Стивен Фрай – Герої (страница 51)

Вона підійшла до вікна.

— Бачите ті три дерева? Хто з нас першим зможе випустити стрілу в кожен стовбур?

Дядьки приєдналися до неї біля вікна й простежили за її поглядом до далекого ряду з трьох осик, що похитувалися на легенькому вітерці.

— Можеш подати сигнал, — сказала Аталанта Мелеагру. Мелеагр підвів руку і опустив її.

— Вогонь за бажанням! — крикнув він.

Тестіади почали витягати стріли зі своїх сагайдаків і натягати свої луки, але...

Шух, шух, шух!

Три стріли миттєво вилетіли з лука Аталанти, і ось вона вже стояла спиною до вікна, склавши руки на грудях, а на її обличчі грала глузлива посмішка. Мелеагр та його дядьки дивились їй через плече у бік дерев. У кожному з осикових стовбурів стирчала стріла, причому точно по центру.

У цьому гарячковому поспіху, намагаючись якомога швидше натягнути тятиву, Плексіпп впустив свій лук, який зі стукотом упав на підлогу. Йому не подобалося, коли його виставляли схожим на незграбну дитину.

— Ай, але ж все одно бракує сили, — прогарчав він. — Допускаю, що ти маєш гостре око й спритні руки, але цей кабан лютий та сильний. Звичайна жінка ніколи не зможе...

Ніхто ніколи не дізнається, що він хотів сказати далі. Його позбавило дару мови й перехопило дихання, коли він несподівано для себе виявив, що його ноги відірвалися від підлоги. Аталанта схопила його й підняла над своєю головою, наче він був не важчим за кошеня.

— Куди мені його кинути? — запитала вона інших. — З вікна чи у вогонь?

Вони поспішно визнали її право приєднатися до них у цьому полюванні. Але тепер у лавах мисливської компанії відчувалося невдоволення. Горді брати не могли знати, як знаємо ми, що Артеміда не лише послала до Калідону вепра, але й відправила туди свою найбільш фанатичну прихильницю Аталанту, щоб та представляла її на цьому полюванні. Артеміда хотіла за допомогою Аталанти посіяти якомога більше розбрату в лавах мисливців. Чи була Аталанта обізнаною довіреною особою богині, чи лише несвідомим інструментом її волі, так і не було остаточно вирішено.

Вражений Мелеагр не знав, як себе поводити з цією чудовою мисливицею, яка, за словами Едіт Гамільтон, була «занадто хлопчачою, щоб бути дівчиною, і надто дівочою, щоб бути хлопцем». Як віддана послідовниця Артеміди, Аталанта, звісно, мала відмовитися від чоловіків і від кохання. Проте вона привітала Мелеагра як свого компаньйона, і для молодого парубка, який був сильно закоханим у неї, ця хвилююча близькість до прекрасної мисливиці була кращою, ніж нічого.

Античні джерела називають щонайменше п’ятдесят членів мисливського загону, який зібрався навколо Мелеагра та чотирьох Тестіадів. Як і у випадку з маніфестом «Арго», в цих джерелах багато плутанини та суперечливостей, а також, можливо, видавання бажаного за дійсне з боку пізніших відомих грецьких родин, які хотіли заявити в суспільстві, що походять від цих героїв.

Крім Ясона, група колишніх аргонавтів, присутніх на полюванні, включала двоюрідних братів Мелеагра, небесних близнюків Кастора і Полідевка; сміливого Піріфоя, царя лапітів; премудрого Нестора з Пілоса; невтомних братів Пелея і Теламона; гостинного Адмета, друга Геракла і колишнього коханця Аполлона; та Асклепія, неперевершеного майстра лікарських мистецтв. Тут навіть був присутній великий Тесей, якого сюди привабив не тільки його міцний зв’язок із Піріфоєм, а ще й пристрасть до надзвичайної небезпеки, яка об’єднувала всіх учасників. Такого зібрання видатних героїв світ не побачить аж до Троянської війни.

Усі вони були чоловіками, за винятком Аталанти.

Калідонське полювання

Ойней влаштував дев’ять ночей бенкетів і гулянь, щоб привітати та подякувати хоробрим героям, мисливцям і воїнам, які відгукнулися на його заклик. Вранці десятого дня вони зібралися біля палацу, поки пси бігали навколо їхніх ніг, пажі підтягували обладунки, конюхи фіксували попруги, а стюарди підносили чаші з гарячим вином. Вигуки громадян, які перебували в безпеці в стінах Калідону, переросли в гучне ревище вдячності, підбадьорення, захоплення та гордості, коли загін мисливців виходив через головні ворота. Вози, навантажені запасними списами, сокирами, булавами та стрілами, їхали позаду обозу, який прямував у покинуту й розорену сільську місцевість.

Жодного такого велетенського вепра ще ніколи не бачили і навіть не чули про нього, не кажучи вже про те, щоб його вистежили та вбили. Чим далі мандрувала мисливська команда, тим дедалі більш мерзенні сцени жаху вони спостерігали. Кожне поле кукурудзи було витоптане, кожен виноградник був викорчуваний, кожна курка, кішка, собака, теля, коза та вівця лежали з розірваним горлом, а їхні нутрощі гнили на сонці — шоковані мисливці не могли зрозуміти, чи були ці бідолашні створіння вбиті заради їжі, чи лише заради розваги. Навіть сотня диких кабанів звичайних розмірів ніколи б не влаштувала такі руйнування.

Мелеагр і його дядьки склали план. За кілька кілометрів на північ звідси стояла зруйнована комора. Якби їхній загін вишикувався в ряд, то з криками, тупанням ногами та маханням палаючими смолоскипами вони змогли б повільно спрямувати вепра в цьому напрямку, а тоді використати сіті, вогонь і галас, аби нарешті загнати його в пастку в кут між двома стінами комори, що вціліли. Там вони його і вб’ють.

— Це буде схоже на театральну сцену, а свиня стане нашим приреченим героєм, — сказав Мелеагр.

Дядьки й старші мисливці закивали головами, погоджуючись із ним.

Їм знадобився цілий ранок і більша частина дня, щоб оточити кабана й виманити його з укриття. Вони здійняли стільки шуму, скільки змогли — влаштували гучний рейвах, стукаючи своїми списами об щити, — але ніхто з присутніх не відчув, що кабан, змушений іти у напрямку комори, хоч трохи злякався. Час від часу він розвертався, виривався й кидався на одну частину шеренги, лякаючи всіх у ній мало не до смерті, а потім знову повертавсь у напрямку комори, опустивши бивні й видаючи звуки, схожі на тріумфальний та глузливий сміх.

— Коли він це робить, життєво важливо, щоб наш стрій тримався! — наказав Ойней.

— Йому це легко казати, він верхи на коні й далеко позаду, — сказала собі під ніс Аталанта. Вона з презирством дивилась, як цар ковтнув із рогу вина. Мелеагр, який був біля неї, здавалося, здогадався, про що вона думала.

— Зі старого вже ніякий воїн, але він чудовий керівник, — сказав він. — Він приніс цьому регіону мир і процвітання.

— Поки не забув про велику богиню Артеміду, — нагадала Аталанта.

— Що ж, це так... Дивися, дивися вперед! Це працює, план працює!

І справді, вепр, здавалося, перестав кидатися врізнобіч і повільно рушив до зруйнованої комори. Вони почули, як його ратиці почали шкрябати і ковзати, коли зустрілися з кам’яними плитами, що лежали на підлозі. Перший ряд гончих псів, чия впевненість різко зросла, засунув у комору свої голови, що гарчали, з оголеними іклами, з яких стікала слина. Ці звуки та видовище могли викликати у будь-кого страх перед зустріччю з Аїдом, але кабана це, здавалося, тільки змусило протверезіти щодо його ситуації. Раптом він із неймовірною швидкістю кинувся вперед, опустивши голову. Він різко підняв своєю пащею головну гончу, а його лівий бивень пройшов прямо через горло собаки та вийшов із її черепа.

Вепр знову опустив свою голову. А тоді різко підвів її, розпоровши боки другого гончака.

Третій, четвертий та всі інші гончаки в зграї не потребували подальшого запрошення, щоб з переляку здійняти гучне виття й у паніці втекти, щоб, тремтячи, сховатися між ніг своїх господарів.

Тепер мисливці приготувалися до боротьби з кабаном. З кінчиків вепрячих бивнів звисали шматки м’яса і хутра, а його щетина була просочена кров’ю. Його очі, як усі присягалися потім, горіли, мов яскраві вуглини. Їхнє люте помаранчево-червоне світло було по черзі спрямоване на кожного чоловіка й одну жінку, які його оточили.

— Нумо, час настав! — вигукнув Мелеагр, накидаючи на кабана мисливську сітку.

Вепр частково заплутався в ній, але був таким розлюченим, що перевернувся на спину й почав махати ногами та смикати головою, сподіваючись звільнитися. Це було вперше, коли він продемонстрував хоч якусь свою вразливість, тож це видовище додало мисливцям сміливості. З гучними вигуками і криками герої один за одним кидалися з сокирою, мечем, списом і кинджалом на розлюченого звіра. Його інстинктом було колоти ворогів у пах і живіт. У повіт­рі літали розірвані статеві органи та кишки. Всюди була кров. Жалібно лунали крики хоробрих героїв, які кинулися на смерть.

Ніхто не був більш безстрашним за Пелагона, Гілея, Гіпаса й Енесіма — вони були першими мисливцями, які вступили у бій, і були миттєво розтерзані на шматки за свою хоробрість. Пелей кинув спис зі свого укриття в гущавині, але той поцілив і смертельно поранив царя Фтії Еврітіона, одного з найвідданіших аргонавтів.

Це був, як у буквальному, так і в більш широкому розумінні, справжній хаос.

Уже й так демотивовані виглядом стількох убитих добрих воїнів, мисливці сприйняли випадкову смерть Еврітіона як погану прикмету і почали думати про відступ. Вепр, відчуваючи перемогу, підвів свою голову, понюхав повітря й кинувся на Нестора, царя Пілоса, який навіть у свої середні роки вже вважався наймудрішою людиною у відомому світі. Певна річ, він був достатньо мудрим, аби розуміти, що голосіння та крики його не врятують, тому він просто зупинився і звів свої очі до небес.