Стивен Фрай – Герої (страница 52)
Аталанта виступила з-за його спини й гукнула:
— Падай, Несторе! Вниз — зараз же!
Нестор кинувся на землю в ту саму мить, коли стріла вилетіла з лука Аталанти, пройшла крізь те місце, де щойно було серце Нестора, і пронизала горло атакуючого вепра.
Алкон, гарячий син як царя Гіппокоона з Амікла, так і Ареса, бога війни, підвівся на ноги і махнув своїм списом. Повернувшись до своїх товаришів, він крикнув:
— Ганьба нам, брати. Це не робота для жінки. Покажімо світові, на що здатен чоловік!
Він повернувся назад і якраз побачив, як кабан, із шиї якого стирчала стріла Аталанти, опускав свою голову для наступної атаки. Поки Алкон піднімав свій спис, звір вже був на ньому. Обидва бивні увійшли йому в живіт. Тепер кабан підвів своє рило й виконав щось на зразок моторошного танкý, тягаючи Алкона навколо, поки його бивні все сильніше роздирали тіло мисливця, аж поки всі нутрощі бідолашного юнака не випали з нього, утворивши на кам’яній підлозі комори червоний та слизький круг.
Лише Мелеагр твердо стояв на ногах, коли жахлива тварина скинула труп Алкона зі своїх бивнів і заходилася шкрябати землю, готуючись до нового нападу. Щойно кабан помчав уперед, Мелеагр зісковзнув на лівий бік; а тоді, лежачи на спині, він прицілився правою рукою. Вепр помітив цей рух і люто заревів. Мелеагр кинув спис убік та вгору — просто в розкриту пащу кабана. Наконечник списа пронизав верхню частину його черепа й вистромився назовні, вкритий кров’ю та мозковою речовиною. Великий звір сіпнувся й упав замертво на землю, посковзнувшись на крові та нутрощах своїх жертв.
Напівп’яний Ойней зліз зі свого коня та обійняв сина.
— Мелеагре, мій хлопчику. Яку честь ти зробив нашому дому! Твоє вбивство, твій трофей. Ходи, зніми з цієї істоти шкуру, вирви її бивні, а потім накажи віднести її назад до палацу, і ми бенкетуватимемо та питимемо вино за твій тріумф!
Мелеагр обернувся обличчям до вцілілих мисливців, які в цю мить збирали в долоні й пили кров, що хлинула з ран кабана.
— Шкуру та бивні отримає Аталанта! — заявив він. — Це вона завдала першого удару. Без її влучного пострілу це чудовисько все ще було б на волі, а ми б стали їжею для ворон і лисиць. Трофеї належать їй.
Наперед виступили дядьки Мелеагра. Тестіади не були в перших лавах полювання, але тепер їх підштовхувало почуття сімейної честі та чоловічої гордості.
— Ця відьма — чужинка, — сказав Токсей.
— Божевільна незайманка, яка зробила один вдалий вистріл, — додав Евріпіл.
— Честь убивства має дістатися дому Тестія, — мовив Евіпп.
— Місце жінки — біля вогнища, в гаремі чи вдома, а не на полюванні, — сказав Плексіпп.
— Кажу вам, трофей належить Аталанті, — відрізав Мелеагр. — Це моє рішення, а не ваше.
Плексіпп підійшов до туші кабана. Він вийняв ніж і почав довбати ним біля кореня бивня.
— Облиш це! — крикнув Мелеагр.
Токсей підняв свій лук212.
212 Токсей насправді означає «лучник», як у слові «токсофілія», тобто «стрільба з лука».
— Відійди, небоже. Якщо ти не хочеш подарувати трофей родині, родина забере його сама.
З лютим ревінням Мелеагр вихопив із-за пояса свій ніж. Той влетів прямо в око Токсея.
Перш ніж мертвий Токсей упав на землю, Мелеагр встромив свій меч у бік Плексіппа й перерізав горло Евріпілу. Тільки Евіпп залишився живим.
Побачивши кровожерливий вогонь в очах Мелеагра, Евіпп випустив меч, який намагався дістати з-за пояса.
— Пожалій мене, любий небоже! — благав він. — Подумай про свою матір. Мою сестру. Ти не можеш позбавити її одразу чотирьох...
Мелеагр, оскаженілий від свого кохання до Аталанти й оскаженілий од убивства, не мав часу на милосердя. Він ударив старшого чоловіка коліном у пах. Евіпп зігнувся від болю, і тоді Мелеагр взяв його за голову й повернув її раз, два, три рази, перш ніж звук тріску шиї запевнив його, що останній із його дядьків теж помер.
Аталанта сумно зітхнула й відвернулася.
Жінки, діти, жерці, боягузи, купці та старші чоловіки з міста та палацу стікалися, щоб подивитися на вбитого вепра. Цариця Алтея прибула саме вчасно, щоб побачити, як її син Мелеагр ошелешено тріумфує над тілами її чотирьох братів.
Збожеволівши від горя й бажаючи помсти, Алтея втекла назад до палацу. Вона спускалася до підвалів, поки нарешті не дійшла до тієї покинутої кімнати, де в підлозі вона закопала поліно у той день, коли народивсь її син. Атропа та її сестри-мойри проголосили, що Мелеагр житиме доти, доки цю колоду не поглине вогонь. Але тепер Алтея була невблаганною: вбивши її улюблених братів, Мелеагр утратив право прожити на світі хоча б іще одну мить.
Вона покопалася в землі й дістала поліно, яке все ще було загорнуте в те, що залишилося від вовняної ковдри, у яку вона сповила його багато років тому.
Алтея поспішила на кухню, де весь день і всю ніч горів великий вогонь. Вона звела очі й побачила через отвір у підлозі бенкетної кімнати нагорі, що просто над полум’ям підвісили великий рожен. На ньому закріпили й повільно смажили для вечірнього бенкету очищену та випатрану тушу кабана.
Алтея, все ще охоплена своєю люттю, розгорнула поліно й кинула його в саме серце вогню.
Але у ту ж мить, коли вона побачила, як стара колода спалахнула й загорілась, Алтея пошкодувала про скоєне. Вона намагалася якимось чином витягти її звідти, але жар був надто сильним. Вона не могла повернути поліно, не обпікшись.
Але, можливо, сказала вона собі, їй лише наснилася та тиха розмова між трьома долями всі ті роки тому. Вона давно переконувала себе, що, мабуть, так і було. Проголошення мойр не призначалися для вух смертних. Вони б ніколи не розмовляли одна з одною, якби був хоч малий шанс, що їх можуть підслухати. Це все була гра її уяви.
Звісно!
Вона погладила щоку пошарпаною ковдрою.
Звісно?
Алтея розвернулась і вибігла надвір, куди її тягнуло глибоке й жахливе передчуття щодо тих криків жаху, які долинали зі зруйнованої комори, де лежали трупи Калідонського вепра та багатьох героїв, включно з її братами.
Вона прибула саме вчасно, щоб побачити, як її син Мелеагр бігає, стрибає і кричить від болю; його голос звучав жахливо, наче вереск того жахливого кабана.
— Я палаю! Я палаю! — верещав він. — Допоможи мені, мамо! Допоможи мені!
Усі збентежено й стривожено відсахнулися, коли побачили, як цього відважного молодика раптово охопило божевілля. Навколо нього не було ніякого полум’я, але він завивав і кидався в різні боки, падав на землю й качався по ній, наче його поглинав живий, пекучий вогонь. Потім його крики перетворилися на ридання, його ридання — на одне велике й тремтливе зітхання, а тоді він замовк, адже був зовсім мертвий. Його тіло, коли душа покинула його, почорніло, обвуглилось і розсипалося на сірий попіл, який розніс вітер, не залишивши по собі нічого, окрім пам’яті про тлінні останки гордого та вродливого Мелеагра.
Зі скорботним голосінням Алтея наосліп побігла до лісу.
Вони знайшли її за кілька годин повішеною на гілці дерева; в руках вона стискала залишки старої ковдри. Перед тим, як повіситися, вона розірвала свої щоки в шаленій агонії свого горя.
Увесь цей сумний ланцюг подій виник, як ви можете пригадати, через те, що цар Ойней забув належним чином ушанувати Артеміду. Її покаранням було спершу послати вепра, який спустошив сільську місцевість і ледь не знищив царство Ойнея, а потім відправити Аталанту, щоб посіяти розбрат серед членів його родини та воїнів, які прийшли йому на допомогу. Саме полювання призвело до смерті дюжин чудових героїв перед тим спалахом ворожнечі, що спричинив убивство шваґерів Ойнея, жахливий припадок і смерть його сина Мелеагра і моторошне самогубство його дружини Алтеї. Але на цьому Артеміда не зупинилася. Вона перетворила Мелеагрід — невтішних сестер Мелеагра Меланіппу, Еврімеду, Мотону та Перімеду — на цесарок, які кудкудакали й оплакували свого брата цілу вічність213.
213 Досі існують види цесарок та індичок, які носять наукову назву meleagrididae.
Однак Артеміда пожаліла двох інших доньок Алтеї та Ойнея. Це були Горга та Деяніра, яких Морос, він же Фатум, відзначив тим, що вони мали зробити важливі внески у майбутні героїчні роки214.
214 Про долю Деяніри ви можете дізнатися у розділі про Геракла. Тим часом її сестра Горга народила сина від свого власного батька Ойнея, який виріс і став учасником Троянської війни.
Аталанта, виконавши своє завдання, залишила гірке й загублене королівство Калідон і ніколи туди не поверталася.
Забіг
Тріумфальна роль Аталанти в Калідонському полюванні на вепра привела до того, що її ім’я звучало повсюди. Ця звістка дійшла і до вух її батька царя Схенея. Колись він жорстоко залишив її помирати на схилі гори, але тепер він дуже хотів знову привітати її у своєму палаці. Можливо, Схеней став першим жахливим, жорстоким і непридатним батьком, який повернув свою дитину додому, коли та стала відомою чи багатою, але він точно не буде останнім.
— Моя люба дитино, — сказав він, широко розводячи свої руки, щоб показати масштаби свого королівства, — усе це колись буде належати тобі.
— Справді? — запитала Аталанта.
— Ну, взагалі-то твоєму чоловіку, — сказав Схеней.
Аталанта похитала головою.
— Я ніколи не вийду заміж.