Стефани Майер – Сутінки (страница 71)

Я пильно поглянула на нього очима, повними сліз від того, що я збиралася зробити.

— Він мені подобається — у тім і біда! Я більше не можу! Не можу далі прив’язуватися до цього клятого місця! Не хочу закінчити, як мама, не хочу опинитися у капкані в цьому тупому, нудному місті! Я не повторю її ідіотську помилку! Ненавиджу Форкс — я не залишуся тут і на хвилину!

Батькова долоня різко, наче від удару електрошком, відпустила мою руку. Я відвернулася від його приголомшеного, враженого обличчя і попрямувала до дверей.

— Білко, ти не можеш поїхати зараз. Ніч надворі, — прошепотів він услід.

Я не обернулася.

— Якщо стомлюся, посплю у пікапі.

— Почекай хоча б тиждень, — заходився благати він, досі перебуваючи у стані чистого коматозу. — Тим часом Рене повернеться додому.

Він повністю збив мене з пантелику.

— Що?

Чарлі охоче почав розповідати, його ледве не розпирало від полегшення, що я завагалася.

— Вона дзвонила, коли тебе не було. У Флориді справи просуваються не так добре, як хотілося б, якщо Філ не підпише контракт до кінця тижня, вони повернуться в Аризону. Помічник тренера «Сайдвіндерс» сказав, що, можливо, підшукає для нього якийсь варіант…

Я похитала головою, намагаючись зібрати докупи переплутані думки. Кожна наступна секунда наражає Чарлі на більшу небезпеку.

— У мене є ключ, — промимрила я, повертаючи ручку дверей. Чарлі занадто близько, рука тягнеться до мене, обличчя заціпеніло. Я не можу втрачати час на суперечки з ним. Тому зараз я вражу його ще дошкульніше.

— Просто відпусти мене, Чарлі, — повторила я останні мамині слова, з якими вона вийшла з цих дверей багато років тому. Я сказала їх якомога розлюченіше і навстіж відчинила двері. — Нічого у нас не вийшло, зрозумів? Я ненавиджу, ненавиджу Форкс!

Жорстокі слова зробили свою справу. Чарлі закам’янів на порозі, роздавлений, прибитий, я помчала у ніч. Порожнє подвір’я страшенно мене налякало. Я мов божевільна полетіла до пікапа, побачивши позаду темну тінь. Ривком відчинила двері та жбурнула сумку під ноги. Ключ чекав на мене у запаленні.

— Я подзвоню завтра! — заволала я, відчайдушно прагнучи пояснити Чарлі все просто зараз і знаючи, що ніколи не зможу цього зробити. Я дала повний газ і рвонула з місця.

Едвард торкнувся моєї руки.

— Зупинись, — сказав він, коли будинок і Чарлі зникли з очей.

— Я поведу, — заперечила я крізь сльози, що зливою текли по щоках.

Зненацька довгі руки схопили мене за талію, нога відштовхнула мою з педалі газу. Едвард перекинув мене собі на коліна, потягнув, відірвавши руки від керма, — й от він на водійському сидінні. Пікап ні на сантиметр не відхилився від курсу.

— Ти не знайдеш дороги, — пояснив Едвард.

Враз позаду нас спалахнули фари. Я витріщилася у заднє вікно, очі розширилися від жаху.

— Це Аліса, — заспокоїв Едвард.

Знову взяв мою руку. У мене з голови не виходила картинка: Чарлі стоїть на порозі будинку.

— А мисливець?

— Почув останній акт п’єси, — похмуро сказав він.

— Чарлі? — запанікувала я.

— Мисливець пішов за нами. Він біжить позаду. Мені стало холодно.

— Ми можемо від нього відірватися?

— Ні, — та кажучи це, він збільшив швидкість. Мотор пікапа жалібно заскиглив.

Несподівано мій план уже не здавався досконалим.

Я дивилася назад, на передні фари джипа, коли пікап раптом затремтів, в темряві за вікном майнула темна постать.

Несамовитий крик тривав частку секунди, перш ніж Едвардова рука затиснула мені рота.

— Це Еммет! Він забрав руку і обвив її навколо моєї талії.

— Все буде гаразд, Белло, — пообіцяв він. — Ти будеш у безпеці.

Ми мчали крізь тихе місто у напрямку північної траси.

— Навіть не уявляв, що провінційне життя настільки діє тобі на нерви, — сказав Едвард наче й не він, та я знала, що він намагається розрадити мене. — Здавалося, ти доволі непогано пристосувалася — особливо останнім часом. Напевно, я лестив собі, вважаючи, що роблю твоє життя цікавішим.

— Я повелась як остання тварюка, — зізналась я, не звертаючи уваги на спробу розвеселити мене і втупившись собі у коліна. — Це були мамині слова, коли вона залишала Чарлі. Можна сказати, це був удар нижче пояса.

— Не хвилюйся. Він тобі вибачить, — Едвард ледь усміхнувся, хоча очі залишилися серйозними.

Я розпачливо втупилася в нього, і він зауважив неприховану паніку в погляді.

— Белло, все буде добре.

— Все не може бути добре, коли поруч не буде тебе, — прошепотіла я.

— За кілька днів ми знову будемо разом, — сказав він, обіймаючи мене міцніше. — Не забувай, ідея належала тобі.

— Найкраща ідея — чиєю ж їй бути?

Посмішка у відповідь вийшла невеселою й миттєво розтанула на Едвардових вустах.

— Чому це трапилося? — невпевнено запитала я. — Чому я? Він похмуро втупився у дорогу.

— Це моя помилка. Я дурень, що наразив тебе на небезпеку, — лють у голосі була спрямована на самого себе.

— Я мала на увазі інше, — наполягла я. — Подумаєш, велике діло, була я там. Тих двох я не зацікавила. Чому Джеймс вирішив мене убити? У місті повно людей, чому я?

Перш ніж відповісти, Едвард завагався, замислився.

— Сьогодні ввечері я непогано вивчив його розум, — тихо почав він. — Не впевнений, чи існував бодай один спосіб змінити щось потому, як він побачив тебе. Частково винна і ти, — у голосі забриніла жорстка іронія. — Якби не твій неймовірно спокусливий запах, можливо, він не звернув би на тебе уваги. Коли я став тебе захищати… це лише стократ погіршило ситуацію. Джеймс не звик зустрічати опір навіть у найдріб’язковішій справі. Він вважає себе природженим мисливцем. Його існування побудоване на полюванні, переслідуванні жертви; від життя йому потрібен тільки виклик. І раптом ми даруємо йому ідеальний виклик — великий клан могутніх бійців, які щосили намагаються вберегти одну вразливу істоту. Ти не повіриш, яку ейфорію він зараз відчуває. Це ж його улюблена гра, яку ми щойно зробили найзахопливішою у його житті, — Едвардів голос переповнила огида.

Він на хвильку замовк.

— Та якби я відступив, він убив би тебе на місці, — нарешті сказав він безнадійно, невдоволено.

— Я гадала… на інших мій запах не діє… як на тебе, — нерішуче мовила я.

— Не діє. Та це не означає, що ти не є спокусою для кожного з нас. Якби ти приваблювала мисливця — будь-кого — настільки, як мене, то бійка розгорілася б просто на полі.

Я затремтіла.

— Не думаю, що маю інший вибір, окрім як убити його, — пробурмотів Едвард. — Карлайл буде не в захваті.

Звук шин підказав мені, що ми перетинаємо міст, хоча в темряві я не бачила річки. Я знала, що ми наближаємося. Мусила запитати зараз.

— Як можна убити вампіра?

Едвард зиркнув на мене; вираз очей — таємниця, а в голосі раптом забриніли сталеві нотки.

— Єдиний спосіб зробити це напевно — розірвати його на шматки, а потім спалити їх.

— Двоє інших битимуться разом із Джеймсом?

— Жінка — так, щодо Лорана я не впевнений. Між ними немає міцного зв’язку — йому просто зручно бути з ними. Поведінка Джеймса на галявині його збентежила…

— Отже, Джеймс і жінка спробують тебе убити? — схвильовано запитала я.

— Белло, навіть не смій марнувати час, хвилюючись за мене. Наразі твоя єдина турбота — це збереження власного життя, будь ласка, прошу тебе, не втрачай голови.

— Джеймс переслідує нас?