Стефани Майер – Сутінки (страница 70)

— Ти гадаєш, я маю дозволити Беллі поїхати самій?

— Звісно, ні, — сказала Аліса. — Її повеземо ми з Джаспером.

— Я не можу піти на це, — повторив Едвард, та цього разу в голосі забриніли ознаки поразки. Він поглянув на речі з логічного боку.

Я спробувала говорити переконливо.

— Потусуйся тут тиждень… — побачивши у дзеркалі вираз його обличчя, я виправилася, — кілька днів. Нехай Чарлі побачить, що ти не викрадав мене, заплутай Джеймса, спрямуй його у хибному напрямку. Переконайся, що він насправді загубив мій слід, і приїзди до мене. Звісно, спочатку ти поїздиш кругами, а потім Аліса та Джаспер зможуть повернутися додому.

Я побачила, що він усерйоз починає розглядати пропозицію.

— Приїзди куди?

— У Фенікс. Куди ж іще.

— Ні! Він збагне, що ти поїхала саме туди, — нетерпляче сказав Едвард.

— Це ж очевидно: ти зробиш так, що все скидатиметься на хитрий маневр. Джеймс знатиме, що ми знаємо, що він слухає. Він ніколи не повірить, ніби я насправді вирушаю туди, куди кажу, що їду.

— А вона — диявольська штучка, — хихотнув Еммет.

— Що коли твій план не спрацює?

— Населення Фенікса складає кілька мільйонів, — повідомила я.

— Не так важко знайти телефонний довідник.

— Я поїду не додому.

— Невже? — зацікавився він із небезпечною ноткою у голосі.

— Я досить доросла, щоб зняти квартиру чи номер у готелі.

— Едварде, ми будемо з нею, — нагадала Аліса.

— І що ти збираєшся робити у Феніксі? — в’їдливо поцікавився він.

— Сидіти в хаті.

— Взагалі план мені подобається.

Понад усякий сумнів, Еммет міркував, як би краще притиснути Джеймса.

— Еммете, стули пельку.

— Дивися, якщо ми спробуємо вколошкати Джеймса, поки Белла перебуває поблизу, існує набагато більша можливість, що хтось постраждає — вона, наприклад, чи ти, коли намагатимешся її захистити. А якщо ж у нас будуть розв’язані руки… — не договорив Еммет, радісно вишкірившись. Я не помилилася.

Джип повільно повз по дорозі, ми в’їздили в місто. Незважаючи на хоробрі теревені, я відчувала, що волоссячко на руках стоїть дибки. Думала про Чарлі, котрий зараз сидить удома сам, і намагалася бути мужньою.

— Белло, — м’яко сказав Едвард. Аліса та Еммет втупилися за вікно. — Якщо ти дозволиш, щоб із тобою щось трапилося — будь-що, — я вважатиму тебе особисто відповідальною за це. Ти зрозуміла?

— Так, — хапнула я ротом повітря. Він повернувся до Аліси.

— Джаспер упорається?

— Повір у нього, Едварде. Він чудово тримався останнім часом — відмінно, враховуючи все.

— А ти впораєшся? — запитав він.

Мініатюрна граційна Аліса скривила губки у жахливій гримасі й розтулила їх із гортанним риком, що змусив мене злякано втиснутися в сидіння.

Едвард усміхнувся до неї.

— Але тримай свою думку при собі, — ні з того ні з сього пробурмотів він.

Розділ 19

Прощання

Чарлі не спав, чекав на мене. Скрізь у будинку горіло світло. Я намагалася вигадати, як змусити його відпустити мене. У голові було порожньо. На мене очікують неприємні хвилини. Едвард повільно припаркувався, зупинившись на пристойній відстані від пікапа. Вся трійця насторожено пильнувала: завмерли на сидіннях прямо, наче коцюбу проковтнули, дослухалися до кожного звуку в лісі, придивлялися до кожної тіні, принюхувалися до кожного запаху, шукаючи щось незвичайне. Двигун замовк, я нерухомо сиділа, вони продовжували слухати.

— Нікого немає, — напружено сказав Едвард. — Ходімо. Еммет потягнувся, щоб допомогти мені звільнитися від додаткових пасків безпеки.

— Не хвилюйся, Белло, — сказав він тихим, проте бадьорим голосом, — ми швидко все владнаємо.

Я поглянула на Еммета і відчула, як очі наповнюються вологою. Я ледве знала його, та дивним чином від того, що я не відала, коли ми побачимося наступного разу, було боляче. Я розуміла, що це лише слабкий натяк на прощання, яке доведеться пережити протягом наступної години, і від цієї думки покотилися сльози.

— Алісо, Еммете, — наказав Едвард. Вони беззвучно пірнули у темряву, відразу у ній розчинившись. Едвард відчинив двері, взяв мене за руку, пригорнув, захищаючи. Швидко повів мене до будинку, ні на мить не припиняючи прочісувати поглядом темряву.

— П’ятнадцять хвилин, — ледь чутно попередив він.

— Я впораюся, — хлипнула я носом. Сльози надихнули мене.

Я зупинилася на ґанку і взяла його обличчя у свої долоні. Шалено зазирнула у вічі.

— Я кохаю тебе, — сказала я глибоким тихим голосом. — Що б не сталося, я завжди тебе кохатиму.

— З тобою нічого не трапиться, Белло, — сказав він не менш шалено.

— Просто дій за планом, добре? Збережи для мене Чарлі живим-здоровим. Після сьогоднішньої ночі він навряд чи буде про мене хорошої думки, я хочу мати шанс вибачитися пізніше.

— Белло, іди в дім. Ми не можемо гаяти час, — наполегливо нагадав він.

— Ще одне, — полум’яно прошепотіла я, — не вір жодному слову, котре почуєш зараз.

Він нахилився, мені залишилось лише стати навшпиньки і щосили вп’ястися у здивовані холодні губи. Потім я розвернулася і з носака відчинила двері.

— Забирайся геть, Едварде! — заверещала я, забігаючи всередину і голосно грюкаючи дверима прямо перед його приголомшеним обличчям.

— Белло? — Чарлі куняв десь у залі, та вже скочив на ноги.

— Залиш мене в спокої! — закричала я на нього крізь сльози, що лилися з очей гірським потоком. Я побігла нагору до своєї кімнати, з гуркотом зачинила двері й замкнула їх. Помчала до ліжка, впала на підлогу, щоб дістати бобрикову сумку. Швидко запустила руку між матрацом та пружинним блоком, щоб схопити стару заштопану шкарпетку, у якій зберігалися секретні запаси готівки.

Чарлі молотив у двері.

— Белло, з тобою все гаразд? Що відбувається? — злякано допитувався він.

— Я їду додому, — закричала я. Голос урвався в ідеальному місці.

— Він щось зробив тобі? — шеф поліції починав гніватися.

— Ні! — завила я на пару октав вище. Я обернулася до шафи з одягом — Едвард уже був там, мовчки вигрібав повні оберемки якого попало вбрання і кидав мені.

— Він тебе покинув? — розгубився Чарлі.

— Ні! — засапано залементувала я, тим часом набиваючи сумку. Едвард жбурнув мені вміст наступної полички. Сумка вже була набита далі нікуди.

— Белло, що трапилося? — загорлав Чарлі, знову барабанячи у двері.

— Це я його покинула! — закричала я, рвучко шарпаючи «змійку» на сумці. Вмілі Едвардові руки відштовхнули мої й без проблем її застібнули. Він дбайливо накинув ручки мені на плече.

— Я буду у пікапі. Йди! — прошепотів він, підштовхуючи мене до дверей, сам зник у вікні.

Я відімкнула двері, грубо відштовхнула Чарлі з дороги і помчала сходами вниз, мордуючись із важкою сумкою.

— Що трапилося? — заволав він, не відстаючи від мене. — Я думав, він тобі подобається.

На кухні йому вдалося схопити мене за лікоть. Хоча він досі не відійшов від шоку, хватка у нього була міцна.

Він розвернув мене на сто вісімдесят градусів, щоб подивитися в обличчя. Поглянувши на нього, я збагнула, що він не має анінайменшого наміру мене відпускати. На думку спав єдиний спосіб вирватися. Він передбачав зробити Чарлі дуже боляче, я ненавиділа себе навіть за те, що зважую цей план. Та в мене немає часу, я повинна захистити батька.