Стивен Фрай – Герої (страница 57)

— Так, так, — сказав Едип, дивлячись на нього з певним подивом. — Ви маєте виснажений вигляд.

— Я прийшов сюди пішки, мілорде.

— Я не знаю, хто обрав вас гінцем, але було негарно з їхнього боку відправляти в таку далеку подорож людину, яка вже пережила розквіт свого життя. Сподіваюся, ви зупинитесь у нас і відпочинете перед своїм поверненням.

— Ви уважний та добрий цар, мілорде, — сказав посланець. — А щодо цієї подорожі, то я сам благав, аби мене обрали, щоб я зміг прийти до вас.

— Невже?

— Я хотів своїми власними очима поглянути на обличчя знаменитого царя Едипа.

Едип, який ніколи не був сприйнятливим до лестощів, усміхнувся.

— Як вам підтвердить цариця, я всього лише звичайна людина, — мовив він.

— Зовсім ні, мій любий, — заперечила Іокаста, а тоді всміхнулася гінцю. — Нам сказали, що у вас термінові новини. Дайте відпочити своїм ногам і розкажіть нам усе.

— Я постою, ваша величносте, — сказав посланець, відмовляючись від запропонованого йому стільця, — бо я приніс вам важкі новини. Ваш батько, мілорде, цар Поліб...

— Що з ним?

— Його життєвий шлях добіг кінця.

— Він мертвий?

— Смерть колись прийде до нас усіх, мілорде. Його життя було довгим і сповненим благословеннями.

— Як він помер?

— У своєму ліжку, мілорде. Цариця Меропа тримала його за руку до його останнього подиху. Йому було вже далеко за вісімдесят. Настав його час.

— Ха! — сказав Едип, плескаючи в долоні. — От вам і оракули. Не будьте такими шокованими, — швидко додав він. — Мене переповнив сум, щойно я почув про смерть свого батька. Він був чудовою людиною та мудрим царем.

Іокаста взяла його за руку й прошепотіла своє співчуття.

— Чи можу я сподіватися, ваша величносте, — сказав гонець, — що ви повернетеся зі мною до Коринфа на похоронну церемонію? І що ви займете трон? Цариця Меропа дуже бажає цього.

— Як там моя мати?

— Сповнена скорботи через втрату свого чоловіка, а також через втрату свого сина. Молодого принца, який одного разу пішов і не повернувся.

— Я багато разів писав їй, — сказав Едип. — Але є глибокі та таємні причини, чому моєї ноги, можливо, більше ніколи не буде в Коринфі.

— Народ бажає бачити вас царем, ваше величносте.

— Немає ніяких причин, чому ти не можеш царювати у Фівах та Коринфі одночасно, — сказала Іокаста. — Подвійні королівства вже існували раніше. Поглянь на Арголіду.

— Хіба не було б чудово, якби ти царював одразу над двома великими містами?

— Ні, поки моя мати жива, — відрізав Едип.

Здивований погляд Іокасти змусив його все пояснити дружині.

— Оскільки ми раніше вже говорили про оракулів, ти маєш знати ось що. Коли я був юнаком, я відвідав Дельфи, і мені сказали, що мені судилося вбити свого батька та... ділити ложе з матір’ю. Очевидно, що частина пророцтва про вбивство батька не відповідає дійсності, але я не можу ризикнути повернутися в Коринф і якимось чином виконати другу частину пророцтва. Чи можна взагалі уявити щось настільки мерзенне?

— Але ти завжди казав мені, що краще керуватися тверезим розумом, аніж пророцтвами.

— Знаю, знаю, і мій розум каже мені, що це все нісенітниці; але навіть якщо ймовірність здійснення цього пророцтва неймовірно низька, сам злочин є настільки неймовірно жахливим, що варто зробити все, щоб його уникнути.

— Але ж мілорде, мілорде! — Гонець вразив їх обох тим, що підскочив, заплескав у долоні та аж засяяв від радості. — Вибачте мене, але у мене є чудова новина, яка полегшить ваш тягар. Ви в безпеці, у повній безпеці від такого злочину. Бо Меропа не ваша мати!

— Не моя мати? — Едип витріщився на нього. Він згадав того п’яного дурня, чиї глузування багато років тому вкололи його на шляху до Дельф: «Ти не більш королівський принц, ніж я... Тебе усиновили, друже».

— Ні, мілорде, — сказав посланець. — Я можу все вам пояснити. Та й хто зможе це зробити краще за мене? Є вагома причина, чому я хотів бути тим, хто принесе вам новини про смерть царя Поліба, чому я хотів поглянути на ваше обличчя. Розумієте, це я вас знайшов.

— Хто мене знайшов? Поясніть усе.

— Мене звуть Стратон, мілорде, і раніше я був пастухом. Багато років тому я був у гостях у Форбаса, пастуха, якого я добре знав; він пас отари на горі Кітерон, що на кордоні з Аттикою. Одного дня Форбас побачив там жахливе видовище. Дитину, яку залишили на горі помирати.

Іокаста застогнала.

— Так, ваша величносте. Від цього видовища можна було розплакатися. Бо цього бідолашного малюка прикували до схилу пагорба. Він був у кайданках, якими проштрикнули його щиколотки...

Іокаста схопилася за руку свого чоловіка.

— Не слухай його, Едипе. Не слухай! Ідіть геть, пане. Залиште нас. Ця історія ніщо. Як ви смієте говорити нам таку огидну брехню?

Едип відштовхнув Іокасту.

— Ти збожеволіла? Я все своє життя на це чекав. Продов­жуйте...

Іокаста з диким криком вибігла з кімнати. Едип не звернув на це уваги і схопив Стратона за його туніку.

— Ця дитина, що з нею сталося?

— Форбас віддав малюка мені, щоб я за ним приглянув. Коли настав час мені повертатися до Коринфа, я взяв його з собою. Цар Поліб і цариця Меропа почули про це й попросили забрати його до себе в палац. Я з радістю віддав його... вас...

— Мене? Цією дитиною був я?

— Так, мілорде. Боги віддали вас в мої руки і привели вас до Коринфа. Рани на щиколотках зажили, і ви виросли гарним хлопчиком, шляхетним принцом. Я завжди так пишався вами, так пишався.

— Але ким тоді були мої справжні батьки? — Руки Едипа так скрутили туніку Стратона, що старий ледь не задихнувся.

— Я ніколи не знав цього, мілорде! Ніхто не знає. Вони точно не були хорошими людьми, адже прикували вас до схилу гори і залишили там помирати.

— А як щодо цього вашого друга? Чи може він бути моїм батьком?

— Форбас? Ні, мілорде. Точно ні. Він гарна людина. А той, хто закував вас у кайдани й залишив помирати, взагалі не гідний називатися батьком. Ви заслуговували на краще, і боги подбали про те, щоб ви це отримали. Вони привели Форбаса до вас, а тоді до мене. Тож повертайтеся зі мною додому в Коринф, мій хлопчику, і станьте нашим царем.

Едип відпустив його. Це правда, що тепер він міг безпечно повернутися до Коринфа. Він ніколи не мусив його залишати. Але він мав дізнатися, хто він такий. Хто залишив його помирати такою жорстокою смертю? Чому він був таким небажаним?

Едип сплеснув руками і покликав свого пажа.

— Проведіть цього доброго старого джентльмена на кухню і гарно його нагодуйте. А також знайдіть йому кімнату, де він зможе відпочити. — Він повернувся до Стратона. — Я знову пошлю за вами, коли все обдумаю, пане.

Паж вклонився.

— І я маю повідомити вам, мілорде, що прибув Антимед із Ісмена. Він чекає вашої аудієнції.

Прокляття. Едип не був упевнений, що хоче зараз бачити Антимеда. Він більше думав про те, щоб знати правду про своє народження та залишення на горі Кітерон. Однак Антимед міг знати інформацію, яка б наблизила їх усіх до викриття того, хто вбив Лая. Оскільки чума все ще спустошувала Фіви, він не міг із чистою совістю проігнорувати таку можливість. Крім того, він був Едипом. Він міг би слідкувати за десятьма складними лініями розслідування одночасно, якби захотів.

— Приведіть його.

Чому Іокаста втекла з таким стогоном? Мабуть, її засмутив опис сцени з немовлям, чиї щиколотки було пробито залізними скобами. Жінки чутливі до таких речей. Що ж, гаразд.

«Ах, мабуть, це Антимед, — подумав Едип. — Якась потайлива особистість. Не дивиться мені у вічі. Він чогось боїться».

— Станьте переді мною, Антимеде, і розкажіть мені всю правду про те, що сталося того дня, коли вбили Лая.

— Я вже розповідав про це сто разів, — пробурчав Антимед, втупившись у підлогу. — У ваших архівах має зберігатися звіт, чи не так?

— Ще раз звернетеся до мене таким тоном, і я накажу вас відшмагати, не зважаючи на ваше сиве волосся, — різко сказав Едип. — Я хочу почути цю історію від вас особисто. Подивіться мені у вічі й розкажіть, що тоді трапилось. Якщо ви збрешете мені, я це побачу. І тоді смерті сотень фіванців будуть на вашій совісті.

Антимед витріщився на царя.

— Як таке може бути?

— Оракул сказав нам, що хворобу, яка знищує наш народ, наслали боги, тому що вбивця Лая живе серед нас і паплюжить наше королівство.