Стивен Фрай – Герої (страница 35)

— Хіроне, ви відомі в усьому світі своєю майстерністю у мистецтві зцілення. Ви й самі напівкінь — хто краще за вас допоможе моєму бідному другу?

Пегас, безсмертний, але вразливий до болю і травм, дістав серйозні опіки навколо шиї та біля гриви під час бою Беллерофонта з Химерою. Поки Хірон мазав його рани лікувальною пастою, Беллерофонт розповідав про свої пригоди захопленому юному Ясону.

Хірона повеселив круглоокий подив Ясона; але перед тим, як Беллерофонт полетів геть на зціленому Пегасі, кентавр не втримався від лекції.

— Ви пишаєтеся тим, що зробили, майстре Беллерофонте? — запитав він. — Певна річ, ви були сміливим і винахідливим. Але я сподіваюся, що ви достатньо розумієте шляхи доль і богів, аби знати, що лише темрява та відчай чекають на тих, хто вірить, що їхні досягнення належать їм і тільки їм. Віддайте належну шану богам, які допомогли вам, і безсмертному коню, без якого ви були б просто ще одним неважливим маленьким принцом.

Беллерофонт розсміявся, знизав плечима та обмінявся з Ясоном, який захихотів, поглядом, закотивши свої очі.

Хірон хитав головою, поки вони махали Беллерофонту й Пегасу, які полетіли назад до царя Іобата, щоб продовжувати свої пригоди.

— Доля молодих — ніколи не вчитися, — зітхнув кентавр. — Я вважаю, що саме зарозумілість і непохитна самовпевненість штовхають їх до тріумфу, і так само у мене немає ніяких сумнівів із приводу того, що зарозумілість і непохитна самовпевненість скидають їх із вершини світу і змушують падати аж до самого дна.

Ясон не слухав учителя. Він спостерігав за тим, як Беллерофонт і Пегас перетворюються на маленьку цятку і зникають у далекому небі. Хірон ляснув у долоні перед очима хлопчика.

— Ти наче в трансі. Прокиньсь і відповідай мені. Які трави я використав для припарки, котру прикладав до ран Пегаса? Який сік я додав, аби паста нагрілася, спінилася й зашипіла?

Так минали роки, Ясон навчався всього, чого тільки міг, водночас мріючи про своє героїчне майбутнє. Було б надто сміливо очікувати, що колись він матиме летючого коня, але він знайде щось — якийсь символ, якусь тварину, якийсь предмет, — що принесе йому вічну славу.

Незабаром — занадто швидко, на думку Хірона, — Ясон виріс і став спортивним, сильним, високим і красивим молодим чоловіком, готовим покинути печеру Хірона на горі Пеліон і вирушити вниз до Іолка.

— Пам’ятай, — застеріг його кентавр. — Скромність. Шанування богів. У бійці роби не те, що хочеш, а те, що, на твою думку, твій ворог найменше очікує від тебе. Ти не зможеш контролювати інших, якщо не зможеш контролювати себе. Ті, хто найкраще розуміють власні обмеження, мають їх найменше. Лідер — це той, хто... — і так далі, заповідь за заповіддю, попередження за попередженням.

Ясон кивнув і вдав, що ловить кожне його слово. Для психологічного ефекту, щоб привернути увагу та підкреслити свою чудову фізичну форму, яку він створив за роки тренувань, він одягнувся в шкуру леопарда. Зі своїм довгим золотим волоссям, засмаглою мускулатурою та палаючими очима він являв люту й захоплюючу постать для незнайомців, яких він зустрічав на своєму шляху.

— Не хвилюйся, старий друже, — сказав він, обіймаючи Хірона. — Я зроблю все, щоб ти мною пишався.

— Я буду тобою пишатися, — крикнув йому вслід Хірон, по його щоках текли сльози, — навіть якщо ти не будеш собою пишатися.

Незабаром шлях Ясона привів його до швидкоплинної річки Анавр. На її березі стояла немічна стара жінка, зігнута навпіл від старості, не знаючи, як перетнути річку, щоб її не віднесло течією.

— Вітаю вас. Дозвольте мені перенести вас, ні про що не хвилюйтеся, люба матінко, — сказав Ясон, не маючи на меті звучати зверхньо, але у нього все одно так вийшло.

— Ти надто добрий, надто добрий, — прохрипіла стара жінка, яка з дивовижною спритністю застрибнула на спину Ясона, а її нігті сильно впилися в його плоть.

Ясон зайшов у річку, а стара пані тріскотіла йому на вухо та щипала його за шкіру, тримаючись за парубка. Різкий біль від її жорсткої хватки в одну мить змусив Ясона спіткнутися. Його нога застрягла між двома каменями, і він мало не впав. Коли він дістався іншого берега та зміг зняти свій балакучий тягар, то зрозумів, що загубив одну зі своїх сандалій. Він озирнувся й побачив, як вона стриміла між каменями, де застрягла його нога. Він хотів дістати її, але стара жінка схопила його за руки.

— Дякую тобі, юначе, дякую тобі. Який ти добрий. Благословляю тебе. Благословляю тебе.

Ясон спостерігав, як його сандалія звільнилася й попливла за сильною течією.

Але коли він поглянув униз, аби прийняти вдячність жінки, він був здивований, побачивши, що вона зникла.

«Надзвичайна швидкість для такої тендітної старенької», — подумав він.

Ми мали відразу здогадатися, що це ніяка не тендітна старенька, а сама богиня Гера в одній зі своїх улюблених масок. Цариця небес дуже добре знала, що Ясон прямує до Іолка, щоб відібрати королівство у свого дядька, того самого Пелія, який так обурливо й непростимо осквернив один із її храмів. Гера хотіла впевнитися, що ворог її ворога гідний її підтримки та захисту. Його покірна ввічливість біля річки підтвердила, що він гідний. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб допомогти йому. Та сама Гера, яка на кожному кроці намагалася випробовувати й мучити Геракла, тепер на кожному кроці намагатиметься направляти й підтримувати Ясона. Проте її мотивом, що було типовим для Гери, тут виступала не любов до Ясона, а ненависть до Пелія.

Коли жителі Іолка побачили, як у бік ринку крокує надзвичайна постать Ясона з його леопардовою шкурою, хвилястим волоссям і вражаючими м’язами, вони відразу зрозуміли, що це хтось, на кого варто звернути увагу. Гінці з палацу хутко побігли шукати свого володаря і царя Пелія, який завжди любив бути найпершим із усіх, хто отримує важливі новини.

Він сидів за столом із мапами у своїй великій залі, плануючи проведення ігор на честь свого батька Посейдона.

— Незнайомець? — запитав він. — Що за незнайомець? Опишіть його.

— Він прийшов із якогось села, — сказав один гонець.

— У нього золоте волосся, наш великий царю, — сказав другий.

— І довге. Спадає на його спину, — зітхнув третій.

— Він носить шкуру лева.

— Ем, насправді це леопард, а не лев.

— Ні, я майже впевнений, що це лев.

— На тій шкурі можна побачити плями...

— Відмітки, так, але я б не назвав їх «плямами». Леви мають...

— Дякую! — перервав їх Пелій. — Цей незнайомець носить шкуру якогось великого кота. Гаразд. Є ще щось?

— Це з легкістю може бути і рись.

— Або, можливо, бобкет.

— Бобкет — це теж рись.

— Справді? А я думав, що вони різні...

— Досить! — Пелій ударив кулаком по столу. — То він високий чи низький, темний чи світлий? Який?

— Світлий.

— Високий, дуже високий.

— І він кульгає.

— Ну, я б не назвав це кульганням, — сказав другий герольд.

— Таж він кульгавий, чоловіче! — заперечив перший.

— Так, але це тому, що, якщо ти помітив, у нього лише одна сандалія, тож, природно, під час ходьби він трохи хилиться на один бік...

— Що ти сказав?

— Гм, мій пане, просто це більше схоже на нахиляння, ніж на повноцінну кульгавість...

— Так, ваша величносте. Я б назвав це, можливо, легким нахилом.

Пелій схопив другого вісника за горло.

— Ти щойно сказав, що він носить одну сандалію?

— Так, мілорде, — видихнув герольд, а його обличчя побагровіло.

Пелій відпустив його й повернувся до інших.

— Ви всі це бачили?

Вони кивнули.

Страх захопив серце Пелія. Незнайомець із села в одній сандалії! Що він може зробити? Напасти або ув’язнити гостя міста означало б порушити закони гостинності, священні для Зевса та Нефели...

Нефела! Згадка її імені пробудила в розумі Пелія одну ідею.

Він вийшов на ринкову площу, де побачив, як Ясон п’є з фонтана, оточений натовпом захоплених дітей. Так, не могло бути ніяких сумнівів. Ліва нога чоловіка була невзута, боса. Гола, як правда.

— Ласкаво просимо, незнайомцю! — спромігся видавити з себе Пелій у, як він сподівався, люб’язній і водночас досить величній манері. — Що привело вас до нашого королівства?

— Це справді «наше королівство», дядьку, — сміливо відповів Ясон. У своєму підході до Пелія він вирішив бути відвертим з самого початку.

— Дядьку? — У Пелія було багато братів, сестер, племінників, племінниць та двоюрідних братів і сестер завдяки численним шлюбам його матері Тіро. Але вживання такого слова цим незнайомцем в одній сандалії вселяло в його серце жах. Оракул попередив його, щоб він остерігався не лише чоловіка в одній сандалії, а й також свого родича, людини своєї крові.

— Так, Пелію, сину Тіро, — сказав Ясон. — Мене звати Ясон. Мій батько Есон — син Тіро та Кретея, колишнього царя Іолка. Есон — законний правитель цього королівства. Я прийшов, аби забрати наш спадок. Усе, що ви здобули за ці роки узурпації влади, можете залишити собі. Уся худоба, скарби, будівлі та землі належать вам. Але відтепер це моє королівство, і ви мусите звільнити моїх батьків із ув’язнення.

— Ах, — сказав Пелій, обіймаючи Ясона за плечі. — Ласкаво просимо, племіннику. Ти прийшов якраз вчасно.

— Справді?