Стивен Фрай – Герої (страница 68)

— Припустімо, що я буду останнім, кого відберуть для Мінотавра, — сказав Тесей. — Я не можу допустити, щоб тринадцять хороших молодих афінян загинуло. Я маю бути першим.

— Не турбуйся про це. Я підкуплю капітана варти, і тебе оберуть завтра вранці, обіцяю тобі. Але я не можу дати тобі зброю. Тобі доведеться впоратися з Астеріоном самотужки.

— Я бився з його батьком без зброї і переміг, — сказав Тесей, згадуючи свій поєдинок із Марафонським биком.

— Коли будеш його вбивати, вбивай його швидко та милосердно. Він, звісно, жахлива помилка, але він також мій брат. Принаймні мій зведений брат.

Тесей усміхнувся їй.

— Я кохаю тебе, Аріадно.

— І я кохаю тебе, Тесею.

— Коли я вб’ю його, я повернуся й випущу своїх людей. Ти попливеш зі мною назад до Афін, і ми будемо правити там разом як цар і цариця. А тепер ідіть обоє, поки нас не впіймали.

— Останній поцілунок, — сказала Аріадна.

— Останній... — сказав Тесей.

Людина-бик

Попри те, що він повністю прокинувся, наступні кілька годин нагадували Тесею гарячковий сон. Він зустрів жінку, з якою йому судилося розділити своє життя. Боги були добрими до нього.

Він не міг розрахувати, скільки годин минуло з тієї зустрічі. Першим із афінян прокинувся морський капітан. Він підійшов до Тесея, і вони подивилися на сплячих молодих людей. Ті лежали на підлозі, обійнявши одне одного руками, — самий цвіт афінської молоді.

— Кажуть, це чудовисько вбиває швидко, — мовив капітан. — Проштрикує рогами і підіймає над головою, розриваючи легені та серце. Бувають і гірші смерті.

— Сьогодні помре сам Мінотавр.

— Мій володарю?

— Припустімо, що мене оберуть першим, але я повернуся сюди тим же шляхом, яким піду звідси. Ви зможете підготувати інших до бою?

— Але у нас немає зброї.

— Я подивлюся, що можна з цим зробити.

— Це так добре з вашого боку, що ви посіяли зерно надії, але... Великий Зевсе, що це було? — Капітан замовк і озирнувся навкруги з виразом жаху на обличчі.

До їхніх вух із глибини палацу долинув звук, якого вони ще в житті не чули. Він почався як глибоке, скорботне ревіння, а потім переріс у голосний, лютий рик.

Тесей поклав руку на плече морського капітана.

— Наш друг Мінотавр прокинувсь і кличе свій сніданок.

Поки він це говорив, двері відчинились, і до камери увій­шло четверо солдатів, а за ними тупав повний і самовдоволений капітан варти.

— Вставай! Вставай, зграє! — гаркнув він, походжаючи довкола і штовхаючи в’язнів ногами. — Давайте поглянемо... Кого нам сьогодні обрати, га? — Молоді афіняни відступили до стіни й намагалися бути невидимими. — Ти! — капітан тицьнув вказівним пальцем у Тесея. — Так, ти. Іди за мною.

Інші афіняни намагалися приховати своє природне відчуття полегшення від того, що їх пощадили, вигукуючи зовсім не переконливі фрази приголомшеного горя:

— Ні, ні! Тільки не принц Тесей!

Один навіть наважився крикнути: «Візьміть мене! Візьміть мене замість нього!», але Тесей їх заспокоїв.

— Мої сміливі друзі, — сказав він. — Я йду охоче і радо назустріч своїй долі. Не бійтеся, ми знову зустрінемось і ще посміємося над цим спогадом.

Капітан варти штовхнув його до дверей. Тесей затиснув клубок ниток під пахвою і сподівався, що неприродне положення його руки можна буде пояснити страхом.

Поки вони йшли темним коридором, капітан кинув на нього довгий косий погляд.

— Чим ти тоді засмутив принцесу Аріадну, га? Вона благала мене першим відвести до лабіринту «того високого хлопця з мідним волоссям». Що ти їй сказав?

— Не можу уявити.

— Мабуть, щось таки сказав.

— Можливо, це через те, як я на неї дивився.

— Що ж, ти незабаром заплатиш за це.

Вони підійшли до гігантських бронзових воріт, в яких були встановлені менші двері, які й відчинив капітан.

— Заходь, друже. Якщо ти зможеш знайти дорогу назад до цих дверей, що ж, тоді... але цього ще ніхто й ніколи не робив і ніхто й ніколи не зробить. — Він штовхнув Тесея за поріг. — Передавай Людині-бику мої вітання.

Двері зачинилися за ним, і Тесей опинився у темряві. Це була не цілковита темрява; далеко вгорі, на рівні даху, були ґрати, які пропускали достатньо місячного світла, щоб можна було розрізнити вогкі краї та кути проходу, в якому він опинився.

Він трохи постояв, дозволяючи своїм очам звикнути до цих нових умов. Лінія світла вказала йому на маленькі двері, через які він увійшов. Він спробував потягнути за ручку. Двері були незамкнені!

— О ні, друже, — пролунав глузливий голос капітана варти. — Я залишаюся тут, доки не буду певен, що ти пішов.

Тесей відчув, як перед ним грубо зачинили двері. Нічого, на цьому боці дверей була клямка, на яку можна було намотати кінець нитки.

Тепер він повернувся й пішов геть від дверей, розмотуючи за собою нитку.

Це було не схоже на жодний інший досвід, який він пережив раніше. Спершу він відчув, що підлога підіймається, потім він повернув за ріг, і вона нахилилася вниз. Він сіпнувся від несподіванки, коли побачив постать чоловіка, який непомітно підкрадався до нього. Він розсміявся, коли зрозумів, що це було його власне відображення у панелі з полірованої бронзи. Це повторилося ще чотири рази, поки він ішов далі. Кути та глухі заглиблення у стінах збивали його з пантелику. В якусь мить він був упевнений, що зробив повне коло, та все ж сильніший запах та похила підлога, що продовжувала спускатися вниз, дали йому зрозуміти, що цього не могло бути.

Його вуха стали вловлювати віддалені звуки, які ставали все гучнішими, чим далі він просувався: пирхання й тупотіння, гавкіт, рохкання й гарчання. У тому, як виривалося гарчання й хрокання, було щось сумне, і це нагадало Тесеєві про... Він уже був близько до того, щоб пригадати це, аж раптом наступив на щось, що хруснуло під його ногами. Він нахилився й підняв з підлоги людське ребро, а потім іще одне і ще одне.

— Астеріоне, о Астеріоне! — покликав він. — Я вже йду за тобою...

Він притулився до стіни й оглянув довгий коридор, із якого йшло більше світла, ніж він бачив за останні пів години. Місячне світло лилося крізь високий дах, відкритий до неба, у те місце, що, на його думку, мало бути серцем лабіринту. Він стільки разів повертав; він піднімався і спускався більше разів, ніж міг пригадати, і майже зіштовхнувся з дюжинами дзеркал і тупиків. Здавалося, він кілька разів повертався назад і повторно проходив свій шлях, петляючи вгору, вниз і вздовж тих самих проходів, але — якщо вірити підказці, яку він залишав за собою, нитці, — це була тільки ілюзія. Геніальність цієї конструкції, здавалося, полягала те тільки в її видимій складності, а й у тому, як вона викривляла реальність. Лабіринт викликав паніку та підривав віру в себе.

Коли Тесей наблизився до центральної кімнати, в ніздрі його вдарив запах гнилої плоті, лайна та сечі. Він поклав майже повністю розмотаний клубок ниток і залишив його лежати на землі, кашляючи від мерзенного смороду. Кам’яна підлога тут була рівною, тож він міг бути впевненим у тому, що його рятівна нитка нікуди не покотиться.

Він зрадів, зрозумівши, що зовсім не відчуває страху, і все ж був спантеличений тим, як гучно билося серце в його грудях. Чи міг він боятись і не усвідомлювати цього? Попереду чулося човгання, гарчання й тупотіння. З відкритого даху високо вгорі лилося стільки яскравого сріблястого світла, що Тесею доводилося широко розкривати, а тоді знову заплющувати свої очі, щоб краще бачити.

Він був у лігві Мінотавра. Він наступав на кістки, на грудки гною та вологу солому, яку, як здогадався Тесей, кидали сюди з даху. Була тиша, за винятком стукоту його власного серця та поперемінного хрускоту і хлюпання його кроків. Але тепер з’явився новий шум — шкрябання рогу об камінь. У кутку щось ворушилося. Велика фігура встала й виринула з тіні. Червоні очі істоти горіли, дивлячись на смертного, який наважився підійти так близько.

— Привіт тобі... — сказав Тесей. Він хотів, щоб його слова були гучними й чіткими, але вони прозвучали як шепіт.

Велика голова підвелася догори, і Мінотавр випустив потужний рев. Його рик луною відбивався від каменю й полетів далі чотирма коридорами, що вели з цієї центральної кімнати. Тесей увійшов усередину з голови свого коридору.

— Ні, ні, — сказав він, — ти не зможеш мене цим залякати. Будь-який бик у полі може так ревіти.

Очі Тесея стали розрізняти дедалі більше деталей. Мінотавр стояв прямо на своїх двох людських ногах. Його голова була величезною, а роги мали гострі кінці. Далі шия розширювалась і перетворювалася на людські плечі, а грудна клітка була вкрита хутром, схожим на волосся, або волоссям, схожим на хутро, що вкривало все його тіло. Між ногами у звіра гойдався величезний прутень, що майже досягав двох копит, які стукали й шкрябали кам’яні плити. Істота перестала ревіти й скоса глянула на Тесея. З її щелеп потекла довга цівка слини.

— Оце гарне видовище, чи не так? — сказав Тесей. — Невже ніхто ніколи не миє це місце?

Вони обидва одночасно підвели свої голови, щоб подивитися на квадрат світла вгорі.

Тесей посміявся з цієї комічної синхронності.

— Я справді вірю, що ти мене зрозумів.

Мінотавр гарчав, пирхав і гиркав.

Тесей із подивом усвідомив, що саме здалося йому раніше таким дивним у голосі цієї істоти. Вона імітувала ритми людської мови. Він був твердо впевнений, що Мінотавр намагався говорити з ним, але бичачі голосові зв’язки, з якими він народився, були нездатні видавати правильні звуки.