Стивен Фрай – Герої (страница 54)
Замість того, щоб безпечно повернути його додому до Пелопа, Лай узяв із собою Хрісиппа, коли після ігор вирушив до Фів, аби повернути собі трон. Хрісипп, який не погоджувався на це викрадення і соромився свого публічного статусу коханця-утриманця, вкоротив собі віку221. Коли звістка про це дійшла до Пелопа, той назавжди прокляв Лая та весь його рід. Чи внаслідок цього прокляття, чи через слабку рухливість сперматозоїдів, чи через і те, й інше, Лай — що повернув собі трон, який належав йому за правом народження, та одружився зі знатною фіванською панянкою на ім’я Іокаста — виявив, що не може зачати дитину. Вже не вперше ми стежимо за тим, як цар без спадкоємця відвідує Дельфійського оракула, бажаючи отримати у нього пораду.
221 Інша версія цієї історії стверджує, що Хрісиппа убили його зведені брати Атрей і Тієст, які розлютилися через те, що їхній батько любив його більше за них. Еврипід написав п’єсу про життя та долю Хрісиппа, яка, на жаль, була втрачена.
Що ж, цьому не бувати. Пророцтво, яке попереджало Акрісія Аргоського, що він буде вбитий своїм онуком, було досить поганим, але це... Так, Акрісій справді загинув од руки свого онука, героя Персея, навіть якщо це був нещасний випадок; але Акрісій, подумав Лай, був дурнем. Він знайшов би більш надійний спосіб перемогти оракула, ніж зачинити немовля в дерев’яній скрині й кинути її в море. Він наказав би відрубати голову паскуднику, і на цьому все б закінчилося. Проте, можливо, буде безпечніше взагалі триматися подалі від шлюбного ложа.
Але Лай був чоловіком, вино було вином, а Іокаста була красунею. Наступного ранку після великого бенкету він ледь міг пригадати, що провів із нею пристрасну ніч; але коли через дев’ять місяців вона подарувала йому крихітного сина, він почав розуміти дилему Акрісія. Убити власного сина означало б викликати жахливу лють фурій. Він сів на трон і погладив свою бороду. А згодом послав за своїм найвірнішим слугою Антимедом.
— Візьми цю дитину і залиш її на найвищій точці гори Кітерон.
— Так, мій повелителю.
— І ще, Антимеде, про всяк випадок прив’яжи її до схилу пагорба. Я не хочу, щоб вона кудись відповзла, розумієш?
Антимед вклонився й зробив, як йому було наказано: проштрикнув ноги немовляти залізними кайданками і прикував їх до кілка, який він глибоко встромив у землю.
Невдовзі на пагорбі з’явився пастух на ім’я Форбас, якого привабив лемент малюка.
— Мої милосердні боги! — вигукнув він, розбиваючи кайдани каменем і гойдаючи на руках немовля, яке голосно ридало. — Хто міг зробити таку жахливу річ?
Малюк кричав і верещав.
— Тихіше, крихітко. Я не можу забрати тебе до себе додому. Прості селяни не поводяться так із дітьми. Лише великий та могутній правитель міг учинити так жорстоко. Ні, я не смію тебе залишити.
Так сталося, що того дня у Форбаса гостював його друг із Коринфа, ще один пастух. Цей друг, якого звали Стратон, був радий забрати з собою додому покинутого на горі малюка.
Повернувшись до Коринфа, Стратон подарував немовля своєму царю Полібу й цариці Меропі. Будучи довгі роки бездітними, вони усиновили немовля й виховали його як власного сина. Через шрами від кайданів, якими його прикували до землі, вони назвали його Едипом, що означає «розпухла нога».
Тож Едип ріс далеко від рідних Фів, нічого не знаючи про своє справжнє походження. Його життя могло б скластись, як у будь-якого привабливого, розумного та гордого принца — ще й такого, якому завжди потурали його люблячі батьки, — якби не розлючений товариш по чарці, який завжди заздрив його популярності й невимушеній зверхності. Одного вечора вигляд красивих молодих панянок, які стояли в черзі за увагою Едипа, звів юнака з глузду.
— Вони ведуться на тебе лише тому, що думають, що ти принц, — випалив він, випивши забагато вина.
— Що ж, — усміхнувся Едип, — я знаю, що це несправедливо, але так сталося, що я принц, і я мало що можу з цим удіяти.
— Ти можеш думати, що ти принц, — глузував його друг. — Але насправді ні.
— Прошу?
— Ти — безрідна селянська сирітка, не більше.
Інші члени їхньої компанії намагалися змусити його замовкнути, але алкоголь і заздрість узяли гору.
— Цариця Меропа завжди була безплідною, це всім відомо. Безплідною, як Лівійська пустеля. Тебе усиновили, друже. Ти не більш королівський принц, ніж я. Напевно, навіть менш. Запитай своїх так званих батьків, звідки у тебе ці шрами на ногах.
Інші друзі кинулися рятувати ситуацію.
— Не слухай його, Едипе. Він не розуміє, що верзе. Ти ж бачиш, який він п’яний.
Але Едип чітко прочитав страх у їхніх очах. Після безсонної ночі він пішов до царя та цариці, щоб вони відкинули його сумніви.
— Певна річ, ти наш син! Чому ти таке питаєш?
— А шрами на моїх щиколотках?
— Це були складні пологи. Тож їм довелося витягати тебе з моєї утроби кліщами.
Поліб і Меропа були такі сильно і щиро обурені, що Едип повірив їм. Майже повірив. Був один вірний спосіб вирішити це питання раз і назавжди. Він попрямував до оракула в Дельфи.
Він не знав, чого очікував у відповідь на таке просте й пряме запитання, як «Хто мої справжні батьки?», але він отримав точно не просту і не пряму відповідь.
Це все, що він зміг витягти з Піфії. Як це завжди буває з оракулами, всі додаткові запитання вона зустріла мовчанням.
Шокований Едип, покинувши Дельфи, звернув на дорогу, яка повела його в прямо протилежному напрямку від Коринфа. Він більше ніколи не мусить бачити Поліба та Меропу. Ризик завдати шкоди Полібу через якийсь нещасний випадок був надто великим. А щодо другої частини пророцтва... від цієї думки йому фізично стало зле. Він дуже любив свою матір, але ж не в такий спосіб!
Одне було ясно: що більша відстань буде між ним і Коринфом, то краще.
Місце, де зустрічаються три дороги
Едип почав отримувати задоволення від своїх поневірянь. Будучи принцом Коринфа, він звик до того, що його всюди супроводжують стюарди, пажі й охоронці. Тож ставши вільним мандрівником без ніякого супроводу, він із великим інтересом сприймав життя в дорозі. Він утішався від пошуку різних способів, як зробити так, аби той невеликий запас монет у його гаманці прослугував йому якнайдовше. Він спав біля живоплотів, пропонував свої послуги в кожному селі та місті, куди він приходив, погоджуючись працювати садівником, шкільним учителем, менестрелем, помічником пекаря чи будь-ким, хто був потрібний. Він мав вправні руки, прудкі ноги та незрівнянно швидкий розум. Усна арифметика, мови, рахівництво, запам’ятовування довгих рядків віршів — усе це легко та швидко давалося його надзвичайно кмітливому мозку.
Одного дня, мандруючи сільською місцевістю недалеко від містечка Давліда, він опинивсь у місці, де перетиналися три дороги. І поки він стояв там, міркуючи, яку з них обрати, до нього наблизилася розкішна колісниця. Старий візник підвівся на своєму сидінні та намагався зіштовхнути його з дороги.
— Відійди, селюче! — крикнув він і вдарив батогом. Це було більше, ніж міг витримати гордий Едип. Він схопив батіг і потягнув за нього, висмикнувши старого з колісниці. Четверо озброєних чоловіків зіскочили ззаду і з криками підбігли до нього. Едип вирвав у одного з них меч і в подальшому бою вбив трьох. Четвертий утік. Коли Едип нахилився, щоб оглянути старого, він виявив, що той під час падіння зламав собі шию і помер.
Едип засипав чотири трупи землею і відправив їхні душі до Підземного світу. Відчепивши від колісниці коней, він ударив кожного по крупу, і вони помчали вперед.
Він знову міркував, яким шляхом йому вирушити далі. Подумки він назвав ці варіанти Перша дорога, Друга дорога й Третя дорога, а тоді відламав гілку від оливкового дерева й зривав із неї листочки один за одним, рахуючи при цьому.
— Перша, друга, третя... перша, друга, третя... перша, друга, третя... перша, друга! Нехай буде так. Я піду Другою дорогою.
Що могло статись, якби на цій гілці виріс іще один листочок — або було на один листочок менше — ми ніколи не дізнаємося. Від таких дрібниць можуть залежати події величезного масштабу, але ми можемо лише здогадуватися про те, що могло б бути, якби ми пішли іншою дорогою.
Едип весело вирушив Другою дорогою, і все. Його долю було вирішено.
Загадка Сфінкса
Провінція Беотія, якою мандрував Едип, була краєм гарних полів, пологих долин та іскристих річок. Він виявив, що дорога, яку він обрав, веде до гірського перевалу. Раптом до нього звернувся чийсь голос.
— На вашому місці я б туди не йшов.
Едип обернувся й побачив старого, що спирався на палицю.
— Ні? Чому ж ні?
— Перед вами гора Фікіон.
— І що?
— Хіба ви не чули про Сфінкса?
— Ні. А що таке «Сфінкс»?
— Я бідний чоловік.
Едип зітхнув і кинув монету у протягнуту долоню чоловіка.
— Щиро дякую, пане. — Старий відкашлявся і примружив очі. — Дехто каже, що Сфінкса послала сюди сама Цариця небесна як покарання царю Лаю. Ви хоч про нього чули?
Едип завжди був уважним у класній кімнаті. Йому доводилося вивчати напам’ять нескінченні списки нудних провінційних царів, принців і вождів племен.
— Лай, цар Фів. Син Лабдака, сина Полідора, сина Кадма.