизно в той самий час Ной висадився на гору Арарат. Археологія підтверджує, що Великий потоп дійсно відбувся.

Коли земля достатньо просохла, щоб Пірра та Девкаліон (якому на той час, як кажуть, було вже вісімдесят два роки) змогли безпечно спуститися схилом гори, вони вирушили до міста Дельфи, яке лежало у долині під Парнасом. Там вони звернулися до оракула Феміди, пророчої титаніди, особливим даром якої було розуміння того, як правильно вчинити.

— О, Фемідо, Мати справедливості, миру та порядку, навчи нас, ми благаємо тебе, — говорили вони. — Тепер ми залишилися самі на цілому світі, і ми стали занадто старі, щоб наповнити цей порожній світ весною.

— Діти Прометея та Епіметея, — мовив оракул. — Почуйте мій голос і робіть так, як я наказую. Покрийте свої голови і киньте кістки своєї матері через плече.

Спантеличена пара не змогла змусити оракула щось їм пояснити.

— Моєю матір’ю була Пандора, — сказала Пірра, сідаючи на землю. — І я припускаю, що вона потонула. Де мені шукати її кістки?

— А моя мати — Клімена, — сказав Девкаліон. — Або, якщо вірити іншим джерелам, моя мати — океаніда Ге­сіона. У будь-якому разі вони обоє безсмертні, а отже, живі й точно не бажають віддавати свої кістки.