Стивен Фрай – Міфи (страница 19)

Мая

Скільки вже маємо олімпійців? Давайте швидко пере­рахуємо їх.

Зевс сидів на троні, поруч із ним була Гера, це двоє. Навколо них розташувалися Гестія, Посейдон (який полюб­ляв виходити на сушу і спостерігати за Зевсом), Деметра, Афродіта, Гефест, Арес, Афіна, Артеміда та Аполлон — це вже одинадцять. Аїд не рахується, тому що він проводив весь свій час у Підземному царстві й не мав ніякого бажання зайняти своє місце в додекатеоні. Тож одинадцять. Тоді нам потрібен іще один бог, аби Олімп досягнув свого кворуму з дванадцяти.

Ледве влігся пил, а крики від взаємних звинувачень, пов’язаних із долею Піфона, стихли до насуплених і сердитих поглядів, як Зевс чітко побачив перед собою шлях, що диктував йому його обов’язок. Він мав стати батьком дванадцятого й останнього бога. Або, інакше кажучи, його божевільний від хтивості погляд упав на ще одну прекрасну безсмертну.

Під час титаномахії Атлас, найлютіший чемпіон титанів, став батьком семи дочок, яких народила океаніда Плейона. На її честь сім сестер були відомі як плеяди, хоча інколи, з поваги до їхнього батька, їх також могли називати атлантидами.

Найстаршу й найпрекраснішу з цих темнооких ­сестер звали Мая. Вона жила життям сором’язливої та щасливої ореади на чудових коринфських схилах гори Кіллена в Аркадії48. Вона була цілком щаслива, поки однієї ночі до неї не з’явився великий бог Зевс і не зробив їй дитину. З великою потайністю — бо чутки про ставлення Гери до позашлюбних дітей Зевса поширилися й навели страх на кожну красиву дівчину в Греції та за її межами — Мая у свій час народила у віддаленій і прихованій печері здорового хлопчика, якого вона назвала Гермесом.

48 Сучасна гора Кіліні.

Вундеркінд

Гермес виявився надзвичайно спритним і найбільш розвиненим із усіх дітей, які коли-небудь з’являлися на світ. За чверть години після свого народження він переповз із одного боку печери на інший, і поки він це робив, то кидав коментарі своїй здивованій матері. Через п’ять хвилин після народження він попросив запалити світло, щоб краще оглянути стіни печери. Не отримавши світла, він самостійно ударив камінь об камінь над снопами соломи й запалив полум’я. Такого ще ніколи не робили до нього. Тепер, стоячи прямо (а йому ще не виповнилося й пів години), це дивовижне немовля оголосило, що йде на прогулянку.

— Скромна площа цієї тісної печери викликає у мене неприємно гостру клаустрофобію, — сказав він, вигадуючи при цьому як алітерацію, так і сімейство слів, що закінчуються на «-фобія». — Незабаром побачимося. Продовжуйте прясти або плести, чи що ще там робить хороша мати.

Поки він спускався схилом гори Кіллена, цей унікальний і сенсаційний вундеркінд почав наспівувати собі під ніс. Його мугикання перетворилося на мелодійний спів, який негайно почали копіювати солов’ї в навколишніх лісах, і відтоді вони весь час намагаються відтворити цю мелодію.

Пройшовши певний шлях, він не знав, як далеко зайшов, проте у полі його зустріло дивовижне видовище — стадо чисто білої худоби, яка паслася на траві й тихо мукала в місячному сяйві.

— Овва! — зачаровано видихнув він. — Які гарні му-му.

Незважаючи на свій швидкий розвиток, він усе ще недалеко пішов од дитячих балачок.

Гермес дивився на корів, а корови дивилися на Гермеса.

— Йдіть сюди, — наказав він.

Корови деякий час дивилися на нього, а потім опустили свої голови й продовжили пастися.

— Гм. Значить, ось ви як?

Гермес швидко зметикував і зібрав довгі травинки, які він сплів у щось на зразок підків для корів, а тоді прикріпив по одній до кожної ратиці кожної корови. Навколо власних крихітних і пухких ніжок він обмотав лаврове листя. На­решті він відламав гілку молодої верби та обірвав з неї листя, перетворивши її на довгий прут, яким він легко й уміло лоскотав і жалив корів, поки вони не зібрались у щільне та маневрене стадо. Вигадавши додатковий запобіжний захід, він погнав їх уперед задом, і так вони пройшли всю дорогу вгору по схилу й опинилися біля входу в печеру, де стурбовано стояла його здивована й стривожена мати відтоді, як він так спокійно пішов геть.

Мая до цього не мала досвіду материнства, але вона була впевнена, що така характерна й ексцентрична поведінка її сина не є чимось звичайним — навіть серед богів. Вона знала, що Аполлон переміг Піфона, бувши ще немовлям, а Афіна, звісно, народилася в обладунках та зі зброєю, але створювати вогонь із каміння? Переганяти худобу? А що це він тримав перед її очима — черепаху? Це був сон?

— Що ж, мамо, — сказав Гермес. — Слухайте. У мене виникла ідея. Я хочу, щоб ви оглушили черепаху, вийняли її м’ясо та приготували його. Сподіваюся, що з неї вийде смачний суп. Якби я був на вашому місці, я б додав багато дикого часнику і, можливо, дрібку фенхелю? А головною стравою буде яловичина, про це я зараз подбаю. Я просто позичу цей ніж і знову повернуся до вас, ви не встигнете й кліпнути.

З цими словами він зник у глибині печери, від кам’яних стін якої відбивалися жахливі крики корови, якій перерізало горло немовля з пухкими рученятами.

Після справді смачної вечері, як мусила собі зізнатися Мая, вона набралася сміливості й запитала свого сина, чим він зараз займається, бо він розвішував перед вогнем тягучі коров’ячі кишки. Поки він чекав, щоб ці смердючі смужки висохли, він зайнявся тим, що став свердлити дірочки по краях панцира черепахи.

— У мене виникла ідея, — ось і все, що він їй відповів.

Аполлон читає знаки

Гермес міг знати про це чи не знати, але в свою першу ніч на землі він подолав досить велику відстань. Він пройшов довгий шлях від місця свого народження на горі Кіллена, звідки попрямував на північ через поля Фессалії й дійшов аж до Пієрії, де він знайшов худобу й зібрав її. А тоді вирушив назад. Дитячими кроками це чимала відстань.

Чого Гермес точно не міг знати, так це те, що ця біла худоба належала Аполлону, який високо її цінував. Коли до бога дійшла звістка про її зникнення, він розлютився й вирушив до Пієрії, щоб прослідкувати, як він припустив, за злісною бандою грабіжників до їхнього лігва. Він подумав, що це дикі дріади чи фавни пустилися берега. І вони пошкодують, що забрали майно у бога стріл. Він ліг на пасовище, щоб оглянути землю з усією ретельністю досвідченого слідопита. На його подив, розбійники не залишили ніяких корисних слідів. Єдине, що він бачив, — це випадкові сліди корів, безглузді завитки та закрутки і — якщо він тільки не збожеволів — один крихітний слід дитини. Усі відбитки, які могли бути утворені коров’ячими ратицями, здавалося, прямували не від поля, а до нього!

Той, хто вкрав худобу, просто знущався над Аполлоном. Вони були досвідченими та професійними злодіями, це було зрозуміло. Його сестра Артеміда була найвправнішою мисливицею, яку він знав: чи наважиться вона його обікрасти? Можливо, вона вигадала якийсь хитрий спосіб, аби приховати свої сліди. Аресу не вистачило б на це розуму. Посейдона таке не цікавить. Гефест? Малоймовірно. Хто ж тоді?

Він помітив дрозда, який неподалік чепурився на гілці, і одним плавним рухом натягнув свій лук і збив пташку. Розрізавши його черево, бог оракулів і віщувань уважно вдивлявся, щоб прочитати, що кажуть нутрощі.

За забарвленням нижнього відділу кишківника, залому правої нирки та незвичайного розташування вилочкової залози відразу стало зрозуміло, що худоба перебуває десь в Аркадії, неподалік від Коринфа. А що йому говорив цей згусток крові на печінці? Гора Кіллена. Щось іще? Так! ­Зрештою, це точно був слід дитини.

Зазвичай гладеньке чоло Аполлона було насуплене, його блакитні очі палали, а рожево-червоні губи стиснулися в похмуру лінію.

Помста буде його.

Зведені брати

До того часу, коли Аполлон прибув до підніжжя гори Кіллена, його гнів майже досяг точки кипіння. Весь світ знав, що ці корови для нього були священними. Було очевидно, що це рідкісна та цінна порода. Хто наважився це зробити?

Гамадріада, що звисала з гілок своєї осики, не могла дати йому жодної підказки, але повідомила, що вище навколо входу в печеру Маї зібралася різноманітна зграя німф. Можливо, там йому вдасться знайти свою відповідь. Вона б вирушила туди сама, якби тільки могла залишити своє дерево.

Коли Аполлон досяг вершини гори, він побачив, що всі жителі Кіллени зібралися біля печери Маї. Підійшовши ближче, він почув звук, що долинав звідти, — звук, якого він ніколи раніше не чув. Це було так, наче солодкість, любов, досконалість і все, що існує прекрасного на світі, ожило й ніжно лилося крізь його вуха в саму його душу. Подібно до того, як аромат амброзії спонукав бога сісти за стіл і змушував його зітхати у радісному передчутті, так само як вид миловидної німфи змушував гарячий іхор у його венах співати й шипіти, аж поки він не почувався так, наче от-от може вибухнути, так само як теп­лий дотик шкіри до шкіри хвилював його до глибини душі, — так само й тепер ці невидимі звуки спокушали й зачаровували бога, аж поки він не подумав, що може збожеволіти від радості й бажання. Якби тільки він міг вирвати їх із повітря й увібрати в свої легені, якби тільки...

Магічна мелодія раптово припинилась, і закляття було зруйновано.