Стефани Майер – Сутінки (страница 69)

— Вона має рацію, — сказала Аліса. Ми трошки скинули швидкість.

— Давай принаймні розглянемо можливі варіанти, — переконувала Аліса.

Джип пригальмував, цього разу помітніше, потім ми різко, під вищання коліс, зупинилися на узбіччі траси. Я гойднулася вперед, вдарилася об ремені й гепнулася назад на сидіння.

— Немає ніяких варіантів, — прошипів Едвард.

— Я не покину Чарлі! — заверещала я. Він повністю проігнорував мене.

— Ми повинні відвезти її назад, — нарешті подав голос Еммет.

— Ні! — невблаганно відповів Едвард.

— Він ніщо проти нас, Едварде. Він не зможе її торкнутися.

— Він чекатиме. Еммет посміхнувся.

— Я теж умію чекати.

— Ти не бачив — ти не розумієш. Якщо він вийде на полювання, його не зупиниш. Нам доведеться його вбити.

Здається, Еммет не мав нічого проти такого розвитку подій.

— Варіант.

— А жінка! Вони разом. Якщо дійде до бійки, до них приєднається ватажок.

— Нас достатньо.

— Є ще один варіант, — тихо сказала Аліса.

Едвард оскаженіло повернувся до неї, голос його нагадував розлючене ревіння.

— Іншого — варіанту — немає!!!

Ми з Емметом отетеріло втупилися в нього, та Аліса, схоже, не здивувалася. Тиша затягнулася на довгу хвилину, Едвард з Алісою гралися у «хто кого передивиться». Я перервала їх.

— Хто-небудь хоче вислухати мій план?

— Ні! — загарчав Едвард. Аліса глипнула на нього, нарешті розсердившись.

— Послухайте! — благала я. — Ви відвозите мене назад…

— Ні! — перебив він. Я уважно глянула на нього і вела далі.

— Ви відвозите мене назад. Я кажу татові, що хочу повернутися додому у Фенікс. Складаю валізи. Ми чекаємо, коли мисливець з’явиться поблизу, тоді втікаємо. Він переслідує нас і залишає Чарлі у спокої. Чарлі не спустить ФБР на вашу родину, а ви зможете відвезти мене в будь-яке кляте місце, в яке захочете.

Всі троє приголомшено витріщилися на мене.

— Ідея справді непогана, — Еммет був так здивований, що аж образливо.

— Це може спрацювати. До того ж ми не можемо залишити Беллиного батька беззахисним. Ти знаєш, — сказала Аліса.

Всі поглянули на Едварда.

— Занадто небезпечно — я не хочу, щоб мисливець опинився в радіусі ста миль від неї.

Еммет був надзвичайно впевненим.

— Едварде, він не пройде повз нас. Аліса замислилася на хвильку.

— Я не бачу, щоб він нападав. Він чекатиме, коли ми залишимо її саму.

— Я вимагаю, щоб мене відвезли додому, — я силкувалась говорити категорично.

Едвард притиснув пальці до скронь, заплющив очі.

— Будь ласка! — сказала я тихіше. Він не підвів очей. Коли заговорив, голос здавався вицвілим.

— Ми їдемо сьогодні вночі, незалежно від того, спостерігатиме мисливець чи ні. Ти скажеш Чарлі, що не витримаєш у Форксі й хвилини. Вигадаєш якусь переконливу історію. Спакуєш перше, що потрапить тобі до рук, і сядеш у пікап. Мені байдуже, що тобі казатиме батько. Маєш п’ятнадцять хвилин. Ти мене чуєш? П’ятнадцять хвилин із тої миті, коли ти ступиш на поріг.

Джип загуркотів, Едвард розвернув його, завищали шини. Стрілка на спідометрі рвучко поповзла вгору.

— Еммете? — гукнула я, вказуючи поглядом на руки.

— Ой, вибач, — звільнив він мене.

На кілька хвилин запанувала тиша, яку перебивало хіба що ревіння двигуна. Потім заговорив Едвард.

— Усе буде так. Коли ми дістанемося будинку, якщо там не буде мисливця, я проведу Беллу до дверей. У неї буде п’ятнадцять хвилин, — пильно поглянув він на мене у дзеркало заднього огляду. — Еммете, на тобі зовнішній периметр будинку. Алісо, займешся пікапом. Я залишатимуся в будинку, доки там буде Белла. Потому як вона вийде, ви двоє відженете джип додому і розповісте все Карлайлові.

— Нізащо, — втрутився Еммет. — Я з тобою.

— Подумай іще раз, Еммете. Я не знаю, як надовго доведеться поїхати.

— Доки ми не знаємо, як далеко це зайде, я з тобою. Едвард зітхнув.

— Якщо мисливець уже на місці, — похмуро продовжив він, — ми їдемо далі.

— Ми дістанемося туди першими, — переконано сказала Аліса.

Здається, Едвард їй повірив. Якою б не була причина їхньої незгоди, зараз він не сумнівався у сестрі.

— Що робитимемо з джипом? — запитала вона. У його голосі забриніли гострі нотки.

— Ти відженеш його додому.

— Ні, не віджену, — спокійно відповіла вона. Він знову нерозбірливо лайнувся.

— Ми всі не вліземо у пікап, — прошепотіла я. Схоже, Едвард не почув мене.

— Я гадаю, вам варто дозволити мені поїхати самій, — сказала я тихіше.

Тепер він почув.

— Белло, будь ласка, зроби, як я кажу, хоча б одного разу, — відповів він крізь зціплені зуби.

— Послухай, Чарлі не імбецил, — запротестувала я. — Якщо завтра тебе не буде в місті, він щось запідозрить.

— Це справи не стосується. Ми переконаємося, що він у безпеці, решта не має значення.

— А як щодо мисливця? Він помітив твою поведінку сьогодні ввечері. Він подумає, що ти зі мною, де б ти не був.

Еммет недовірливо поглянув на мене, знову образивши своїм подивом.

— Едварде, послухай її, — порадив він. — Гадаю, вона має рацію.

— Так і є, — погодилась Аліса.

— Я не можу піти на це, — крижаним голосом відказав Едвард.

— Еммет також повинен залишитися, — вела далі я. — Я впевнена, Джеймс не міг його не помітити.

— Що? — накинувся на мене Еммет.

— Для Джеймса буде гірше, якщо ти залишишся, — погодилась Аліса.

Едвард недовірливо витріщився на неї.