Стивен Фрай – Міфи (страница 23)

— Давайте зменшимо себе до їхніх розмірів, — запропонував Прометей. Говорячи це, він зменшив себе таким чином, що став лише на фут чи близько того вищим за свої творіння. Зевс і Афіна зробили те саме.

За допомогою обіймів, усмішок і м’яких слів налякані й збентежені істоти повільно заспокоїлися та подружилися з ними. Вони зібралися навколо трьох безсмертних, вклоняючись їм і падаючи їм у ноги.

— Немає потреби вклонятися, — сказав Прометей, торкаючись одного з них і дивуючись текстурі та життю, яке він відчував усередині цієї істоти. Подих Афіни перетворив глину на таку живу й теплу плоть. Очі усіх створінь сяяли життям, енергією та надією.

— Перепрошую, — сказав Зевс, — але потреба вклонятись є. Ми — їхні боги, і вони не мусять цього забувати.

— Я не їхній бог, — сказав Прометей, дивлячись на них згори з почуттям любові й гордості. — Я їхній друг. — Він став навколішки, щоб бути нижчим за них. — Я навчу їх господарювати, молоти пшеницю та жито, щоб вони могли пекти хліб. Навчу їх готувати та кувати інструменти, а ще...

— Ні! — Зевс раптово заревів на все горло, і злякані істоти знову закружляли в паніці. На ревіння Зевса відповів сильний гуркіт грому в небі. — Ти можеш дружити з ними скільки завгодно, Прометею, і я не сумніваюся, що Афіна та всі інші боги теж будуть із ними дружити. Але однієї речі вони не мусять отримати. Ніколи. Я кажу про вогонь.

Прометей здивовано витріщився на свого друга.

— Але... але чому ніколи?

— Із вогнем вони можуть кинути нам виклик. Із вогнем вони можуть вважати себе рівними нам. Я це відчуваю і знаю. Їм ні в якому разі не можна давати вогонь. Я так наказую.

Протяжний гуркіт грому вдалині підтвердив його слова.

— Але, — посміхнувся Зевс, — усе інше у світі належить їм. Вони можуть подорожувати в будь-який його куточок. Вони можуть плавати океанами Посейдона, просити допомоги Деметри під час посіву злаків і вирощування їжі, вчитись у Гестії мистецтва ведення дому, дізнаватись, як утримувати тварин заради молока, хутра та праці, а також вони можуть вчитися мистецтва полювання в Артеміди. Гермес може навчити їх хитрості, Аполлон може навчити їх музичного мистецтва та наук. Афіна навчить їх бути мудрими й стриманими. А Афродіта поділиться з ними секретами мистецтва кохання. Вони будуть вільними та щасливими.

— А як ми їх назвемо? — запитала Афіна.

— Ті, що внизу, — сказав Зевс після певного часу роздумів. — Антропос3.

3 Це одна з теорій щодо походження слова «anthropos», яке означає «чоловік». На жаль, багато слів для нашого виду стосуються лише чоловічого роду. Англійське слово «human» («людина»), наприклад, споріднене з латинським словом «homo», що означає «чоловік». Таким чином слово «humanity» («людство») грубо виключає половину нашого виду. Слова «folk» («народ») та «people» («люди») є не такими конкретними. Однак варто пам’ятати, що слово «man» («чоловік») насправді пов’язане зі словами «mens» («розум») і «manus» («рука»), тож воно було фактично гендерно нейтральним, можливо, ще тисячу років тому.

Він сплеснув у долоні, і натовп рукотворних людей перетворився на сотню, потім сотня стала ордою, а орда, що продовжувала множитися, ставала численною, аж поки людське населення, яке тепер налічувало сотні тисяч, не стало на свій шлях пошуку дому в різних куточках світу.

Так виникла рання людська раса. Можна сказати, що Гея, Зевс, Аполлон і Афіна були її прабатьками так само, як і Прометей, який створив людство з чотирьох елементів: Землі (глина Геї), Води (слина Зевса), Вогню (сонце Аполлона) і Повітря (подих Афіни). Вони жили й процвітали, втілюючи все те найкраще, що отримали від своїх творців. Але чогось не вистачало. Чогось дуже важливого.

Золотий вік

Alma Mater, щедра Мати-земля, яку Деметра зробила родючою й плідною, була солодким раєм для перших людей. Вони не знали хвороб, злиднів, голоду та війни. Їхнє життя було ідилією з невинності й легких пасторальних обов’язків. Це був час щасливого поклоніння, знайомства і навіть ­дружби з божествами, які гуляли серед них у простих, нестрашних формах і розмірах. Це приносило Зевсу та іншим богам, титанам і безсмертним велике задоволення спілкуватися з чарівними, схожими на дітей гомункулами, яких Прометей виліпив із глини.

Можливо, ми лише уявили собі ці перші дні прекрасної простоти та всезагальної доброти, щоб мати цю високу точку райської піднесеності, з якою можна буде порівнювати низькі, жахливі часи, які настали згодом. Пізніші греки дійсно вірили у те, що такий Золотий вік справді існував. Ця віра завжди була присутня в їхньому мисленні та поезії й давала їм ідеал досконалості, до якого вони прагнули, бачення, що було більш конкретним і усвідомленим, аніж наші власні туманні уявлення про первісну людину, що ­рохкала в печерах. Платонівські ідеали й досконалі форми були, можливо, інтелектуальним вираженням ностальгуючої пам’яті людської раси.

Цілком природно, що з усіх безсмертних найбільше любив людство його скульптор-творець Прометей. Тепер він і його брат Епіметей проводили більше часу серед людей, ніж на Олімпі в компанії своїх безсмертних братів і сестер.

Прометея засмучувало те, що йому дозволили створити лише людей чоловічої статі, оскільки він відчував, що цій клонованій одностатевій расі бракує різноманітності як у її світогляді, вдачі та характері, так і в її нездатності розмножуватися та створювати нових представників свого виду. Його люди були щасливі, так; але для Прометея таке безпечне й просте існування без ніяких викликів було позбавлене родзинки. Щоб наблизитися до того богоподібного статусу, на який заслуговує його творіння, людство потребувало чогось більшого. Їм потрібен був вогонь. Дуже гарячий, лютий, мерехтливий, полум’яний вогонь, аби вони могли плавити, виплавляти, смажити, підсмажувати, варити, заварювати, ліпити й кувати; і їм також потрібен був внутрішній творчий вогонь, божественний вогонь, аби вони могли думати, вигадувати, наважуватися та діяти.

Чим більше він спостерігав за своїми творіннями і спілкувався з ними, тим більше Прометей переконувався в тому, що вогонь — це саме те, що їм потрібно. І він знав, де його знайти.

Стебло фенхелю

Прометей оглядав парні вінці Олімпу, що височіли над ним. Найвища вершина Мітікас, що тягнулася за хмари, досягала майже десяти тисяч стýпень. Поруч височів скелястий силует піку Стефані, що був приблизно на двісті чи триста футів нижчим, але на нього було набагато важче підніматися. На заході вимальовувалися височини Сколіо. Прометей знав, що згасаючі промені вечірнього сонця захистять цей підйом — найскладніший із усіх — від очей богів, які сидять на троні вгорі, і так він почав своє небезпечне сходження, впевнений у тому, що зможе непомітно досягти вершини.

Прометей ніколи раніше не порушував наказу Зевса. Коли мова йшла про щось важливе. Під час ігор, перегонів, бійцівських поєдинків і змагань, аби завоювати серця німф, він вільно дражнив і глузував зі свого друга, але ніколи не кидав йому прямого виклику. Жодна істота не могла порушити ієрар­хію пантеону без реальних наслідків. Зевс був його улюб­леним другом, але він був перш за все Зевсом.

Проте Прометей був твердо налаштований діяти. Він ­зав­жди сильно любив Зевса, проте виявив, що людство він любить більше. Хвилювання й рішучість, які він відчував, були сильнішими за будь-який страх перед божественним гнівом. Прометей ненавидів переходити дорогу своєму другу, але коли дійшло до вибору, інакше він вчинити не міг.

Коли він піднявся на стрімку скелю Сколіо, західні ворота зачинилися за сонячною колісницею Аполлона, і всю гору оповила темрява. Низько присівши, Прометей обійшов зубчастий виступ, який увінчував схожий на чашу амфітеатр Мегала Казанія. Дивлячись уперед, він бачив за ним Плато муз із його мерехтливим, танцюючим світлом, яке відкидали вогні кузні Гефеста приблизно за кілька сотень стýпень далі.

По той бік Олімпу вечеряли боги. Прометей чув ліру Аполлона, співучу сирингу Гермеса, хрипкий сміх Ареса й гарчання псів Артеміди. Обійшовши зовнішні стіни кузні, титан попрямував до її переднього двору. Завернувши за ріг, він злякався, коли побачив розпростерту на землі голяка величезну постать Бронта, що хропів біля багаття. Прометей сховавсь у тіні. Він знав, що циклопи допомагали Гефесту, але те, що вони могли спати біля кузні, було для нього великою несподіванкою.

Біля самого входу до кузні він побачив ароматну рослину, яку іноді називають сильфієм або гігантським фенхелем (Ferula communis), — це не зовсім той самий цибулеподібний овоч, який ми використовуємо сьогодні, щоб надати рибі приємного анісового аромату, але досить близький до нього. Прометей нахилився вперед і зірвав його довге та міцне стебло. Всередині нього була щільно запакована товста, схожа на ворс серцевина. Очистивши стебло від зовнішнього листя, Прометей витягнувся й штовхнув стеб­ло через передній двір, над фігурою Бронта, який бурчав уві сні, до вогню. Тепла, що виходило з печі, було достатньо, щоб кінець стебла одразу запалав. Прометей витягнув його назад із такою обережністю, на яку тільки був здатний, але він не зміг запобігти падінню іскри з його палаючого кінця прямо на торс Бронта. Шкіра на грудях циклопа зашипіла та обпалилась, і він прокинувся з криком від болю. Поки Бронт ошелешено дивився собі на груди, намагаючись зрозуміти, звідки взявся цей біль і що він міг означати, Прометей схопив стебло й утік.