Стивен Фрай – Герої (страница 21)

— Прошу вибачення, — сказав Геракл. — Передаю вам вітання від вашого брата Прометея.

— Ха! — буркнув Атлас. — Цей дурень. Він засвоїв гіркий урок, що бути другом Зевса ще небезпечніше, ніж бути його ворогом.

— Він сказав мені, що ви можете дістати для мене золоті яблука, які ростуть у Саду Гесперид.

— Піди і візьми їх сам, подивимося, куди це тебе приведе.

— Там був дракон, але я його вбив.

— Нічого собі, хіба ти не розумник? То чому ти ж не взяв яблука?

— Щоразу, коли я намагався зірвати їх, вони зникали.

— Ха! Це ж Геспериди. Їх видно лише вечорами. Вони мої друзі. Вони приходять і розмовляють зі мною. Вони витирають моє чоло в полуденну спеку. Чому я маю допомагати тобі красти в них? Що ти зробиш для мене натомість?

Геракл пояснив суть свого квесту.

— Розумієте, якщо я не повернуся до Тиринфа з тими яблуками для мого родича Еврістея, я ніколи не зможу очиститися від свого жахливого злочину. Тож ваша допомога буде для мене дуже цінною. Але я теж можу дещо зробити для вас. Багато поколінь ви стогнали під вагою небес. Я міг би звільнити вас від цього тягаря, поки ви будете нести мені яблука. Так я отримаю те, що мені потрібно, а ви отримаєте благословенну інтерлюдію без неба, що висить над вами.

— Ти? Будеш тримати небо? Але ж ти смертний. Хоча й із м’язами, скажу тобі, — додав він, оглядаючи Геракла з ніг до голови.

— О, я достатньо сильний для цього, я в цьому впевнений.

Атлас замислився.

— Гаразд. Якщо ти думаєш, що зможеш втримати небеса і не будеш розчавлений ними, тоді підходь до мене й давай спробуємо.

За своє життя Геракл здійснив багато подвигів завдяки своїй надлюдській силі, але жоден із них не міг зрівнятися з цим. Коли Атлас переклав небо на його плечі, герой похитнувся, намагаючись зберегти рівновагу.

— Заради богів, чоловіче, ти що хочеш покалічитися? Твої ноги мають приймати вагу, а не спина. Хіба ти нічого не знаєш про паверліфтинг?

Геракл зробив, як йому було сказано, він дозволив своїм стегнам тримати це неймовірне напруження.

— Я зрозумів, — видихнув він, — я зрозумів!

— Непогано, — сказав Атлас. Він випростався й вигнув спину. —Вже й не думав, що коли-небудь знову стоятиму прямо. Усі яблука?

— Принеси мені яблука... Гесперид... ось що... мені... наказали... — сказав Геракл. — Тож... так, я припускаю... що усі...

— А дракон точно мертвий?

— Мертвішим бути не може.

— Гаразд. Добре. Буду за мить.

Атлас пішов, а Геракл зосередився на своєму диханні. «Хай там що, — подумки сказав він, — я зможу розповісти своїм дітям, що одного разу тримав спиною небо». Коли він думав про своїх дітей, на думку спадали не десятки синів і дочок, яких він породив по всьому світу протягом багатьох років, а лише ті двоє, яких він убив під впливом чар Гери. «Тримати тягар небес на своїй спині, — подумав він, — є не таким жахливим тягарем, як мати кров своїх дітей на своїх руках».

Атласу знадобилося багато часу.

Геліос вже промайнув низько над головою, занурюючись у червоне сяйво свого західного палацу.

Нарешті з’явивсь Атлас із кошиком, набитим золотими яблуками.

— Дякую, Атласе! Дякую вам. Ви хороший і добрий, раз це зробили.

— Зовсім ні, — мовив Атлас, і в його очах з’явився хитрий погляд. — Дуже приємно бути корисним. Насправді, я можу допомогти тобі ще більше, відправившись до Тиринфа й віддавши їх твоєму родичу Еврістею замість тебе. Це було б зовсім нескладно...

Геракл точно знав, що надумав собі титан. Але Геракл, як ми вже знаємо, хоча й не був найрозумнішою людиною на світі, але був далеко не дурнем. Він вважав за краще бути прямим і нехитрим у своїх планах, але з роками засвоїв важливий урок, що часом вдавання та обман можуть бути більшою зброєю за чесну силу та грубу мужність.

— Справді? — спитав він тоном вдячного хвилювання. — Це було б надзвичайно люб’язно. Але ж ви повернетеся?

— Звісно, певна річ, — запевнив його Атлас. — Я доставлю яблука Еврістею й одразу повернуся — навіть не буду залишатися на ніч у його палаці. Як тобі?

— Як же я вам вдячний! Але перш ніж ви підете, мені справді потрібна підкладка для моєї шиї... Якщо ви хвильку потримаєте небо вдруге, я зможу згорнути свій плащ і покласти його собі на плечі.

— Так, воно може натирати верхню частину спини, чи не так? — сказав Атлас, весело знімаючи тягар із плечей Геракла. — Навіть мої мозолі мають мозолі... Почекай! Куди ти йдеш? Повернися! Зрадник! Обманщик! Брехун! Я вб’ю тебе! Я розірву тебе на тисячу шматочків! Я... Я...

Минула ціла ніч і цілий день, перш ніж Геракл перестав чути ревіння, виття і прокльони титана. Через багато років, коли дні богів добігали кінця, Зевс змилосердивсь і перетворив Атласа на гори, які досі носять його ім’я. Вони донині тримають своїми плечима небо над Марокко.

Еврістей знав, що не зможе залишити собі яблука. Жриці Гери та Афіни наполягали на тому, щоб їх повернули. Їх залишили в храмі Афіни на ніч, а вранці вони вже зникли. Афіна сама віднесла їх до Саду Гесперид.

Але ці жадані золоті яблука ще не закінчили з людством.

Тим часом на вустах Еврістея з’явилася неприємна посмішка, поки він розмірковував, яким буде дванадцяте й останнє завдання. Дванадцяте й найостанніше завдання.

— Принеси мені... так, дай мені подумати... так. Принеси мені... — Еврістей насолоджувався тією напруженою тишею, що запала в тронній залі, поки він розтягував свою драматичну паузу. — Принеси мені... — сказав він, розглядаючи свої нігті, — принеси мені Кербера.

Зойк придворних перевершив його очікування. Але Гераклові вдалося зіпсувати момент.

— О, Кербера? — сказав він, і навіть якби додав: «І це все?», то навряд чи зміг би сильніше зіпсувати драматичну атмосферу великого оголошення Еврістея. — Гаразд. Просто так чи на повідці?

— Як вийде! — різко сказав Еврістей. А потім, різко змахнувши рукою, додав: — А тепер геть із моїх очей.

12. Кербер

Насправді безтурботність Геракла була демонстрацією бравади. Коли він почув, чого від нього вимагає Еврістей, його серце підскочило й забилося об його ребра, як тхір, який потрапив у клітку. Кербер, пекельний пес, був іще однією з тих гротескних мерзот, породжених союзом Тифона та Єхидни. Геракл вже вбив сестру Кербера Гідру та його братів Ортра і Ладона. Можливо, Кербер цього не знав. Можливо, ці монстри не відчували ніякої прихильності до своїх братів і сестер. Геракл не сумнівався, що він зможе підкорити дикого триголового пса, але вивести його з царства Аїда було вже зовсім іншою справою. Цар мертвих напевно поставить на його шляху нездоланні перешкоди.

Поки Геракл ішов геть від палацу Еврістея, в голові в нього сформувався туманний план. Якщо він хоче безпечно покинути Підземне царство разом із Кербером, йому краще задобрити Аїда. А найближчий шлях до того, що вважалося серцем Аїда, лежав через його дружину Персефону. Шість місяців на рік вона правила поруч із ним як цариця Підземного світу. Тоді як у Верхньому світі її мати Деметра, богиня родючості, оплакувала втрату своєї улюбленої доньки, і весь ріст і життя, які були відповідальністю Деметри та її даром світу, повільно перетворювалися на суху смерть осені та безплідний холод зими. А коли після шести місяців унизу Персефона підіймалася з Царства мертвих, прокидалося нове життя та бруньки весни, за чим наставало родюче, плідне й урожайне літо, поки для Персефони не наставав час повертатися до Підземного світу, і тоді весь цикл починався заново.

З роками греки навчилися святкувати цей щорічний ритм смерті та оновлення в ритуалі, відомому як Елевсінські містерії. Це була драматична та церемоніальна вистава про викрадення Аїдом Персефони та її спуск у його царство, відчайдушні пошуки Деметри своєї доньки і, нарешті, її повернення до Верхнього світу. Геракл вважав: якщо його посвятять у цей ритуал, це викличе прихильність цариці Підземного світу, а тоді з її допомогою він зможе дістати дозвіл в Аїда і вивести його улюбленого пса на денне світло.

Жерці, жриці та ієрофанти Елевсіна на чолі з Евмолпом, засновником і лідером цього ордену, задовольнили прохання Геракла та належним чином утаємничили його в деталі свого культу, присвяченого росту, смерті та відродженню70.

70 Інша версія розповідає, що він поїхав до Аттики заради цієї церемонії та що йому потрібно було стати громадянином Афін, аби пройти цей ритуал. Можливо, це жителі Афін таким чином бажали присвоїти собі найвеличнішого з усіх героїв, величнішого навіть за їхнього улюбленого Тесея.

Тепер Геракл вирушив до мису Тенарон на Пелопоннесі, найпівденнішої точки всієї Греції71, де можна було знайти печеру, яка слугувала одним із входів до Підземного царства. Там його зустрів архипсихопомп, головний провідник мертвих душ, сам Гермес, який запропонував супроводжувати героя. Ніхто краще за нього не орієнтувався в численних печерах, проходах, галереях і залах царства Аїда.

71 Зараз більш відомий під іншою назвою — мис Матапан.

Дорогою до тронної зали Аїда та Персефони Геракл зустрів свого двоюрідного брата Тесея, який був прикутий до Крісла забуття поруч зі своїм другом Піріфоєм. На відміну від інших спектральних форм, які пурхали навколо, це були не духи, не безтілесні привиди, а живі люди. Онімілі через чари Персефони та міцно зв’язані двома гігантськими зміями, що звивалися навколо них, вони простягли до героя руки в мовчазному благанні. Геракл визволив Тесея, що рушив у напрямку денного світла зі словами подяки; але коли він спробував зробити те саме для Піріфоя, земля під ними затремтіла. Зрештою, його злочин — спроба викрадення самої Персефони — був надто великим, аби його можна було пробачити.