Стивен Фрай – Герої (страница 27)

104 Святилище античного храму.

Густа хмара пахощів, яку жриця поширювала за допомогою кадильниці у тісних стінах храму, жалила йому горло та ніздрі; поки він намагався зосередитися на своїй молитві, то виявив, що задихається і кашляє. Жриця сміялася й співала, а його розум почав кружляти, як дим із її кадильниці, тоді як дивні образи та звуки почали наповнювати його голову.

— Беллерофонте, Беллерофонте, — почув він серйозний жіночий голос. — Ти справді наважишся сісти верхи на сина Посейдона?

— Я думав, що я син Посейдона, — промовив Беллерофонт, уголос чи ні, він не міг сказати. Чи це була сяюча постать Афіни, що мерехтіла перед ним?

— Ти мій син, — почувся глибший голос. Тепер угору підвелося велике бородате обличчя Посейдона, з якого крапала морська вода. — І крилатий Пегас теж.

Беллерофонт у тумані своєї пам’яті згадував, як йому казали, що Посейдон злягався з Медузою перед тим, як Афіна перетворила її на горгону. Якщо це правда, то Пегас справді був нащадком цього бога.

— Він сором’язливіший за будь-якого іншого коня, яким ти коли-небудь керував, — сказала Афіна. — Візьми з собою золоту вуздечку, і він підкориться тобі.

Беллерофонт хотів запитати: «Яку золоту вуздечку?», але не міг скласти слова докупи.

— Їдь на ньому ніжно. Зрештою, він твій зведений брат, — сказав Посейдон. Бог розсміявсь, а тоді зник із поля зору.

— І використовуй свій розум, — сказала Афіна. — Ти не можеш розраховувати на те, що підкориш його самою лише силою. — Вона теж засміялась, але сміх богів насправді був лише верескливим реготанням старої жінки, і Беллерофонт відчув, як він різко прокинувся.

— У тебе текла слинка, любий. Текла слинка, а ще ти говорив нісенітниці.

Він підвівся на ноги. Не знаючи, що ще йому робити, він запропонував жриці ще одну срібну монету.

— Благослови тебе, дитино. Не забудь свою торбину.

Він глянув туди, куди вона показувала, і побачив на підлозі мішок.

— Це не моя...

— О, я думаю, що твоя, любий.

Коли він нахилився, щоб підняти мішок, то побачив усередині спалах золота. Він розкрив його ширше. Вуздечка. Золота вуздечка.

Беллерофонт невпевнено рушив повз усміхнену жрицю, вийшов із храму і опинився на вулиці. Місяць стояв високо в нічному небі, коли він прямував до Пірени.

Це була правда, все це правда! Боги існували. Він, Беллерофонт із Коринфа, був сином Посейдона! Він міг би подумати, що всі його видіння в храмі — фантастична галюцинація, якби не брязкіт і бренькіт золотої вуздечки в торбині, що гойдалася поруч, поки він біг угору схилом.

Можливо, та жриця одурманила його? Можливо, за наказом Поліїда. Чи міг це бути якийсь трюк? Усе можливо... Проте Беллерофонт знав у своєму серці, що все це сталося насправді — це було не якесь фальшиве шоу, а справжня теофанія, справжній вияв божественності.

А ось і він — його біле хутро, сріблясте у місячному світлі — щипав там траву. Пегас!

Його новонабута впевненість, яку Беллерофонту дало володіння божественною вуздечкою, здавалося, негайно передалася й коню. Обійшовши фонтан, він обережно наблизився, тихо присвиснувши. Пегас підвів голову, боки його тремтливо сіпнулися, він шкрябнув копитом землю, але не кинувся геть.

— Я тут, брате. Це тільки я. Тільки я... — видихнув Беллерофонт, підступаючи все ближче й ближче, поки не зміг покласти руку на спину Пегаса. Кінь терпляче стояв, поки він його гладив, а потім обережно вставив свою морду та решту голови у вуздечку. Все сталося легко і без протестів. Беллерофонт довго залишався нерухомим, він лише гладив, поплескував, цокав язиком і дозволяв істоті звикнути до вуздечки.

Коли Беллерофонт відчув, що час настав, він обережно застрибнув на спину коня й узяв повід.

— Помчімо?

Пегас опустив голову й кинувся риссю. Рись стала галопом. Беллерофонт нахилився вперед, він вже майже лежав на гриві, коли великі білі крила розкрилися й почали бити повітря.

За пів години вони зі стукотом копит приземлилися на подвір’ї королівського палацу. Беллерофонт заспокоїв Пегаса, якого відразу ж стривожили крики охоронців, а потім крики його батька Главка, його матері Евріноми та його брата Деліада, які разом із іншими кинулись у двір, аби подивитись, у чому ж справа.

Натовпи людей, які щодня приходили подивитись, як Беллерофонт катається по небу на білому коні, були величезними. А коли Беллерофонт не їздив верхи, він усе одно весь час тримав вуздечку при собі. Ніхто інший не міг наблизитися до Пегаса; він сіпався й кидався геть, щойно до нього наближався хтось інший, крім Беллерофонта.

Люди можуть звикнути практично до будь-чого, тож із часом натовп став меншим. Усі, окрім гостей із інших провінцій, незабаром звикли до вигляду хлопчика, юнака, а тепер і молодого чоловіка, який їздив верхи на своєму летючому коні.

Одного разу прибув посланець од Піттея, царя Тройзена, невеликого міста-держави, розташованого в південно-східному куточку Пелопоннесу. Беллерофонта гостинно запросили зупинитися в тройзенському палаці, щоб він познайомився з донькою царя Етрою з метою заручин. Беллерофонт полетів туди на Пегасі, й незабаром вони з принцесою закохались одне в одного. Їхні заручини порадували царя Піттея, який давно хотів зміцнити Тройзен, об’єднавши його з Коринфом.

Беллерофонту можна було легко позаздрити. Він був красивим принцом, зарученим із прекрасною принцесою. Його батьки обожнювали його. Жінки непритомніли від його гнучкого атлетизму та зухвалої чарівності. У Беллерофонта був летючий кінь, на якому він — і тільки він — міг їздити верхи. Чого ще можна бажати від життя?

Але долі з задоволенням готують неприємні сюрпризи для тих, хто опиняється на вершині світу. Беллерофонт був не більш захищений від їхньої злості та примх, ніж усі ми.

Лжесвідчення

Цей день почавсь як зазвичай. За два тижні до весілля в Тройзені Главк, Деліад і Беллерофонт вирушили полювати на дикого вепра до лісу за межами Коринфа. Це було піше полювання, тому Пегаса не було з ними. Ніхто точно не міг пригадати, як сталося це лихо. Не сказавши про це ані братові, ані батькові, Деліад відійшов, аби справити нужду за кущами. Раптом Беллерофонт почув те, що йому здалося безпомилковим звуком нападу вепра (його брат, мабуть, сильно тужився в кущах), і кинув свій спис у напрямку цих ревучих і пирхаючих звуків. Почувся жахливий крик, і Деліад, хитаючись, вийшов із кущів, шокований і смертельно поранений списом. Він помер, перш ніж вони змогли припровадити його додому.

Ми не мусимо втомлюватися нагадувати собі, що для греків кровний злочин, убивство родича, був найтяжчим із усіх злочинів. Очищення від нього могли здійснити лише оракули та каста жерців або помазаний цар. Не пройти таке очищення означало викликати на себе переслідування фурій.

Першим наслідком убивства Деліада стало негайне скасування заручин Беллерофонта з Етрою. Потім його відправили з Коринфа до Тиринфа, в сусіднє царство Мікени, де він мав відбути свій період покаяння та очищення. Його правитель Прет був другом родини і завдяки своїм містичним царським повноваженням зміг очистити Беллерофонта від його злочину.

У Прета була дружина на ім’я Стінібія105, вона була настільки збуджена близькістю такого бажаного молодого чоловіка, що одного вечора постукала в двері його спальні. Він відчинив двері й побачив, як вона стояла там із ліхтариком у руці та чарівною усмішкою на обличчі. Вона була одягнена в прозору шовкову нічну сорочку, яка відкривала більше, ніж приховувала.

105 Стінібія означає «сильна корова» — або, якщо ви хочете бути добрішими, «та, хто стала сильною завдяки володінню коровами». Більш ранні джерела, як, наприклад, Гомер, називали її Антея.

— Ти не збираєшся запросити мене увійти? — проворкотіла вона.

— Я... я... Ні! Ні. Це було б дуже непристойно.

— Але непристойність — це так весело, Беллерофонте, — сказала вона, відштовхнувши його вбік і попрямувавши до його ліжка. — Вузьке, але достатньо місця, якщо одне з нас буде на іншому, чи не так?

Вона вклалася на ліжко та обвела пальцем кружечки на покривалі.

Беллерофонт був у агонії.

— Ні! Ні, ні, ні! Пані, я гість у цьому палаці. Прет був до мене такий добрий. Зрадити його було б свинячим вчинком.

— Осідлай мене, як свого коня. Ти ж хочеш цього, чи не так? Я відчуваю, що ти цього хочеш.

Тут Беллерофонт скоїв жахливу помилку. Звісно, він дуже хотів би лягти і займатися хтивими справами зі Стінібією. Вона була надзвичайно привабливою, а він був молодим чоловіком у розквіті сил, але кинути виклик законам гостинності, поки він перебував у процесі очищення за кривавий злочин, було б немислимо. Він мав так і сказати. Натомість, вважаючи, що це вирішить його скрутне становище, він сказав:

— Ні. Насправді я цього не хочу. Ти мене анітрохи не приваблюєш, і я буду вдячний тобі, якщо ти зараз підеш геть.

Після цих слів Стінібія підвелася з шипінням і вийшла з кімнати з палаючими щоками. Її ще ніколи в житті так не ображали. Що ж, вона ще покаже цьому благочестивому дурню. О, так. Всю ніч вона вертілась у ліжку в агонії через приниження та вражену гордість.

Прет мав звичку жахливо хропіти, тож королівське подружжя вже давно насолоджувалося сном в окремих кімнатах, але вранці Стінібія часто відвідувала свого чоловіка, щоб обговорити їхні плани на день. Цього ранку вона прийшла до нього з мискою теплого козячого молока, змішаного з медом.