Стивен Фрай – Герої (страница 26)

Можливо, Геракл не мав зухвалої спритності й чарівності Персея й Беллерофонта, інтелекту Едипа, лідерських якостей Ясона чи розуму та уяви Тесея, але він мав чуйне серце, яке було сильнішим і теплішим за серце будь-кого з них.

Беллерофонт

Крилатий

Герой Беллерофонт був або сином Главка, царя Коринфа, або сином Посейдона, бога моря101. Проте точно відомо, що матір’ю Беллерофонта була Еврінома, особлива улюблениця Афіни, яка навчила її мудрості, розуму та всіх мистецтв, над якими панувала богиня102.

101 Як ми дізнаємося свого часу, Тесей мав таке ж проблематичне батьківство.

102 Поет Гесіод каже ось що про Евріному у фрагменті з VIII ст. до Р. Х.: «Неймовірний аромат ішов від її срібного одягу, коли вона рухалась, і краса сяяла в її очах». Ніхто й ніколи не говорив про мене нічого настільки чудового, як це.

Історія Беллерофонта говорить про те, що хоча він був здоровим, сильним, сміливим, успішним і привабливим, він, можливо, також був трохи розпещений своєю люблячою матір’ю та Главком, який — незалежно від того, чи був Посейдон його справжнім батьком, чи ні, — виховав хлопчика як свого власного сина і справжнього принца Коринфа.

Беллерофонт ріс, знаючи про поширені плітки, які шепотіли про те, як Посейдон прослизнув у ліжко його матері й зачав його, але він не надавав їм великого значення. Його ніколи не тягнуло до моря, і, за його власною оцінкою, хлопцю здавалося, що йому зовсім бракує хоч якихось божественних сил. З іншого боку, у нього був брат Деліад, і вони були настільки несхожими за своїми характерами та зовнішністю, наскільки це було можливо, що, безперечно, могло вказувати на те, що у них різні батьки. А ще з одного іншого боку, Беллерофонт завжди вмів поводитися з кіньми. Коні були в значній мірі прерогативою бога моря. У школі Беллерофонта вчили, що на початку правління богів Посейдон створив найпершого коня як подарунок своїй сестрі Деметрі. Бог створив багато видів різних тварин, які він викинув геть, перш ніж йому вдалося створити ідеальну істоту. Викинутими тваринами — його невдачами — були бегемот, жираф, верблюд, осел та зебра, кожна з яких вже ближче наближалася до ідеальних пропорцій, краси та грації коня. Але Беллерофонт відчував, досягнувши підліткового віку, що це була тільки казка для дітей. Як і всі інші історії про богів, напівбогів, німф, фавнів і фантастичних звірів, якими наповнювалася його голова відтоді, як він навчився ходити й говорити. Все, що він точно знав, — це те, що Коринф був великим, гамірним містом і королівством, населеним дуже справжніми і дуже смертними чоловіками та жінками; і хоча в ньому було багато жерців і жриць, він ніколи не бачив жодного натяку на щось безсмертне чи божественне. Жоден бог ніколи не являвся йому, жоден із його друзів ніколи не був перетворений на квіти й не був уражений громовицею.

Приблизно в той час, коли йому виповнилося чотирнадцять років, почали ходити історії про крилатого білого коня на ім’я Пегас, який вийшов із горла обезголовленої Медузи та полетів до материкової Греції. Про появу цієї дивовижної істоти повідомляли звідусіль, але Беллерофонт відкидав ці чутки, вважаючи їх іще більш забобонними фантазіями для дітей. Потім деякі жителі Коринфа почали схвильовано стверджувати, що Пегас насправді літав неподалік! Не над самим містом, а близько за його межами. Тверезі свідки бачили, як він п’є з фонтана в Пірені (який був не декоративним елементом, а природним джерелом, що било з-під землі).

Дехто навіть намагався підкрастися до нього й залізти йому на спину, але він завжди був надто пильним103.

103 Посейдон був богом не тільки широких океанів, а ще й джерел і фонтанів. Його син Пегас, вилетівши з розрубаної шиї Медузи, вперше приземлився на горі Гелікон. Він ударив копитом об землю, і звідти забила вода — так з’явилося знамените джерело Гіппокрена, що означає «фонтан коня». Гора Гелікон, як і гора Парнас, була одним із тих місць, де любили жити дев’ятеро муз. Випити води з Гіппокрени стало метафорою для поетичного натхнення (як у тузі Кітса за «справжньою, рум’яною Гіппокреною» в його «Оді до солов’я»). Але Пегас вирішив тут не затримуватись, а полетів до коринфської Пірени, ще одного священного для муз місця.

— Не буде ніякої шкоди, якщо я вирушу до Пірени й подивлюся сам, — сказав собі Беллерофонт. — Я маю на увазі, що це точно якийсь дикий поні з пагорбів, але навіть у цьому разі його було б цікаво приборкати. Я міг би зробити для нього кілька крил і приїхати на ньому до міста. Це трохи оживило б атмосферу.

Коли він прибув до джерела в Пірені, то побачив кілька чоловіків, які вешталися там, але жодного коня, крилатого чи звичайного.

— Ми його налякали, — сказав один із чоловіків. — Мабуть, не повернеться сюди деякий час. Який же він сором’язливий! Летить геть, почувши найменший звук.

Вони залишили Беллерофонта на самоті. Він присів за лавровим кущем і чекав.

— Я не вірю в те, що літаючі коні існують, — сказав він собі під ніс. — Просто мені цікаво, звідки беруться ці чутки. Їм обов’язково знайдеться якесь пояснення.

Сонце зайшло, і незабаром Беллерофонт заснув. Його розбудило тихе пирхання. Не наважуючись сподіватися, він підвів голову й визирнув з-за куща.

Там, злегка розставивши ноги, нахилившись шиєю до води, стояв білий кінь, чистий, як божий день. Білий крилатий кінь. У цьому не могло бути ніяких сумнівів. Крила плавно росли з боків тварини — не було жодного кріплення, яким їх міг би приклеїти чи прив’язати якийсь хитрун. Якби лише Беллерофонту вдалося підійти досить близько, щоб познайомитися з ним і завоювати його довіру. Він навшпиньки описав навколо коня велике коло. У коней очі розташовані по обидва боки голови, тому до них дуже важко підкрастися зненацька. Також коні мають вуха, які смикаються то назад, то вперед, й вони можуть уловити ними найменший звук. І коли коні нахиляються, щоб попити, обидва ці органи чуття переходять у стан найвищої готовності. Не встиг Беллерофонт зробити і трьох кроків у напрямку Пегаса, як кінь підвів свою голову, потряс гривою з переляканим іржанням і поскакав геть. Беллерофонт із розкритим ротом спостерігав за тим, як його передні копита здіймаються в повітря, крила розправляються, і за мить Пегас вже летів у небо, а тоді взагалі зник із поля зору.

З цієї миті крилатий кінь став одержимістю Беллерофонта наяву та уві сні. Кожну вільну годину дня і багато довгих ночей він спостерігав за ним із усіх можливих точок огляду та схованок. Він залазив на дерева з надією впасти йому на спину, але кінь завжди відчував його запах. Він залишав яблука, моркву та сіно невеликими купками навколо фонтана та на стежці, що вела до однієї з його схованок, але Пегас був занадто хитрий для цього. Одного разу Беллерофонт підійшов досить близько, щоб доторкнутися до нього, але кінь смикнувсь і кинувся в повітря, а тоді опинився серед хмар, перш ніж Беллерофонт устиг підскочити й забратися йому на спину. Все, що він міг зробити, — це сподіватися, що ця сором’язлива й нервова істота з часом достатньо звикне до його запаху, голосу та присутності, щоб навчитися йому довіряти. Тим часом він вирішив стежити за ним удень і вночі. Він ніколи не здасться.

Мати Беллерофонта Еврінома помітила темні кола навколо його очей, позіхання й дратівливість і вирішила, що її улюблений син страждає від нерозділеного кохання. Вона знала, що краще не дражнити й не допитувати чутливого підлітка на таку делікатну тему, тож вона послала за жерцем і провидцем й попросила його поговорити з хлопцем по-чоловічому.

— Це не її справа, — різко відповів Беллерофонт, коли Поліїд пояснив свою місію. — Вона не зрозуміє.

— Так, звісно, — сказав Поліїд. — Проте я розумію.

— Певна річ, що розумієте. Ви ж пророк, тож я впевнений, що ви вже знаєте все, що станеться, і все, про що я думаю.

— Немає потреби бути грубим. Так, я бачу багато речей. Іноді тільки форму речей, їхні контури. Ось я дивлюсь у твої очі й бачу... так, я бачу щось схоже на кохання. Однак це не дівчина. І не хлопець. Ні, я бачу коня.

Беллерофонт почервонів.

— Не кажіть гидоту. Я не закоханий у коня.

— «Щось схоже на кохання», — сказав я. Це той кінь, про якого всі говорять? Кінь на ім’я Пегас?

Уся стриманість Беллерофонта зникла, щойно він почув це ім’я.

— О, Поліїде, якби я тільки міг його приборкати! Я відчуваю, що ми створені один для одного. Але він не підпускає мене настільки близько, щоб я зміг сказати йому, що я не завдам йому шкоди.

— Що ж, якщо ти справді відчуваєш таку сильну потребу їздити верхи на цьому коні...

— Так, так!

— Тоді рушай до храму Афіни. Ляж там на підлогу в повний зріст, заплющ очі й попроси богиню про допомогу. Ха! Я бачу розчарування в твоїх очах. Я знаю, ти думаєш, що я шахрай... О, так, немає сенсу заперечувати це, ти справді так думаєш... Але подумай ось про що: коли я помиляюся, що ти від цього втратиш? Тоді ти зможете розповісти всім своїм друзям, що Поліїд — старий шахрай, як ти й підозрював. А якщо я маю рацію... що ж...

Бурмочучи собі під ніс щось про те, що він — несусвітній бовдур, Беллерофонт вирушив до храму. Він дочекався пізнього вечора, коли звідти вийшли останні віруючі, перш ніж піти до целли104, яка була освітлена єдиним вогником, що мерехтів у мідній чаші, там не було нікого, за винятком давньої, беззубої, але дуже дружньої жриці. Він утиснув срібну монету в її долоню і впав на коліна, а тоді простягнувся на твердій кам’яній підлозі, як наказав йому Поліїд.