Стивен Фрай – Міфи (страница 21)

51 Це його сучасна назва, що буквально означає «великі котли», і донині це місце дарує чудовий краєвид усім альпіністам, які наважуються піднятися на вершину Олімпу.

Олімпійці

Два великі трони стоять напроти десяти менших. Кожен тепер зайнятий богом або богинею. Зевс простягає свою ліву руку, щоб її взяла Гера.

Перед богами розкинулася Мегала Казанія, амфітеатр, який гекатонхейри вибили з олімпійської скелі під час великої битви з титанами52. Натовп безсмертних, які зібралися там, аби стати свідками цієї великої події, визначного моменту Зевса, гучно вітає богів.

52 Це була дія або гекатонхейрів, або льодовикових морен [уламковий матеріал, який переносять льодовики. — Прим. пер.], ніхто не може сказати напевно.

Цариця небес бере його за руку. Вона задоволена. Між нею та її невірним чоловіком відбулася розмова. Нових богів більше не буде. Більше не буде спокушання та запліднення німф чи титанід. Додекатеон створено, і тепер Зевс повернеться до серйозної роботи — встановлення свого правління навічно. Вона, Гера, завжди буде поруч, аби підтримувати і направляти його, слідкувати за порядком і пристойністю.

Поки Зевс обводить поглядом десятьох усміхнених богів, які розташувалися перед ними, він відчуває, як Гера стискає його руку, і розуміє, що означає цей сильний тиск. Він вітає натовп помилуваних титанів і німф, які непритомніють, скупчившись унизу. Циклопи, гіганти, меліади та океа­ніди штовхають одне одного, щоб отримати краще місце. Харити й ори сором’язливо мерехтять. Аїд, еринії та інші темні істоти Підземного світу низько вклоняються. Триста рук гекатонхейрів махають зі своєю шаленою відданістю.

Тепер, аби позначити початок правління дванадцяти, Гестія сходить зі свого трону й запалює олію у великій блискучій чаші з кованої міді. Довкола гори звучать голосні оплески. Над головами літає орел. У небі гримить грім.

Гестія повертається на свій трон. Зевс спостерігає, як вона спокійно розгладжує краї своєї сукні, а тоді переводить свій погляд на інших. По черзі він дивиться на Посейдона, Деметру, Афродіту, Гефеста, Ареса, Афіну, Артеміду, Аполлона, Гермеса. Ці боги і всі творіння схиляються перед ним. Усіх його ворогів розсіяно, знищено, ув’язнено чи приборкано. Він створив імперію та владу, яких світ іще не бачив. Він переміг. Але він нічого не відчуває.

Він дивиться вгору й бачить на дальньому краю гори фігуру, яка вимальовується на тлі неба, її темний одяг розвивається на вітру. Прийшов його батько Кронос. Лезо його коси вловлює світло полум’я, що горить унизу, коли він повільно гойдає її вперед-назад, як маятник. І хоча навіть Зевс не може бачити так далеко за умов такого поганого освітлення, він упевнений, що на виснаженому та спустошеному обличчі його батька присутня жорстока, глузлива гримаса.

— Махай, Зевсе. І, заради небес, посміхайся! — тихе шипіння Гери висмикнуло його назад. Коли він озирається туди знову, темний силует його батька вже зник. Можливо, це була тільки гра його уяви.

Лунає більше оплесків. До гуркоту грому додається гуркіт із самої землі. Гея та Уран передають свої вітання. Або, можливо, застереження. Оплески не припиняються. Йому поклоняється і його обожнює все живе. Це має бути найщасливіший день у його житті.

Але чогось не вистачає. Чогось... Він хмуриться і думає. Раптом велика блискавка з’являється у небі та вдаряє землю, здіймаючи вгору сильні клуби диму та згорілого пилу.

— Не роби цього, любий, — каже Гера.

Але Зевс її не слухає. У нього виникла ідея.

Іграшки Зевса. Частина перша

Прометей

Я вже згадував Прометея, сина Япета та Клімени. Цей далекоглядний молодий титан мав усі атрибути їхньої чарівності. Він був сильним, майже надто гарним, вірним, відданим, стриманим, скромним, жартівливим, уважним, добре вихованим і взагалі найбільш привабливим і захоп­люючим товариством. Він подобався всім, але найбільше він подобався Зевсу. Коли щільний графік Зевса дозволяв, вони разом вешталися сільською місцевістю, розмовляючи про все і ні про що: про удачу, дружбу та родину, про війну та долю і ще про багато несерйозних і несуттєвих речей, як це зазвичай роблять друзі.

За кілька днів до урочистої інавгурації додекатеону Прометей — який любив Зевса так само сильно, як і Зевс його, — почав помічати зміни у своєму другові. Бог здавався примхливим і дратівливим, менш схильним до прогулянок, менш несерйозним та грайливим і більш схильним до похмурості й спалахів роздратування, що були недостойні царственого, веселого й стриманого бога, якого знав і любив Прометей. Він списував це на нерви і тримався подалі.

Одного ранку, приблизно за тиждень після великої церемонії, Прометей, який звично спав у високій траві десь на запашних луках Фракії, відчув, як його змусило прокинутися чиєсь наполегливе смикання його пальців ніг. Він розплющив очі й побачив жвавого та енергійного Царя богів, який підстрибував перед ним, наче нетерпляча дитина на ранок свого дня народження. Морок розтанув, як туман на вершині гори, і вся характерна веселість Царя богів повернулася до нього з удесятеро більшою силою.

— Вставай, Прометею! Вставай і вперед!

— Що?

— Сьогодні ми зробимо щось надзвичайне, щось таке, про що світ говоритиме цілу вічність. Це прозвучить крізь століття, це буде...

— Ми полюватимемо на ведмедів, чи не так?

— Які ще ведмеді? У мене виникла надзвичайна ідея. Давай, ворушися.

— Куди ми йдемо?

Зевс не відповів, але, обійнявши рукою Прометея за плечі, силою повів його полями у цілковитій тиші, яку час від часу переривав його схвильований сміх. Якби Прометей не знав свого друга краще, він міг би подумати, що той сп’янів од нектару.

— Ця твоя ідея, — підказав він. — Можливо, ти міг би почати розповідати про неї з самого початку?

— Добре, так. Початок. Це вірно. Початок — це саме те, з чого ми маємо почати. Сідай там. — Зевс вказав йому на повалене дерево і походжав туди-сюди, поки Прометей оглянув кору на наявність мурах, перш ніж сісти. — Так. Згадаємо, як усе починалось. En arche en Chaos. На початку був Хаос. З Хаосу виник Перший орден — Ереб, Нікс, Гемера та їхнє покоління, а за ним ішов Другий орден — наші бабуся й дідусь Гея та Уран, так?

Прометей обережно кивнув.

— Гея та Уран, які потім при створенні світу допустили таку катастрофічну річ, як ви, титани...

— Гей!

— ...а далі прийшли всі ті німфи та духи, безкінечні друго­рядні божества, монстри, тварини і все, що тут зараз існує, і, нарешті, відбулася кульмінація. Ми. Боги. Небо і земля стали досконалими.

— Після довгої та кривавої війни проти моєї раси. Яку я допоміг вам виграти.

— Так, так. Але кінцевий результат — усе тепер чудово. Скрізь запанували мир і добробут. І все ж...

Зевс залишив висіти в повітрі таке тривале мовчання, що Прометей відчув, що має його порушити.

— Ти ж не хочеш сказати, що сумуєш за війною?

— Ні, справа не в цьому, — Зевс продовжував крокувати перед Прометеєм, неначе вчитель, який читає лекцію для одного учня. — Ти, мабуть, помітив, що останнім часом я не в собі. Я скажу тобі причину. Знаєш, як іноді я люблю ширяти над світом у вигляді орла?

— Так, щоб підглядати за німфами.

— Цей світ, — вів далі Зевс, ніби не почувши його коментаря, — надзвичайно гарний. Усе на своїх місцях: річки, гори, птахи, звірі, океани, гаї, рівнини та каньйони... Але, знаєш, коли я дивлюся вниз, мені стає сумно через те, що цей світ такий порожній.

— Порожній?

— Ох, Прометею, ти зовсім не уявляєш, як нудно бути богом у завершеному та закінченому світі.

— Нудно?

— Так, нудно. За деякий час я зрозумів, що мені нудно і так самотньо. Я маю на увазі «самотньо» у ширшому смислі. У космічному смислі. Мені космічно самотньо. Невже так усе й буде на віки вічні? Я сидітиму на троні на ­Олімпі з громо­вицею на колінах, у той час як усі кланяються та шаркають, співають дифірамби та благають послуг? Цілу вічність? Що в цьому веселого?

— Що ж...

— Скажи чесно, ти б теж це зненавидів?

Прометей стиснув губи й замислився. Це правда, що він ніколи не заздрив імператорському трону свого друга з усіма його клопотами й тягарями.

— Припустімо, — сказав Зевс, — припустімо, що я розпочну новий вид.

— Вид Піфійських ігор?

— Ні, не ігор. Нову расу. Новий орден істот. Схожий на нас в усьому: він ходитиме прямо, на двох ногах...

— І з однією головою?

— З однією головою. І двома руками. Схожі на нас в усіх подробицях, і вони б мали... Ти у нас інтелектуал, Прометею, як називається та наша риса, яка піднімає нас над тваринами?

— Наші руки?

— Ні, та частина в нас, яка говорить нам, що ми існуємо, яка змушує нас усвідомити себе?

— Самосвідомість.

— Саме вона. Ці істоти матимуть самосвідомість. І знатимуть мову. Звичайно, вони не становитимуть для нас загрози. Вони житимуть тут, на землі, і використовуватимуть свій розум, аби займатися землеробством, годувати себе і піклуватися про себе.

— Так... — Прометей зосереджено насупився, намагаючись сформувати в уяві зв’язну картину. — Раса істот, схожих на нас?

— Саме так! Але не така велика, як ми. І вони будуть моїм творінням. Ну, нашим творінням.

— Нашим творінням?

— Ти добре працюєш руками. Як іще один Гефест. Моя ідея полягає в тому, щоб ти змоделював цих істот із... із глини, наприклад. Вони мають бути створені за нашим образом, анатомічно правильні до найменшої деталі, але в меншому масштабі. Потім ми могли б оживити їх, дати їм життя, розмножити їх і випустити у світ, аби побачити, що буде далі.