Стивен Фрай – Герої (страница 28)
— Ах, хай благословлять тебе боги, моя люба, — сказав Прет, сідаючи і з вдячністю роблячи ковток молока. — Чудовий ранок, судячи з усього... Думаю, що пізніше можна піти на полювання з нашим молодим Беллерофонтом. Він... Милостиві боги! Які в тебе червоні очі!
Саме такими вони й мали бути після того, як їх енергійно натирали сирою цибулею цілу чверть години.
— Це нічого, нічого... — тихо мовила Стінібія.
— Кохана, скажи мені, що сталося.
— О, це лише... Ні, я не можу. Я знаю, як сильно він тобі подобається.
— Мені подобається? Хто?
— Беллерофонт.
— Він зробив щось, що тебе засмутило?
І так усе вийшло назовні. Минулої ночі він постукав у двері її спальні, увірвався всередину й намагався зґвалтувати її. Все, що змогла зробити Стінібія, — це відлякати дикого звіра й виштовхати його з кімнати. Вона так перелякалася. Вона відчувала такий сором, відчувала себе такою жахливо брудною106.
106 Не такий вже і незвичайний міфічний троп, або «міфема». Можливо, ви пам’ятаєте з Біблії (або з мюзиклу), як дружина Потіфара висунула таке ж неправдиве звинувачення на адресу Йосипа після того, як не змогла його спокусити. Батько Ахілла Пелей так само постраждав од Астідамії, дружини царя Акаста, який — так само, як Прет очищав Беллерофонта, — очищав у той час Пелея від злочину випадкового братовбивства. Сприймайте ці повторення, як хочете.
Прет зіскочив зі свого ліжка й закрокував кімнатою. Він був у скрутному становищі. Після вбивства родича, мабуть, другим найсерйознішим гріхом у грецькому світі було порушення законів ксенії, законів гостинності або гостьової дружби, які були особливо священними для самого Царя богів, Зевса Ксенія, захисника гостей. Певна річ, відразлива спроба молодика зґвалтувати Стінібію сама по собі була злочином проти ксенії, але це не давало Прету права скоїти гріх у відповідь. Ні, він мусить знайти інший спосіб, аби помститися за честь своєї родини.
Зробивши ще кілька кіл кімнатою, він знайшов відповідь.
— Звісно! — вигукнув він. — Кохана, я відішлю Беллерофонта до твого батька з запечатаним листом. Це ідеально підійде для нашої справи.
— Що ти йому скажеш? — Очі Стінібії сяяли злобою.
— Я скажу йому правду, — відповів Прет. — А тепер дозволь мені сісти і написати цього листа.
Того ранку Беллерофонт прокинувся від тривожного сну. Він не був упевнений, чи було його обов’язком повідомити про жахливу поведінку Стінібії її чоловікові, чи краще виявити тактовність і позбавити їхній шлюб неприємностей, які таке викриття неодмінно спричинить. Він зупинився на останньому варіанті, коли до нього прибув паж, аби сказати йому, що цар чекає на свого улюбленого гостя.
— Ах, Беллерофонте, заходь, заходь, мій хлопчику... — Пізніше Прет похвалив себе за тепло та дружелюбність, із якими він провів цю зустріч. Адже всередині він кипів від гніву через мерзенну підлість цього розпусного монстра, який насмілився стояти й дивитися на нього такими круглими й невинними очима. — Я такий радий, що ти зупинивсь у нас. Той нещасливий випадок, через який загинув твій брат... Ти ж знаєш, що ти зараз вже майже повністю очищений від нього. Певна річ, будь-які інші злочини, за які ти можеш відчувати провину, — це вже не моя справа, — він кинув на Беллерофонта пильний погляд і не здивувався, коли побачив, як щоки молодика зашарілися.
Беллерофонт у цю мить мучився всередині. Можливо, не сказати Прету про зраду його дружини буде вважатися гріхом. Можливо, зараз найкращий час, аби все йому розповісти... Він прочистив горло.
— Є дещо, що ви мусите знати...
— Гаразд. Досить розмов. Я послав за тобою, щоб сказати, що я маю повідомлення, яке потрібно передати моєму тестю в Лікії. Справа в тому, що це досить терміново. Сімейна справа. Її треба скоріше вирішити.
— Лікія?
— Так, мій тесть — Іобат, цар Лікії107. Це далекий шлях, але з тим твоїм літаючим конем ти зможеш подолати цю відстань за мить. Крім того, ти вже завершив свій період спокути, так? І молодим людям знатного походження варто відвідати Іонію та Малу Азію, еге ж? Ось лист. Він також відрекомендує тебе Іобату і попросить його поставитися до тебе з усією гостинністю, на яку ти заслуговуєш. — Прет був надзвичайно задоволений цим своїм останнім зауваженням. Це було саме те, що лист вимагав од Іобата.
107 Йому часто дають гарніше ім’я Амфіанакс.
— Пане, ви такі добрі до мене... — Беллерофонт відчув велике полегшення. Це було на краще. Наступні ночі під одним дахом зі Стінібією принесли б незручність. Він міг негайно вирушити на колісниці до Пірени, осідлати Пегаса й завтра бути в Лікії.
Прет і Стінібія махали йому рукою з ґанку, коли Беллерофонт від’їжджав.
— Гидкий збоченець, — пробурмотів Прет. — Чудово, що ми його здихалися.
«Як шкода, — подумала Стінібія. — Таке струнке, золотисте тіло з милим і чарівним обличчям у комплекті. А який у нього чудовий, твердий і круглий зад. Як персик. Що ж, нічого не вдієш...»
У Лікії
Беллерофонт приземлив Пегаса на затишній галявині трохи далі від міста Ксанф, де стояв королівський палац Лікії.
— Ти маєш залишитися тут, доки я не повернуся за тобою, — прошепотів він, прив’язавши його до дерева. — Пробач, що прив’язую тебе, але це довга мотузка. Тут є струмок, якщо ти відчуєш спрагу, і багато трави, щоб попастися.
Обом із них не подобалися гамір, хвилювання та істерія, які викликав у людей вигляд Пегаса. Якщо він познайомиться з Іобатом і зможе йому довіритися, Беллерофонт представить їх, але багаторічний досвід сутичок із хлопчаками, яких веселила стрільба в круп Пегаса з рогаток та навіть із луків і стріл, та зі злодіями, які намагалися схопити його за допомогою сіток і пасток, навчив його, що найкраще бути обережним.
Беллерофонт сам увійшов до Ксанфа, оголосив про своє прибуття біля воріт палацу і був проведений до особистої кімнати царя.
— Беллерофонт, так? — запитав Іобат, беручи листа. — Мій зять Прет уже писав мені про вас. Каже, що ви молодець. Ця сумна історія з вашим братом була явно нещасним випадком. Могло статися з будь-ким. Ми раді вас вітати, молодий чоловіче. Ласкаво просимо.
Іобат поклав нерозкритий лист на стіл. Він викликав свою палацову прислугу, наказав принести вина та влаштував бенкет на честь прибуття коринфського принца.
— Для мене честь вітати вас у моєму палаці, — мовив Іобат тост на честь свого гостя.
— Пане, ви дуже люб’язні.
— Ви, мабуть, не взяли з собою того знаменитого літаючого коня?
Беллерофонт засміявся.
— Ні. Сам ніколи не повірив би у цю історію. На які тільки дурниці люди не ведуться, еге ж? Тож скажіть мені, — мовив він, підштовхуючи царя ліктем, — чи вам подобається їздити на смертних конях по твердій землі?
Минуло дев’ять днів і ночей, протягом яких Іобат і Беллерофонт їздили верхи, полювали, пили й бенкетували. Цар ставився до молодшого гостя як до сина, якого він ніколи не мав. Долі благословили його двома доньками: крім грізної Стінібії, яка благополучно вийшла заміж за Прета в Мікенах, у нього була молодша й поки що незаміжня донька Філоноя, яка все ще жила в палаці. Вона дуже швидко закохалася в красивого гостя. Поганий досвід Беллерофонта з її сестрою змусив його дуже обережно ставитися до того, щоб залишатися наодинці у кімнаті з Філоноєю, що Іобат вважав ознакою порядної та чесної натури.
Лише на десятий день Іобат, який страждав від похмілля, вирішив, що йому справді слід перевірити кореспонденцію на своєму столі. Він знайшов лист від Прета й розпечатав його. Він прочитав єдиний рядок, написаний у центрі єдиного аркуша, з недовірою:
108 Коли Гомер наказує онуку Беллерофонта розповісти цю історію в «Іліаді», то в його версії цей лист був не написаний, а складався з «символів» або «вбивчих знаків», виведених не на папері, а на «складаній табличці». Папір та алфавіти з’явилися ще до Гомера (або, щонайбільше, він жив у часи винайдення фінікійського письма), але він мав знати про складове письмо лінійного письма Б та інші. Ці таблички були глиняними.
Іобат якийсь час просто дивився на ці слова. Зараз він опинився в тому самому скрутному становищі, що і Прет. Беллерофонт був його гостем: він провів дев’ять ночей під дахом царя. Іобат не міг навіть подумати про вбивство гостя. Що робити? Що йому робити? Овва, чому він одразу не розкрив цього клятого листа?
Приблизно через годину Беллерофонт увійшов до палат царя, потираючи своє обличчя.
— Боги милосердні, — сказав він. — Ви справді неймовірний господар. Я не можу згадати, скільки ми випили минулої ночі. Але пробачте мене, пане, ви виглядаєте розгубленим.
— Так, так, — Іобат постукав листом по столу, швидко міркуючи, як йому бути. — Державні турботи, знаєте. У нас є деякі проблеми в королівстві. Великі проблеми...
— Чи можу я якось допомогти? Скажіть лише слово.
— Що ж, тепер, коли ви згадали це... Так! Звісно. Ви можете допомогти. — Іобат прокашлявся. — Цікаво, — недбало сказав він, — ви коли-небудь чули про Химеру?
— Ні, пане. А що це таке?
— Вона — звір, двоголовий монстр. Нащадок, як кажуть, Тифона та Єхидни. Вона спустошує сільську місцевість навколо Метіана, поблизу кордону з Карією та Памфілією. Мало з тих, хто її бачив, залишалися живими, щоб потім розповісти цю історію, але кажуть, що вона має тіло й голову лева. Друга голова, голова кози, росте з її спини. Дехто стверджує, що її хвіст — отруйна змія...