Стивен Фрай – Герої (страница 33)

Фракійські жінки, кіконійки, послідовниці Діоніса, були настільки розлючені, що їх обійшли увагою, що кидали в Орфея палиці та каміння. Однак палиці й каміння були настільки зачаровані його музикою, що просто зависали в повітрі, відмовляючись заподіювати йому шкоду.

Зрештою, кіконійські жінки не змогли більше терпіти приниження й образу від того, що їх ігнорували, і в своєму вакхічному божевіллі розірвали Орфея на шматки, вирвавши його кінцівки та відірвавши його голову з плечей118. Золоті гармонії Аполлона завжди протистояли темним діонісійським танцям і дифірамбам.

118 У греків навіть було окреме слово для цього діонісійського розривання тіла, цього шаленого розчленування — вони називали це σπαραγμός («спарагмос»).

Голову Орфея, яка все ще співала, було кинуто в річку Гебр, якою вона випливла в Егейське море. Зрештою вона опинилася на пляжі Лесбосу; там її підібрали жителі острова й віднесли в печеру. Протягом багатьох років люди звідусіль проходили до печери, щоб поставити голові Орфея свої запитання, і вона завжди співала у відповідь наймелодійніші пророцтва.

Згодом батько Орфея Аполлон, можливо, позаздривши тому, що ця нова святиня відбирала популярність у його власного оракула в Дельфах, змусив його замовкнути. Його мати Калліопа відшукала його золоту ліру і віднесла її на небеса, де її розмістили серед зірок у вигляді сузір’я Ліри, яке містить Вегу, п’яту за яскравістю зірку на небосхилі. Його тітки, вісім інших муз, зібрали фрагменти його тіла й поховали їх у Лібетрі, під горою Олімп, де досі над його могилою співають солов’ї.

Нарешті знайшовши спокій, дух Орфея знову спустився в Підземний світ, де він возз’єднався зі своєю коханою Еврідикою. А завдяки Оффенбаху вони й досі щодня виконують разом веселий канкан у Царстві мертвих119.

119 Мається на увазі оперета французького композитора Жака Оффенбаха «Орфей у пеклі», яку поставили 1858 року.

Ясон

Баран

Подорож корабля Ясона «Арго» в пошуках Золотого руна включає передісторію, передісторію і ще одну передісторію. Але це цікава й соковита передісторія, тому я сподіваюся, що ви зануритеся в неї разом зі мною. Зараз у вашому напрямку полетить багато нових імен, наче ті голки з дикобраза; але не хвилюйтеся, найважливіші вам точно запам’ятаються120.

120 І пишуться з великої літери.

Ми можемо почати з Бізальта, героя-засновника бізальтського народу Фракії. Його матір’ю була первісна богиня землі Гея, а батьком — титан сонця Геліос121. Прекрасна донька Бізальта Теофана привернула увагу морського бога Посейдона, який схопив її та відніс на острів Крінісса, де перетворив себе на барана, а Теофану — на вівцю. З часом вона народила прекрасного золотого барана.

121 Геліос також був сином Геї, тому вона була одночасно і матір’ю, і бабусею для Бізальта. Проте це ніщо в порівнянні з набагато більш химерними подвійними чи навіть потрійними родинними зв’язками деяких інших героїв і богів.

Пункт перший: тепер на світі існував прекрасний золотий баран безсмертного походження.

Одного разу Іксіон, цар лапітів, наважився спробувати спокусити Геру, Царицю неба, на бенкеті на горі Олімп. Аби викрити його порочність, Зевс улаштував для Іксіона пастку, пославши йому живу хмару в точній подобі та формі Гери. Жахливий Іксіон застрибнув на цю хмару, вважаючи, що це сама богиня. В покарання за таку блюзнірську поведінку Іксіона прив’язали до вогняного колеса та відправили обертатися через усе небо, а згодом він упав у Підземне царство, де й залишився назавжди. Тим часом хмара взяла собі ім’я Нефела й вийшла заміж за царя Беотії Атаманта, від якого народила близнюків: хлопчика Фрікса та дівчинку Геллу.

Пункт другий: у Атаманта з Беотії народжуються близнюки Фрікс і Гелла.

З часом Нефела знову зайняла своє місце на небі як хмара і як другорядна богиня ксенії, дуже важливого принципу гостинності. Атамант захотів узяти собі нову дружину і вибрав Іно, одну з дочок царя-засновника Фів Кадма. Іно оселилася в палаці Атаманта і, як це буває з другими дружинами, запровадила новий режим, який мав на меті стерти всі спогади про її попередницю. Іно мала репутацію найбільш турботливої та дбайливої жінки — саме вона вигодувала дитину своєї сестри Семели від Зевса, немовля Діоніса. Інші її сестри Агава і Автоноя прогнали Семелу й заплатили за це жахливу ціну, коли дорослий Діоніс відвідав Фіви й довів їх до божевілля, що спричинило трагічні наслідки122. Але Іно вижила, зберігши своє життя та добре ім’я, і світ любив її за це.

122 Трагічний ефект, який Еврипід драматизував у своїй п’єсі «Вакханки», і найвідоміший приклад діонісійського спарагмосу.

Проте в душі Іно була честолюбною, невблаганною та жорстокою. Їй умить не сподобались її пасинок і пасербиця Фрікс і Гелла, й вона вирішила позбутись їх. Від Атаманта вона мала власних синів, Леарха та Мелікерта, і твердо вирішила, що саме вони мають правити Беотією після смерті Атаманта, а не Фрікс і Гелла. Будучи архетипом класичної злої мачухи, яка мала домінувати в міфах, легендах і казках іще довгі віки, Іно розробила надзвичайно підступний і складний план, аби знищити близнюків.

Спершу вона переконала жінок Беотії знищити посівне зерно в коморах і силос, обвугливши їх, щоб, коли їхні чоловіки підуть сіяти в поля, воно не зможе прорости. Як вона й сподівалася, наступного року врожай був невдалим, і королівству загрожував голод.

— Відправмо гінців у Дельфи, любий чоловіче, — сказала Іно Атаманту, — і дізнаймося, чому це лихо спіткало нас і що ми можемо зробити, щоб усе виправити.

— Яка ти в мене мудра, люба дружино, — сказав зачарований Атамант.

Але гінці, яких було відправлено в Дельфи, насправді виявились оплачуваними агентами Іно, тож слова, які вони начебто принесли від оракула, належали їй і лише їй.

— Мій шановний царю, — сказав головний посланець, розгортаючи сувій пергаменту, — почуйте слова дельфійського Аполлона: «Щоб задобрити богів, яких прогнівили гріхи міста та марнославство його громадян, вашого сина Фрікса треба принести в жертву».

Почувши це, Атамант зойкнув від жаху. Він був надто засмучений, аби подумати про те, наскільки нехарактерно прямою та однозначною була ця заява від оракула, відомого своїми загадками та двозначністю.

Молодий принц Фрікс виступив уперед.

— Якщо моє життя врятує життя інших, батьку, — сказав він чітким, рівним голосом, — тоді я з радістю піду до жертовного вівтаря.

Його мати Нефела, яка перебувала високо у своєму палаці хмар, почула це і приготувалася втрутитись.

Фрікса з високо піднесеною головою привели до великого жертовного каменя, який багато поколінь стояв на міській площі.

Людські жертви, особливо за участю молоді, тоді вже вважалися варварством, небажаною спадщиною тих часів, коли боги і люди були більш жорстокими. Але боги і люди ніколи не втрачають своєї жорстокості, тож камінь залишили на площі, про всяк випадок.

Високо на даху стояв королівський гвардієць, який почав бити в барабан. Якщо юнак вже мусив померти, то краще зробити з цього гарне шоу. Жінки Беотії прикладали до очей клаптики лляної тканини й голосно плакали. Діти, які ніколи не мали привілею бути свідками такого ритуального вбивства, тягнулися вперед, щоб краще все побачити.

Атамант вив і бив себе в груди, але всі жителі міста страждали від голоду. Слова оракула були ясними, тож потрібно було принести жертву.

Верховний жрець, одягнений у біле, ступив уперед, тримаючи в руці церемоніальний ніж із сяючого срібла.

— Хто віддає цю дитину господу Зевсу?

— Ніхто, ніхто! — голосив Атамант.

— Я віддаю себе сам! — твердо сказав Фрікс.

Юна Гелла, яка не відпускала руку свого брата з тієї миті, як він зголосився принести себе в жертву, тепер подала свій голос:

— Я помру разом із братом!

Іно мало не обійняла себе.

«Все вийде навіть краще, ніж я сміла сподіватися!» — подумала вона.

— Ні! — вигукнув Атамант.

Міцні руки схопили обох дітей і поклали їх на жертовну плиту.

Коли жрець підняв свій ніж і вже тримав його напоготові для удару, з неба почувся голос:

— Стрибайте на його спину, Фріксе! Швидко, Гелло! Тримайтеся міцно!

Із хмар спустився золотий баран. Він приземлився на камені перед Фріксом і Геллою, які, підкоряючись наказу своєї матері, вчепилися в його густу шерсть і стрибнули вперед, на спину тварини. Вони знялися в повітря ще до того, як жрець, їхні охоронці, Іно чи хтось інший устигли відреагувати123.

123 Можливо, ви пам’ятаєте, як у Книзі Буття Бог випробовував патріарха Авраама і наказав йому принести в жертву його сина Ісака. У той момент, коли ніж Авраама опускався, Бог показав йому барана, який заплутався в сусідніх кущах, і наказав йому вбити тварину замість сина. Одна з версій історії про Іфігенію та Агамемнона, яка дала поштовх Троянській війні та її трагічним наслідкам, є ще одним прикладом цієї міфеми, але ще не настав час для цієї конкретної історії.

Фрікс і Гелла трималися за його золоте руно, поки баран летів на схід над вузькими протоками, що відокремлюють Європу від Азії. І тут порив вітру та раптовий швидкий поворот барана змусили Геллу впасти з його спини. Фрікс марно кричав, щоб тварина зупинилася. Він із жахом поглянув униз і побачив, як його сестра впала й розбилась об води протоки, яку греки назвали на її честь Геллеспонтом, або морем Гелли124. Шокований Фрікс плакав гіркими слізьми в руно, поки золотий баран летів далі на схід, до Припонтиди, або Мармурового моря, і над Босфором, доки вони не побачили блискучі води великого внутрішнього моря, яке ми сьогодні називаємо Чорним морем, але тоді для греків воно означало зовнішню межу того, що було цивілізованим і грецьким. За його берегами жили незнайомці, варвари та божевільні жителі східного краю світу, тому воно було відоме їм як Недружнє море, Вороже море чи Море ворожнечі125. Коли вони пролітали повз Кавказькі гори, Фрікс зміг розрізнити оголену, обгорілу на сонці фігуру Прометея, закутого в кайдани та розпластаного на скелі. Над ним промайнула тінь орла. Фрікс знав, що той летить, аби поласувати печінкою Прометея — тортури, які титан терпів щодня126.