Стивен Фрай – Герої (страница 16)

— ...тоді ми не бачимо жодної причини, чому нам потрібно нарізати його ритку...

— Розрізати його нитку...

— Те, що вона сказала.

Отже, так вони уклали угоду, яку Аполлон потім переповів Адмету.

— Тебе ніколи не заберуть до Підземного царства, якщо ти знайдеш когось, будь-кого, хто погодиться зайняти твоє місце там.

Адмет вирушив до своїх батьків. «Вони вже пережили найкраще в житті», — міркував він, — «і одне з них обов’язково погодиться, щоб його забрали раніше, якщо це означатиме моє безсмертя».

— Ти породив мене, — сказав він своєму батькові Феретові, — тож твій обов’язок полягає в тому, щоб я продовжував жити.

На подив і смуток Адмета, Ферет зовсім не бажав спів­працювати.

— Так, я породив тебе і виростив тебе, щоб ти правив цією землею, але я не думаю, що мушу помирати замість тебе. Немає жодного закону наших предків і жодного грецького закону, який би стверджував, що батьки мусять помирати замість своїх дітей. Ти був народжений, аби прожити власне життя, щасливе чи нещасне. Я дав тобі все, що потрібно для цього. Я не очікую, що ти помреш замість мене, і ти не маєш очікувати, що я помру замість тебе. Отже, ти любиш денне світло. Чому ти думаєш, що твій батько це ненавидить? Знай: ми вже давно мертві. Життя може бути коротким, але воно солодке43.

43 Частково взято з версії цієї історії афінського драматурга Еврипіда (V ст. до Р. Х.), розказаній у трагедії «Алкеста».

— Так, але ти вже прожив своє життя, а я...

— Я проживу своє життя, коли моє життя закінчиться природним чином, а не тоді, коли ти так скажеш.

Отримавши докори від власної плоті та крові, Адмет закинув сіті ширше. Раніше він ніколи не думав про безсмертя, але щойно Аполлон розповів йому, як його можливо здобути, він зробивсь одержимим цією ідеєю. Тепер він вірив, що це його право. Він думав, що буде просто знайти когось, будь-кого, хто зробить для нього цю просту річ — помре замість нього. Але виявилося, що всі люди, як і його батько, безпідставно прагнули зберегти своє життя. Зрештою на допомогу йому прийшла його віддана й любляча дружина Алкеста. Вона оголосила, що була б щаслива померти замість свого чоловіка.

— Ти це серйозно?

— Так, мій коханий, — сказала вона, спокійно поплескавши його по руці.

— Ти справді будеш щаслива зробити це для мене?

— Цілком щаслива, якщо це зробить тебе щасливим.

Було споруджено чудову мармурову гробницю, і Алкеста підготувалася до призначеного часу смерті Адмета, який тепер стане часом її власної смерті. Але коли настав цей день, Адмет радикально змінив своє рішення. Він зрозумів, як сильно він кохає Алкесту і наскільки гіршим буде його життя без неї. Тепер він чітко бачив, що тривале й нескінченне існування на самоті буде гіршим за смерть. Він благав її не йти. Але її заяву про намір зайняти його місце вже було почуто й записано долями. Вона мала померти — і вона померла.

Саме в цю мить, коли спустошений Адмет намагався якось змиритися з тим, що він зробив, Геракл завітав до його палацу.

Адмет був настільки уважним до своїх обов’язків господаря, що не зміг відмовити гостю. Він зробив усе можливе, щоб приховати свій смуток і розважити гостя з усією теплотою та щедрістю, якими він славився. Одначе Геракл не міг не помітити, що його давній друг був одягнений у чорне.

— Що ж, власне кажучи, у нас у палаці сталася смерть.

— Тоді я залишу тебе. Я завжди можу прийти іншим разом.

— Ні, ні. Будь ласка, заходь. Я наполягаю.

Геракл усе ще був невпевнений. Господарі мають свої обов’язки, але вони є і в гостей.

— Хто помер? Сподіваюся, що ще не близька тобі людина?

Адмет не хотів обтяжувати друга своїми бідами.

— Не кровний родич, я обіцяю... — сказав цар, і технічно це була правда. — Жінка з палацу, от і все.

— Що ж, у такому разі... — з цими словами Геракл увійшов до великої зали.

Його погляд жадібно впав на стіл, де був накритий похоронний бенкет.

— Я завжди казав, що ти подаєш найкраще вино та тістечка, — сказав герой, щедро наливаючи і накладаючи собі й те, й інше.

— Ти надто добрий, — сказав Адмет. — Я покину тебе на хвилинку, але, будь ласка, почувайсь як удома.

Геракл радісно взявся за справу. Він випив усе вино, що було на столі, та крикнув, щоб йому принесли ще. До нього вийшов головний господарник палацу з похмурим обличчям. Він був слугою старої школи. Навіть ризик розпалити горезвісний норов найсильнішого чоловіка у світі не міг змусити його ухилитися від своїх обов’язків.

— Як вам не соромно? — прошипів він. — Як ви можете так спокійно їсти і пити, коли в палаці така гірка жалоба?

— А чого, хай йому грець, я не можу це робити? Хто помер? Тільки якась служниця чи щось таке.

— Боги, ви тільки послухайте його! У нас забрали нашу дорогу царицю, і ви смієте називати її «якоюсь служницею»?

— Алкеста померла? Але Адмет сказав мені...

— Його величність навіть зараз у саду ридає всім своїм шляхетним серцем.

— Ох, який же я дурень!

Тепер Геракла захопив один із його періодичних нападів провини та жорстокого самоприниження. Він бив себе в груди й називав себе найбільш нечутливим блазнем, який будь-коли жив на світі, негідним бути гостем у будь-чиєму домі, дупою, клоуном, йолопом і найгіршим із найгірших. Тоді він схаменувсь і зрозумів, що має зробити.

— Я спущуся в Підземне царство, — сказав він собі під ніс, — і буду битися з усіма, хто спробує завадити мені повернути Алкесту. Присягаюся, що я зроблю це.

На щастя, такий різкий курс не знадобився. Перед своєю мандрівкою Геракл пішов віддати шану до нової гробниці Алкести. Там він знайшов бога смерті Танатоса, який прийшов, аби забрати її душу.

— Відпусти її! — заревів Геракл.

— Тобі тут нема чого робити, — сказав Танатос. — Я наказую тобі...

Геракл налетів на нього з ревом, збив безпорадного Танатоса на землю і став гамселити його кулаками.

За якийсь час Адмет залишив свої сльози в саду й повернувся до палацу.

— Де Геракл? — запитав цар.

— О, він, — посміхнувся слуга, — він пішов, щойно дізнався, що цариця мертва. Скатертиною йому дорога, скажу я вам.

У цю мить до зали ввірвався Геракл.

— Я повернувся, — сказав він, плескаючи Адмета по плечу, — і я привів друга. — Він повернувся до дверей і покликав. — Можеш заходити.

Алкеста увійшла до зали і стала перед своїм шокованим чоловіком, сором’язлива усмішка грала на її губах.

— Я повалив саму Смерть на землю, щоб повернути її тобі, — сказав Геракл, — тож подбай про те, щоб цього разу ти, хай йому грець, утримав її.

Адмет ніби не чув його. Він дивився тільки на свою дружину.

— Так. Гаразд. Тоді я залишу вас. Маю вирушати до Фракії. Треба привезти звідти коней.

Посилаючи Геракла за чотирма кобилами Діомеда, Еврістей забув надати йому хоч якісь додаткові подробиці. Проте до нас дійшли імена цих коней. Їх звали Подарг, «той, що блимає копитами»; Ксанф, «жовтий кінь»44; Лампон, «сяючий»; та Дін, «жахливий»45. Крім того, Геракл не знав, що через звичку божевільного царя годувати їх людським м’ясом усі четверо зовсім з’їхали з глузду й були прикуті залізними кайданами до бронзових ясел, адже становили небезпеку для всіх, хто до них наважувався підійти46.

44 Також ім’я легендарної норовливої дружини філософа Сократа. Насправді колір «ксанф» — жовтий із відтінком червоного, тому, можливо, він означає «гнідий» стосовно коней. Дивно, що хоч вони і кобили, проте всі джерела дають їм імена з чоловічими закінченнями. Правильно має бути Подарга, а не Подарг.

45 Як у слові «динозавр», тобто «жахлива ящірка», як згадувалось у розділі про грай.

46 Деякі джерела стверджують, що вони також дихали вогнем.

Коли Геракл прибув до палацу Діомеда у Фракії, його супроводжував його молодий друг і коханець Абдер, син Гермеса47. Залишивши Абдера наглядати за кіньми, Геракл вирушив на переговори з царем.

47 Геракл, як і більшість античних греків, був такий же щасливий вечеряти біля чоловічого корита, як і біля жіночого буфета. Іолай, його племінник, та Гіл, його паж під час пошуків Золотого руна, були ще двома коханцями Геракла чоловічої статі або ероменами.

Цікавість узяла над ним гору, і хлопець підійшов надто близько до кобил. Одна з них схопила його руку зубами і затягла його в стійло. Його розірвали та з’їли за лічені хвилини.

Геракл поховав понівечені останки й заснував навколо гробниці місто, яке він назвав Абдера на честь свого загиб­лого коханого48. Розлючений та оскаженілий герой тепер спрямував усю силу свого гніву на Діомеда, вбивши його палацову варту, захопивши царя та кинувши його до його власних коней. Через неприємний смак свого колишнього володаря кобили втратили апетит до людського м’яса, тож Геракл зміг безпечно запрягти їх у колісницю та пригнати до Мікен. Еврістей, який, мабуть, уже звик до розчарування бачити, як Геракл повертається з чергового завдання неуш­кодженим, присвятив цих кобил Гері та розводив їх як свій власний вид чистокровних коней. Пізніші греки вважали, що саме з цього роду походить Буцефал, знаменитий кінь Александра Македонського.

48 Абдера все ще стоїть і була відома під час Великої епохи грецької філософії тим, що дала світу Демокріта, якого деякі вважають засновником наукового методу (рекомендую вам ознайомитися з думками про нього італійського фізика Карло Ровеллі в його чудовій книзі «Реальність — це не те, чим вона здається»). Там же народився софіст Протагор, відомий своїм діалогом із Сок­ратом, записаним Платоном. Раніше, у VI ст. до Р. Х., тут знайшов притулок від персів ліричний поет Анакреонт. Його життя та творчість надихнули створення в Англії у XVIII ст. Анакреонтичного товариства джентльменів-музикантів-аматорів. Мелодію гімну клубу «До Анакреонта в небесах» було вкрадено американцями 1814 року й адаптовано до слів вірша «Прапор, усипаний зірками», що став їхнім національним гімном. Чи лунала б ця мелодія на початку кожного великого спортивного заходу в Сполучених Штатах, якби Абдера не з’їли ті коні? Такі роздуми цілком можуть звести людину з розуму.