Стефани Майер – Сутінки (страница 68)

— Чесно кажучи, ми прямували на північ, та нам стало цікаво, хто є поблизу. Ми давно не натрапляли на наших.

— Так, регіон зазвичай порожній, не рахуючи нас та випадкових гостей як ви.

Напружена атмосфера поступово розрядилася до звичної розмови; я здогадалася, що Джаспер використовував свій особливий дар, щоб тримати ситуацію під контролем.

— На яких територіях ви полюєте? — між іншим поцікавився Лоран.

Карлайл не звернув уваги на припущення, що крилося за запитанням.

— Олімпійські гори тут, час від часу мандруємо уздовж берегових хребтів. Неподалік розташоване наше постійне місце проживання. На півночі мешкають Деналі — ще один клан на кшталт нашого.

Лоран ледь помітно похитнувся на п’ятках.

— Постійне місце проживання? Як вам вдається? — у голосі прозвучала непідробна цікавість.

— Чому б вам не завітати до нас додому, де ми зможемо поговорити у зручних умовах? — запросив Карлайл. — Це досить довга історія.

Почувши слово «дім», Джеймс і Вікторія обмінялися здивованими поглядами, Лоран краще володів обличчям.

— Звучить дуже цікаво і гостинно, — доброзичливо всміхнувся він. — Ми прополювали всю дорогу від Онтаріо й не мали нагоди причепуритися.

Схоже, він оцінив вишуканий вигляд Карлайла.

— Будь ласка, не ображайтесь, та ми будемо дуже вдячні, якщо ви утримаєтеся від полювання у нашому районі. Ви розумієте, ми маємо не привертати зайвої уваги.

— Звичайно, — кивнув Лоран. — Звісно, ми не будемо вдиратися на вашу територію. Тим паче, ми трохи перекусили біля Сієтла, — розсміявся він. Холодок поповз у мене по хребту.

— Якщо ви не проти пробігтися з нами, ми покажемо вам дорогу. Еммете, Алісо, можете піти з Едвардом і Беллою по джип, — додав він ніби між іншим.

Поки Карлайл говорив, три речі відбулися, здається, одночасно. Легенький вітерець підхопив моє волосся, Едвард заціпенів, другий вампір, Джеймс, раптом різко закрутив головою, пильно оглядаючи мене, його ніздрі роздулися.

Джеймс похитуючись ступив крок уперед, схиляючись до землі, решта нерухомо завмерли. Едвард вишкірив зуби, займаючи захисну стійку, з його горлянки вихопився дикий рик. Зовсім не такий, як ті грайливі звуки сьогодні вранці, — це було найзагрозливіше гарчання, яке я в житті чула. Я захолола від маківки до п’ят.

— Що це? — відкрито вигукнув Лоран, не втримавши здивування. Ні Джеймс, ні Едвард не змінили агресивних поз. Джеймс зробив невеликий обманний випад у бік Едварда, той ухилився у відповідь.

— Вона з нами, — різка Карлайлова відсіч спрямована була на Джеймса. Схоже, Лоран не так чітко, як Джеймс, відчув мій запах, та наразі на його обличчі прокльовувалося розуміння.

— Ви привели закуску? — запитав він, недовірливо витріщаючись та мимоволі роблячи крок уперед.

Едвард заричав лютіше, агресивніше, губи високо піднялися над сяючими оголеними зубами. Лоран відступив.

— Я сказав, вона з нами, — твердо виправив Карлайл.

— Вона ж людина, — запротестував Лоран. У голосі не було ворожості, лише здивування.

— Так, — складно було не помітити Еммета, що стоїть біля Карлайла, не зводячи очей із Джеймса. Той повільно випростався, втім, ні на мить не перестаючи поїдати мене поглядом, ніздрі досі були розширені. Едвард завмер переді мною, напружений як лев.

Коли Лоран заговорив, його тон виявився заспокійливим — він намагався розрядити несподівано ворожу атмосферу.

— Гадаю, нам треба багато дізнатися одне про одного.

— Справді, — стримано відповів Карлайл.

— Ми б хотіли прийняти ваше запрошення, — його очі блимнули на мене, потім назад на Карлайла. — Звичайно, ми не скривдимо людської дівчини. Як я сказав, ми не полюватимемо на вашій території.

Джеймс недовірливо й розлючено зиркнув на Лорана, обмінявся швидким поглядом з Вікторією, чиї очі досі нетерпляче перебігали від обличчя до обличчя.

Перш ніж заговорити, Карлайл якусь мить вивчав щирий вираз Лорана.

— Ми проведемо вас. Джаспере, Розаліє, Есме? — покликав він. Каллени зібралися докупи, затулили мене, ставши поруч. За мить Аліса опинилася біля мене, Еммет повільно задкував до нас, не зводячи очей із Джеймса.

— Ходімо, Белло, — тихо й безрадісно пролунав Едвардів голос.

Під час розмови я стояла нерухомо, заціпенівши від жаху. Едвардові довелося схопити мене за лікоть і різко потягнути, щоб вивести з трансу. Аліса й Еммет трималися поблизу, затуляючи мене. Я перечіплюючись пленталася поруч з Едвардом, прибита жахом. Не чула, чи інші теж залишили поле. Ми рухалися з людською швидкістю в напрямку лісу; Едвардове нетерпіння відчувалося майже фізично.

Щойно ми заховалися за деревами, Едвард, не зупиняючись, закинув мене на спину. Я вчепилась якнайміцніше, він побіг, Аліса й Еммет вчинили аналогічно. Я не підводила голови, та розширені від переляку очі відмовлялись заплющуватися. Ми привидами мчали крізь темний ліс. На пожвавлення, що раніше завжди переповнювало Едварда під час бігу, не було й натяку, натомість з’явилася лють, що підганяла його й змушувала рухатися чимшвидше. Навіть зі мною за плечима Едвард залишив родичів далеко позаду.

Ми дісталися джипа неймовірно швидко, Едвард, майже не сповільнюючись, закинув мене на заднє сидіння.

— Пристебни Беллу, — наказав Еммету, коли той прослизнув усередину.

Аліса впала на переднє сидіння, Едвард заводив двигун. Той із ревом прокинувся до життя, ми розвернулися на звивистій дорозі.

Едвард прогарчав щось зашвидко для мого розуміння, щось дуже схоже на лайку.

Цього разу трясло ще гірше, темрява довкола додавала подорожі моторошності. Еммет і Аліса вдивлялись у вікна.

Ми вилетіли на шосе, швидкість зросла, та я хоч могла тепер краще бачити, куди ми їдемо. Ми прямували на південь, подалі від Форкса.

— Куди ми їдемо? — запитала я. Ніхто не відповів. Ніхто навіть не глянув на мене.

— Чорт забирай, Едварде! Куди ти мене везеш?

— Ми повинні вивезти тебе звідси… забрати далеко… негайно.

Він не обернувся, очі прикипіли до дороги. Спідометр показував 105 миль на годину.

— Повертай назад! Ти мав відвезти мене додому! — заволала я і заходилася люто відстібати ідіотські ремені.

— Еммете, — похмуро сказав Едвард. Сталева Емметова хватка скувала мої руки.

— Ні! Едварде! Ти не можеш так вчинити!

— Я повинен, Белло, тому, будь ласка, посидь тихо.

— Нізащо! Ти маєш відвезти мене назад, інакше Чарлі зателефонує до ФБР! По твою родину прийдуть — по Карлайла, по Есме! Їм доведеться поїхати з міста, постійно переховуватися!

— Белло, заспокойся, — холодно сказав Едвард. — Ми знаємо, що це таке.

— Тільки не через мене, ні, ти цього не зробиш! Ти не зруйнуєш свого життя через мене! — оскаженіло й цілком безрезультатно борсалась я.

Тут уперше заговорила Аліса.

— Едварде, з’їдь на узбіччя. Він злісно зиркнув на неї і піддав газу.

— Едварде, давай просто обговоримо ситуацію.

— Ти не розумієш! — незадоволено заревів він. Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив так голосно; в обмеженому просторі джипа його голос оглушував. Стрілка спідометра наблизилася по позначки сто п’ятнадцять.

— Він мисливець, Алісо, невже ти не бачила? Він мисливець, той, хто йде по сліду!

Я відчула, як поруч заціпенів Еммет; хотіла б я знати, чому він так відреагував на це слово. Для них трьох воно означало щось більше, ніж для мене. Я прагнула зрозуміти, та не мала нагоди запитати.

— З’їдь на узбіччя, Едварде, — Аліса говорила розважливо, та в її тоні чулися владні нотки, яких я не помічала раніше.

Стрілка спідометра перетнула позначку сто двадцять.

— Давай, Едварде.

— Послухай, Алісо. Я прочитав його думки. Вистежувати жертву — його пристрасть, його нав’язлива ідея. Алісо, він хоче Беллу, конкретно її. Він вийде на полювання вже цієї ночі.

— Він не знає де… Едвард перебив її.

— Як ти гадаєш, багато часу знадобиться йому, щоб уловити в місті запах? Він усе спланував, перш ніж Лоран встигнув розтулити рота.

Я мало не задихнулася, бо знала, куди приведе мій запах!

— Чарлі! Ви не можете залишити його там! — замолотила я по ременях.