Стивен Фрай – Герої (страница 32)

— Святотатство! Святотатство!

— Як живі сміють вдиратися в Царство мертвих?

— Викличте Танатоса, Володаря смерті, щоб висмоктати зухвалу душу з його тіла!

Орфей узяв свою ліру, і, перш ніж хтось устиг виконати їхній останній наказ, троє суддів почали усміхатися, кивати головами та стукати пальцями в сандаліях у такт одурманюючих мелодій.

Їхній почет із огидних слуг, вартових і помічників так довго не чув музики, що не міг пригадати, як на неї реагувати. Дехто хапався за повітря, наче звуки, які вони чули, були метеликами, яких можна було зловити в долоні. Деякі плескали, спершу незграбно, але незабаром стали потрапляти в такт акордам ліри. Незграбне човгання ногами перетворилося на ритмічне тупотіння, що далі стало шаленим танцем. За кілька хвилин уся зала ожила, й у ній залунали співи, танці, радісні вигуки та сміх.

— Що все це означає?

З появою Аїда, самого царя Підземного царства, та його блідої дружини Персефони у залі миттєво запанувала винувата тиша. Як у грі в музичні стільці, вони завмерли на своїх місцях з лунким човганням і ковзанням. Тільки Орфей здавався незворушним.

Аїд зігнув свій вказівний палець.

— Якщо ти хочеш уникнути вічної кари, гіршої за ті, яких зазнали Іксіон, Сізіф і Тантал разом узяті, краще поясни нам усе, смертний. Яке існує виправдання для цього непристойного дійства?

— Не виправдання, пане, а причина. Найкраща і єдина причина.

— Зухвала відповідь. І яка ж причина?

— Кохання.

Аїд відповів шквалом похмурого гавкоту, що було найближче до його сміху.

— Моя дружина Еврідика тут. І я маю її повернути.

— Маєш? — Персефона дивилася на нього з недовірою. — Ти смієш використовувати таке слово?

— Мій батько Аполлон...

— Ми не робимо послуг олімпійцям, — відрізав Аїд. — Ти — смертний, який незаконно потрапив у Царство мертвих. Це все, що нам потрібно знати.

— Можливо, моя музика змінить вашу думку.

— Музика! Ми тут несприйнятливі до її чар.

— Я приборкав Кербера. Я зачарував Харона. Я заворожив суддів Підземного світу та їхній почет. Можливо, ви боїтеся, що мої пісні зможуть зачарувати і вас?

Цариця Персефона щось прошепотіла на вухо своєму чоловікові. Аїд кивнув.

— Приведіть Еврідику! — наказав він. — Одна пісня, — сказав він далі Орфею. — Ти можеш заспівати одну пісню. Якщо вона не принесе нам задоволення, невпинна агонія твоїх тортур буде предметом розмов і жахом для цілого космосу до кінця часів. Якщо твоя музика зворушить нас, що ж, тоді ми дозволимо тобі і твоїй жінці повернутись у Верхній світ.

Коли дух Еврідики заплив до зали й побачив Орфея, який сміливо стояв перед Царем і Царицею Мертвих, жінка видала гучний крик від радості й подиву. Орфей побачив мерехтливу форму її душі й покликав її.

— Так, так! — роздратовано сказав Аїд. — Дуже зворушливо. Тепер твоя пісня.

Орфей узяв свою ліру й глибоко вдихнув. Ще ніколи жоден артист не вимагав більшого від свого мистецтва.

У ту мить, коли його руки торкнулися струн, усі присутні зрозуміли, що почують щось зовсім нове. Кінчики пальців Орфея спритно літали вгору та вниз по струнах, видобуваючи каскад тремтливих нот, настільки швидких і чистих, що у всіх перехопило подих. І ось із золотої мелодії виринув голос. Він змусив усіх думати про кохання. Невже й тут, у цих темних печерах смерті, в їхніх душах усе ще жило кохання? Чи могли вони пригадати, коли вперше відчули нестримний порив кохання? Кохання приходило до селян, царів і навіть богів. Кохання робило всіх рівними. Кохання обожествляло, але одночасно й уподібнювало усіх.

Рука Персефони міцніше стиснула зап’ястя Аїда, коли вона згадала той день, коли його колісниця вилетіла на галявину, де вона збирала квіти. Тим часом Аїд помітив, що думає про угоду, яку він уклав із Деметрою, матір’ю Персефони, що дозволяла йому бути в компанії своєї коханої цілих шість місяців на рік.

Персефона обернулася, щоб поглянути на свого чоловіка — чоловіка, який узяв її силою, але втримав своїм непохитним коханням. Лише вона розуміла його похмурі настрої та щирі пристрасті, що кипіли в його душі. Він відповів їй поглядом. Невже це була сльоза, яку вона побачила в його очах?

Орфей досяг кульмінації своєї пісні на честь Ероса. Вона звивалася вздовж проходів і через кімнати, галереї та коридори пекла, зв’язуючи усіх, хто її чув — слуг Аїда, посланців смерті та душі покійних, — чарами, які віднесли їх на той час, поки музика звучала в їхніх вухах, подалі від безжалісних страждань їхнього нескінченного полону до царства світла й кохання.

— Твоє бажання виконане, — хрипко прогримів Аїд, коли затихли останні ноти. — Твоя дружина може йти.

З цими словами прозора тінь Еврідики набула змісту й форми швидкого та дихаючого життя. Вона кинулася в обій­ми свого чоловіка, і вони міцно обійняли одне одного. Але чоло Аїда нахмурилося. Втрата навіть однієї мертвої душі мучила його. Коли йшлося про душі, приречені провести вічність у його королівстві, він був жмикрутом, скнарою найпідлішого виду.

— Зачекайте!

У ту мить, коли Еврідика знову стала з плоті та крові, Орфей перестав грати й співати, і потужні чари його музики почали слабшати. Вона стала спогадом, яскравим і прекрасним, але той неймовірний настрій, який вона створила, як і всі найгостріші насолоди, розвіявся, мов пара, щойно стихли заключні ноти. Тепер Аїд гірко шкодував, що в полоні чарівних звуків пісні Орфея він виявився настільки слабким, що погодився на звільнення Еврідики. Яким же нерозумним він був, коли давав своє слово перед такою кількістю свідків. Він нахилився, щоб пошепки порадитися з Персефоною. Кивнувши з легкою усмішкою тріумфу, він поцілував її в щоку і вказав пальцем на Орфея.

— Відпусти жінку. Розвертайся і залиш нас.

— Але ж ви сказали...

— Вона піде за тобою слідом. Коли ви вирушите до Верхнього світу, вона йтиме за десять кроків позаду. Але якщо ти обернешся, щоб поглянути на неї, якщо кинеш хоч короткий погляд у її бік, то втратиш її назавжди. Довіра, музиканте Орфею. Ти мусиш показати, що шануєш нас і віриш нашому слову. А тепер ідіть.

Орфей взяв обличчя Еврідики в свої долоні, поцілував її в щоку і повернувся, щоб піти нагору.

— Запам’ятай! — гукнула йому вслід Персефона. — Озирнешся лише на одну мить, і вона буде нашою. Незалежно від того, скільки разів ти будеш повертатись і скільки пісень нам заспіваєш, ти втратиш її назавжди.

— Я не буду відставати. Май віру! — сказала Еврідика.

Орфей дійшов до дверей, які вели до життя та свободи.

— Віра! — відповів Орфей, рішуче дивлячись перед собою.

І ось він почав пробиратися кам’яними коридорами та проходами, що повільно підіймалися. Сотні летючих душ навколо впізнавали його та бажали йому удачі, коли він проходив повз них. Дехто налякав його, благаючи взяти їх із собою у Верхній світ, але Орфей відмахнувся від них і рішуче продовжував рухатися своїм маршрутом угору, постійно вгору. Ворота й двері таємничим чином відчинялися перед ним, коли він підходив ближче.

Щоб підбадьорити Еврідику, а насправді, щоб заспокоїти себе, він постійно говорив із нею.

— Ти ще тут, моя люба?

— Все ще тут.

— Не втомилася?

— Я завжди на десять кроків позаду тебе, мій коханий. Довірся мені.

— Ми вже близько.

Справді, за останні двісті чи близько того кроків Орфей відчув, як прохолодний вітерець обвіває його обличчя, а свіже повітря наповнює його ніздрі. Тепер він побачив попереду світло. Не підземне світло очеретяних факелів, смоляних ламп і палаючої олії, а чисте світло живого дня. Він прискорив свій крок і поспішив уперед. Вже так близько, так фантастично близько! Усього через п’ятнадцять, чотирнадцять, тринадцять, дванадцять кроків вони будуть вільні, вільні знову жити своїм життям як чоловік і дружина. Вільні народжувати дітей, подорожувати світом разом. О, всі ті місця, які вони відвідають. Дива, які вони побачать. Пісні, вірші та музика, які він складатиме.

Вхід до печери широко відкрився, поки Орфей крокував далі з радістю й тріумфом у своєму серці. Ще один крок — з тіні на світло.

Він зробив це! Він дійшов до Верхнього світу, сонце гріло його обличчя, а його світло сліпило очі. Ще десять кроків уперед, щоб бути певним, і тепер він може повернутися й узяти свою кохану на руки.

Але ні! Ні, ні, ні і ні!

Орфей цього не помітив, але під час своїх останніх двадцяти чи близько того кроків він перейшов на біг. Еврідика пришвидшила свій крок, намагаючись встигнути за ним, але, коли він обернувся, вона все ще була надто далеко позаду, все ще в тінях, все ще в Царстві мертвих.

Її очі, наповнені жахом і страхом, на мить спіймали його погляд, перш ніж світло всередині неї згасло, і її знову затягнуло в темряву.

З криком відчаю Орфей побіг у печеру, але вона вже летіла від нього на величезній швидкості, вона вже була не з плоті та крові, а знову стала нематеріальним духом. Її нещасні крики відлунювали від стін, поки Орфей наосліп побіг у темряву за нею. Двері та ворота, які відчинилися, щоб дозволити їм вийти, тепер зачинилися прямо перед його обличчям. Він бив по них кулаками до крові, але все було марно. Він більше не чув її криків відчаю, лише свої власні.

Якби він зачекав лише два кліпання ока, перш ніж повернутися, вони б возз’єдналися та були вільні. Лише два удари серця.

Смерть Орфея

Подальше життя Орфея було сумним. Після тривалої другої жалоби він знову взяв у руки свою ліру і продовжував складати пісні, грати та співати до кінця свого життя, але так і не знайшов жінку, яку б покохав так само сильно, як свою Еврідику. Насправді у кількох джерелах повідомляється, що він повністю відвернувся від жінок і ділився тими романтичними почуттями, що ще залишилися в його серці, з юнаками Фракії.