Стивен Фрай – Герої (страница 31)

Як і можна собі уявити, їхнє весілля було великою подією. На ньому були присутні всі музи. Талія розважала гостей комедійними скетчами; Терпсіхора вела всі танці. Кожна з інших сестер також порадувала гостей зразками свого особистого мистецтва. Але один дивний і незручний випадок затьмарив цю щасливу подію в спогадах багатьох, хто був її свідком.

Серед гостей був присутній зведений брат Орфея Гіменей, син Аполлона та музи Уранії. Гіменей, другорядне пісенне божество (він дав нам слово «гімн»), служив одним із еротів (юнаків у почту бога кохання Ероса) та ніс особливу відповідальність за весілля та шлюбне ложе. Наші слова «гімен» («дівоча пліва») та «гіменальний» також походять від нього. Його присутність на весіллі свого зведеного брата була природною річчю та великим компліментом, але з якоїсь причини — можливо, через ревнощі — Гіменей не зміг благословити цей союз. Смолоскип, який він ніс, тріскотів і димів, викликаючи в усіх кашель. Атмосфера була настільки задушливою, що навіть Орфей не зміг заспівати своїм звичним солодким тоном. Невдовзі Гіменей залишив бенкет, але холодна непривітність його присутності залишила в роті такий же неприємний присмак, як і чорний дим від його смолоскипа.

Орфей та Еврідика, які повністю витіснили зі своєї пам’яті цей неприємний випадок, звили разом щасливе сімейне гніздечко у Пімплеї, маленькому містечку, що було розташоване в долині під Олімпом, поблизу Пієрського джерела, священного для муз.

Але якось Еврідиці не пощастило потрапити на очі Арістею, другорядному богу бджільництва, землеробства та інших сільських ремесел. Одного дня, повертаючись додому з ринку, вона пішла коротким шляхом через водяну луку. Здалеку вона чула, як її коханий Орфей грає на своїй лірі, створюючи нову чудову пісню. Раптом із-за тополі вискочив Арістей і кинувся на неї. Злякавшись, вона кинула хліб і фрукти, які несла, і швидко побігла через поля. Арістей, сміючись, переслідував її.

— Орфею! Орфею! — кричала Еврідика.

Орфей відклав свою ліру. Це був голос його дружини?

— Допоможи мені, допоможи мені! — кричав голос.

Орфей побіг назустріч звуку.

Еврідика петляла, намагаючись утекти від безжального Арістея, чиє гаряче дихання вона вже відчувала на своїй шиї. У своїй сліпій паніці вона спіткнулась і впала в канаву. Арістей наблизився до неї, але в ту мить неподалік вже з’явився Орфей, який із криком біг до них. Арістей одразу впізнав розлюченого чоловіка, коли побачив його, і розчаровано пішов геть.

Коли Орфей дійшов до цього місця, він знову почув крик Еврідики. Канава, в яку вона впала, була домівкою гадюки, яка сердито скочила, встромляючи свої ікла їй у п’ятку. Орфей підбіг до коханої й побачив, як вона мучиться в смертельній агонії.

Він узяв її на руки. Він дихав у неї, тихо співав їй на вухо, благаючи повернутися до нього, але отрута гадюки зробила свою справу. Її душа покинула тіло.

Крик, що вирвався з Орфея, навіяв жах і страх на всю долину. Його почули музи, його почули боги на Олімпі. Це був останній звук, який вони мали почути від Орфея за тривалий час.

Його жалóба була настільки абсолютною та непохитною, наскільки це можливо. Він відклав свою ліру. Він більше ніколи не співатиме. Він більше ніколи не посміхатиметься, не писатиме пісень, навіть не наспівуватиме. Життя, яке йому залишилося, він проведе в болю та стражденній тиші.

Місто Пімплея журилося й оплакувало більше втрату музики Орфея, ніж життя Еврідики, хоча її всі любили. Разом із містом плакали й німфи лісів, вод і гір. Навіть боги Олімпу сумували й хвилювалися через відсутність музики.

Аполлон вирішив відвідати свого сина. Він знайшов його, коли той сидів на ґанку й дивився на ті самі поля, де Еврідика зустріла свою смерть.

— Що ж, — сказав Аполлон. — Минуло вже більше року. Ти не можеш так журитися вічно.

— Ще побачимо.

— Що може переконати тебе знову взяти до рук свою ліру?

— Лише жива присутність моєї коханої дружини.

— Гаразд... — на гладенькому чолі золотого бога з’явилася задумлива зморшка. — Еврідика в Підземному царстві. Ворота охороняє Кербер, триголовий пес із пекла. Ніхто, крім Геракла, ніколи не проникав у Підземний світ і не повертався звідти, і навіть йому не вдалося повернутися нагору з мертвою душею. Але якщо хтось і може це зробити, то це ти.

— Що ви маєте на увазі?

— Чому б не піти і не забрати її?

— Але ж ви щойно сказали: «Ніхто й ніколи не проникав у Підземний світ і не повертався звідти».

— Так, але ще ніхто й ніколи не володів такою силою, як ти, Орфею.

— Якою силою?

— Силою музики. Якщо хтось і може приборкати Кербера та зачарувати перевізника, то це ти. Якщо хтось і може розтопити серця Аїда та Персефони, то це ти.

— Ви справді так вважаєте?

— Вір у те, що здатна зробити музика.

Орфей зайшов у дім і дістав свою ліру з запорошеної шафи, куди він її засунув.

— Зроби з цього струни, — сказав Аполлон, вирвавши з голови двадцять чотири золоті волосини.

Орфей перетягнув струни на лірі й налаштував її. Вона ще ніколи не звучала так красиво.

— А тепер іди й повертайся з Еврідикою.

Орфей у Підземному царстві

Орфей подолав увесь шлях від Пімплеї до мису Тенарон на Пелопоннесі, найпівденнішої точки всієї Греції114, де можна було знайти печеру, що слугувала одним із входів до Підземного світу.

114 Зараз мис Матапан.

Стежка, що вела від мису, після багатьох хитрих поворотів спускалася вниз до головних воріт, які охороняв Кербер — слухняний, метушливий, слинявий триголовий пес, нащадок первісних чудовиськ Єхидни й Тифона.

Побачивши живого смертного, який наваживсь увійти до пекла, Кербер став виляти своїм зміїним хвостом, і в нього в очікуванні потекла слинка. Тільки мертві могли пройти повз нього, і, щоб спокійно потрапити на Асфоделеву луку115, вони мусили принести з собою шматок їжі й задоб­рити його. Орфей не мав для Кербера нічого, окрім свого мистецтва. Тремтячи всередині, але зовні поводячись упевнено, він перебрав своїми пальцями струни золотої ліри й почав співати.

115 Асфоделевою лукою іноді називали місце, де звичайні, негероїчні смертні проживали в Підземному світі. Як я вже згадував у примітці про смерть Геракла, в античних джерел і поетів мало узгодженості стосовно того, що ставалося з людьми після смерті. До речі, асфодель — це біла квіткова рослина вересового роду. Здається, в Гомеровій «Одіссеї» є перша згадка про цю квітку, що вкриває Єлисейські поля Аїда, а пізніше вона увій­шла в поетичну мову Європи і не тільки. Яскравим прикладом є вірш Вільяма Карлоса Вільямса «Асфодель, ця зелена квітка».

Почувши цю пісню, Кербер, який вже присів, готуючись кинутися вперед і знищити цього самовпевненого смертного, заскиглив і завмер на місці. Його величезні очі округлились, і він почав дихати з відкритою пащею від задоволення та внутрішньої радості, яка була для нього абсолютно новою. Він опустився навпочіпки й згорнувся калачиком на холодному камені біля воріт, як улюблений гончий пес мисливця, що відпочиває біля вогнища після довгого дня на полюванні. Пісня Орфея сповільнилася й перетворилася на ніжну колискову. Шість вух Кербера опустилися, шість його очей заплющилися, його три язики висолопилися з його пащ із сильним ляскотом і його три масивні голови поринули в глибокий і щасливий сон. Навіть змія, що була йому замість хвоста, поринула в мирну дрімоту.

Орфей переліз через монстра, що хропів, і, продовжуючи наспівувати свою колискову, попрямував холодним і темним проходом, поки його шлях не перегородили чорні води річки Стікс. Перевізник Харон прямував до нього з іншого берега, де він щойно залишив нову душу. Він простягнув свою руку, щоб отримати плату, але швидко відвів її, коли побачив, що молодий чоловік, який стояв перед ним, був живий.

— Овва! Чимчикуй відсіль! — вигукнув Харон хрипким шепотом116.

116 Харон любив використовувати такі старомодні слова, як «овва», «відсіль», «ач» і «запевне». Він вважав, що вони зміцнюють його гідність.

У відповідь Орфей заграв на своїй лірі й почав нову пісню — пісню, яка вихваляла недооцінену професію перевізника, а також прославляла невизнану працьовитість і працелюбність одного конкретного перевізника — Харона, великого Харона, чию центральну роль у великій таємниці життя та смерті мають оспівувати в усьому світі.

Ще ніколи пором Харона не мандрував холодними водами Стіксу з такою жвавістю. Ще ніколи раніше Харон, який вже пристав до протилежного берега, не обіймав своїх пасажирів і не допомагав їм обережно висадитися на берег. І вже точно ніколи, жодного разу за всю вічність, така дурна й безглузда посмішка не грала на зазвичай виснажених і невблаганних рисах обличчя перевізника. Він стояв, спираючись на свою жердину, а його захоплений погляд був прикутий до Орфея, який із останнім помахом руки та бриньканням ліри незабаром був поглинений темрявою коридорів, які вели до палацу Аїда та Персефони.

Увійшовши до великої зали палацу, Орфей опинився перед трьома суддями Підземного світу Міносом, Радамантом та Еаком, які сиділи на своїх тронах похмурим півколом117. Світло живої душі Орфея засліпило їхні очі.

117 Ці троє суддів були синами Зевса, смертними царями, які прославилися праведністю свого правління за життя, а після смерті вони від імені Аїда вирішували долі мертвих у Підземному царстві. Геракл розумно уникав їх під час свого візиту.