Стивен Фрай – Герої (страница 25)

— Проклята скотина. Так чіпати тебе своїми руками.

Деяніра та Геракл оселилися при дворі царя Кеїка, але приблизно за рік Геракл вирушив до Ехалії, щоб помститися за свою останню образу. Незважаючи на свій щасливий шлюб із Деянірою, він досі не пробачив свого старого вчителя стрільби з лука Евріта за те, що той відмовив йому в праві змагатися за руку його доньки Іоли. Образа є образою, і за неї треба платити. Він спустошив Ехалію, убив Евріта та всю його родину, окрім Іоли, яку він вирішив забрати з собою як свою рабиню. Він тріумфально притягнув її додому в Трахін разом із рештою своєї здобичі. Коли Деяніра побачила Іолу, її охопили страх і ревнощі.

— Це та дівчина, з якою він завжди хотів одружитися. Вона набагато молодша й красивіша за мене. Які у мене є шанси проти неї?

І тут вона згадала про зачаровану сорочку, яку подарував їй Несс. Це був спосіб повернути почуття Геракла до неї.

— Ласкаво просимо додому, мій коханий, — вигукнула вона, ніжно обіймаючи його. — Чула, що ти виграв іще одну велику битву?

— О, це дрібниці. Вона була не така й велика.

— У мене для тебе є подарунок. Нагорода за твою знамениту перемогу.

— Справді? Що це? — Геракл любив подарунки. — Щось, що ти одягнеш сьогодні ввечері. Сорочка.

— Сорочка? Ой. Сорочка. Дякую, — Геракл намагався стримати розчарування в своєму голосі.

— Я пришлю Ліхаса з нею до твоєї кімнати. Обіцяєш прийти в ній на вечерю?

— Якщо ти так хочеш, — сказав Геракл, лоскочучи її підборіддя. Жінки такі кумедні. Найменші речі їх засмучують, а також найменші речі втішають їх.

За пів години слуга Геракла Ліхас прийшов до його кімнати з сорочкою і допоміг йому одягнути її. Десь п’ять чи шість секунд Геракл нічого не відчував. А тоді шкіра на його спині почала поколювати, і він ліниво її почухав. Поколювання перетворилося на вогонь, і він почав стрибати, крутячись і сіпаючись, поки намагався стягнути з себе сорочку. Але отрута Гідри в засохлій крові кентавра була знову активована теплом його тіла і вже почала в’їдатися в його шкіру та кістки, палаючи та роз’їдаючи все на своєму шляху.

Ніхто ще ніколи раніше не чув криків Геракла. Ніхто з тих, хто почув його у цю мить, ніколи не забуде цей звук. Він у люті кинувся на Ліхаса й миттєво його вбив. Прибіг його син Гілл.

— Деяніра... її сорочка... — кричав Геракл, а сльози текли з його очей, поки він стрибав і кидався по кімнаті, перш ніж, хитаючись, вийшов у сад і почав бігати навколо будинку, наче дика тварина.

Гілл із жахом спостерігав, як його батько, весь час кричачи від смертельного болю, заходи́вся виривати дерева. Племінник Геракла Іолай і десятки інших друзів і послідовників вибігли надвір, збентежені жахливими криками. Всі вони раніше вже бачили, як Геракл втрачає самоконтроль, були свідками його нападів і жахливих істерик, але це було щось нове. Деяніра теж вибігла з дому й додала до галасу чоловіка свої власні крики. Що вона накоїла?

Виривання дерев із корінням видалося всім вірною ознакою божевілля, але навіть у своїй передсмертній агонії Геракл брався за працю. Виявилося, що він споруджує для себе похоронне вогнище.

Він заліз на нього і ліг на спину.

— Підпалюйте! — кричав він. — Підпалюйте!

Ніхто не ворушився. Ніхто не хотів увійти в історію як той, хто спалив Геракла.

— Я благаю вас!

Нарешті Філоктет, надійний друг і товариш у багатьох його пригодах, вийняв смолоскип зі скоби на стіні будинку й ступив уперед.

— Зроби це, старий друже, — видихнув Геракл.

Філоктет плакав.

— Якщо ти любиш мене, зроби це для мене.

— Але...

— Настав мій час. Я це знаю.

Філоктет торкнувся полум’ям факела поховального багаття.

— А тепер швидше, — сказав Геракл, — візьми мій лук і мої стріли.

Філоктет узяв їх і схилив голову.

— Вони... могутні, — задихався Геракл. — Бережи їх ціною свого життя96.

96 У руках Філоктета стріли Геракла відіграли вирішальну роль у кульмінації Троянської війни. Таємничі шляхи богів, коли вони намагаються досягти своїх цілей.

Він вигнув спину, коли його пронизав черговий спазм болю. Полум’я піднімалося вгору.

— Вогонь... — прошепотів він, коли всі підійшли, щоб попрощатися з героєм, — він не такий жахливий, як отрута... Насправді... це благословенне полегшення...

— О, мій друже...

— О, мій дядьку...

— О, мій батьку...

— О, мій чоловіче...

Зі сіпанням і зітханням душа відлетіла від Геракла. Великий герой нарешті знайшов свій мир, звільнившись од життя, сповненого майже нестерпних мук і тяжкої праці.

Гілл із ревінням повернувся до матері.

— Ти вбила його. Як ти могла це зробити? Як?

Деяніра з голосінням втекла назад у будинок і зарізала себе на смерть.

Апофеоз

Зевс згадав про свою обіцянку і забрав душу Геракла на Олімп97. Під час зворушливої церемонії її одягнули в плоть, сформовану з одягу Гери — колись його найзапеклішого ворога, а тепер його люблячого друга й мачухи, — і герой відродився.

97 В «Одіссеї» Гомер відправляє Геракла в Аїд, і згодом ця невідповідність змусила пізніших міфографів надавати заплутані та досить непереконливі пояснення. Вони припускали, що його смертна душа вирушила в Підземний світ, а безсмертний дух піднявся на Олімп. Наскільки я знаю, до цього не існувало припущення, що людина може бути наділена двома душами, незалежно від того, чи є у неї божественний батько, чи ні. Чесно кажучи, греки були надто розумними, щоб мати якусь послідовну есхатологію, яка б припускала безпомилкове знання про загробне життя. Вони зауважили, що ніхто й ніколи не повертався після смерті, й дотримувалися здорової та розумної точки зору, що ті, хто стверджував, ніби знають, що стається з людиною після її смерті, були або дурнями, або брехунами. Таким чином не існувало «єдиної системи» для Елізіуму, Тартару, Ереба, Асфоделевих полів та Підземного царства. Як немає такого послідовного закону про загробне життя в жодному з заповітів Біблії, раз зайшла про це мова. Усі погрози про пекло й покарання та обіцянки раю й винагороди з’явилися в нашій історії набагато пізніше.

Тут, серед богів і богинь, із якими він ділив Зевса як батька, Геракл і сам досяг безсмертя та божественного статусу. На знак своєї глибокої прихильності Гера віддала йому руку своєї чашниці, богині Геби, яка стала його останньою та вічною дружиною98.

98 Певна річ, Геба також була зведеною сестрою Геракла, але це дрібниці. Наприклад, Персей був одночасно його прадідом і зведеним братом.

І, нарешті, Зевс підняв свого улюбленого людського сина на небосхил у вигляді сузір’я Геркулеса, п’ятого за величиною на нашому нічному небі.

Тим часом на землі сини Геракла, які на честь батька назвалися Геракліди, зібрали армію, яка перемогла тирана Еврістея, який усе ще правив у Тиринфі; Гілл особисто вистежив царя-втікача й обезголовив його. Вони захопили владу над Арголідою, перш ніж посадити Атрея, сина Пелопа, на трон у Мікенах. На деякий час на Пелопоннесі настала епоха миру та процвітання.

Для більшості греків та інших жителів середземноморського світу Геракл був найвеличнішим із усіх героїв, ne plus ultra, nonpareil99, парадигмою, взірцем і зразком того, яким має бути герой. Хоча афіняни завжди віддаватимуть перевагу його родичу Тесею, що, як ми побачимо далі, демонстрував не тільки силу й хоробрість, яких очікують од великого героя, але також розум, кмітливість, проникливість і мудрість — якості, які афіняни (до великого презирства з боку всіх їхніх сусідів) вважали унікальними рисами свого характеру та культури100.

99 У перекладі з латини і французької «той, хто не має рівних».

100 Афінська винятковість на піку Класичної епохи була такою ж непопулярною серед решти світу, як британська винятковість за часів колонізації Індії або американська та російська винятковості сьогодні.

Проте Геракл був найдужчою людиною, яка коли-небудь жила на світі. Жодна людина і майже жодна безсмертна істота ніколи не змогла підкорити його фізично. З покірним терпінням він переносив усі випробування та катастрофи, які випали на його долю під час його бурхливого життя. Разом із його силою йшла, як ми бачили, незграбність, яка в поєднанні з його апокаліптичними спалахами гніву могла спричинити смерть чи травму будь-кому, хто потрапляв йому під гарячу руку. Там, де інші були хитрими й кмітливими, він був прямолінійним і простим. Там, де вони будували плани, він вривався, розмахуючи своєю палицею й ревучи, як бик. Здебільшого ці його недоліки радше захоплювали, аніж відштовхували людей. Як показали його обман Атласа та маніпуляції Аїдом, він не був зовсім позбавлений того чуття, кмітливості та практичної уяви, які греки називали словом νους («нус»), тобто «розум». Він також мав рятівну граційність, яка з лишком компенсувала його дратівливі недоліки. Його співчуття до інших і готовність допомогти тим, хто потрапив у біду, були безмежними, як і його смуток і сором, які охоплювали його, коли він робив помилки, що через них страждали люди. Він довів, що готовий роками жертвувати власним щастям, аби загладити (зазвичай ненавмисну) шкоду, яку він завдав. Таким чином його дитячість компенсувалася наївно-дитячою відсутністю підступності чи вдавання, а також якістю, що її часто забувають, перераховуючи чесноти: стійкістю духу — здатністю терпіти випробування долі без нарікань. Усе життя його переслідувало, змушувало мучитись і страждати жорстоке, зле й безжалісне божество, яке жадало помсти, що мала покарати його за злочин, за який він аж ніяк не міг нести відповідальність, — за його народження. Жоден подвиг не був більш гераклівським, ніж подвиг бути Гераклом. У своєму житті без нарікань, що було сповнене болю та наполегливості, у своєму співчутті та бажанні чинити правильно, він продемонстрував нам, як висловилася американська знавчиня античності й міфографиня Едіт Гамільтон, «велич душі».