Стефани Майер – Сутінки (страница 67)

— Зачекай, — попередила Есме й підняла руку, уважно дослухаючись. Еммет нечіткою плямою мчав між базами, йому на п’яти насідав Карлайл. До мене дійшло, що я не бачу Едварда.

— Аут![23] — чітко вигукнула Есме. Не вірячи власним очам я витріщилася, як Едвард вилетів на узлісся, затискаючи у піднятій руці м’яч. Навіть я помітила широку посмішку.

— Еммет б’є найсильніше, — пояснила Есме, — а Едвард бігає найшвидше.

Перед моїми недовірливими очима продовжувався інінг. Просто нереально встигнути за блискавичністю польотів м’яча, за швидкістю, з якою гравці ганяли полем.

Наступну причину, чому Каллени чекали на грозу, щоб пограти у бейсбол, я зрозуміла, коли Джаспер, намагаючись переграти Едварда, що неухильно перехоплював м’яч, подав Карлайлові граунд бол.[24] Карлайл налетів на м’яч, Джаспер помчав до першої бази. Коли вони, зіштовхнувшись, гепнулися на землю, здалося, що одна величезна каменюка впала на другу, вщент її розтрощивши. Я підстрибнула від хвилювання, та навдивовижу обидва виявилися неушкодженими.

— Сейф,[25] — спокійно виголосила Есме.

В Емметової команди була перевага в одне очко — Розалія примудрилася облетіти бази, влучно спіймавши одну з потужних Емметових подач, коли Едвард утретє не дав м’ячу опинитися за межами поля. Він хутко примчав до мене, сяючи від задоволення.

— Ну, що ти думаєш? — запитав він.

— Одне знаю напевно: тепер я не зможу додивитися до кінця стару нудну Бейсбольну Лігу.

— Ніби ти раніше часто її дивилася, — зареготав він.

— Я трішки розчарована, — вирішила подражнитись я.

— Чому? — здивовано запитав Едвард.

— Було б непогано дізнатися бодай одну річ, яку б ти не робив краще за всіх на світі.

На обличчі промайнула фірмова крива посмішка, у мене перехопило подих.

— Я пішов, — сказав Едвард, повертаючись на поле.

Він грав мудро, подаючи м’яч низько, поза досяжністю вправних рук Розалії в аутфілді — найвіддаленішій від дому частині поля, і блискавкою домчав до двох баз, перш ніж Еммет зумів повернути м’яч у гру. Одного разу Карлайл подав м’яч так далеко за поле — «бумс» вдарило по вухах, — що вони з Едвардом отримали по очку. Мініатюрним кулачком Аліса легенько штурхнула їх по черзі.

Упродовж гри рахунок постійно змінювався, гравці підштрикували одне одного в залежності від того, хто лідирував, як звичайні вуличні бейсболісти. Час від часу Есме закликала до порядку. Грім роздирав небо, та ми залишилася сухими, як і передбачила Аліса.

Карлайл був бетером, Едвард ловцем, коли Аліса раптом хапнула ротом повітря. Я не спускала очей з Едварда, тому помітила, як його голова різко сіпнулася у її бік. Їхні погляди зустрілися, відбувся моментальний обмін інформацією. Едвард опинився біля мене, перш ніж решта встигли запитати Алісу, що трапилося.

— Алісо? — напружено сказала Есме.

— Я не бачила, не могла попередити, — прошепотіла вона. На цю мить усі зібралися навколо неї.

— Що трапилося, Алісо? — запитав Карлайл спокійним владним голосом.

— Вони подорожують набагато швидше, ніж я гадала. Я бачу, що раніше мала неправильну картину майбутнього, — пробурмотіла вона.

Джаспер схилився, ніби прагнучи її захистити.

— Що змінилося? — уточнив він.

— Вони почули, що ми граємо, і прямують сюди, — винувато відповіла вона, схоже, почуваючись відповідальною за те, що її налякало.

Сім пар швидких очей блимнули на мене й відразу відвели погляд.

— Коли? — мовив Карлайл, повертаючись до Едварда. Едвардове обличчя — втілення напруженої зосередженості.

— Менше ніж за п’ять хвилин. Вони біжать — хочуть пограти, — насупився він.

— Встигнеш? — запитав Карлайл, кинувши у мій бік блискавичний погляд.

— Ні, не з нею на спині… — обірвав він. — До того ж нам менш за все потрібно, щоб вони вловили запах і почали полювати.

— Скільки? — запитав Еммет у Аліси.

— Троє, — коротко відповіла та.

— Троє! — пхикнув він. — Нехай приходять, — сталеві ремені м’язів заграли на міцних руках.

На частку секунди, що видалася набагато довшою, ніж була насправді, Карлайл поринув у роздуми. Здається, тільки Еммет був незворушний; решта втупили у Карлайла стривожені погляди.

— Ми продовжимо гру, — нарешті вирішив Карлайл. Його голос був спокійний, холоднокровний. — Аліса сказала, їм просто цікаво.

Вся фраза прозвучала потоком слів, що вилився за пару секунд. Я слухала уважно й зрозуміла майже все, хоча не чула, що наразі запитує Есме в Едварда беззвучним порухом вуст. Я лише зауважила, як він ледь помітно похитав головою; на її обличчі прочиталося полегшення.

— Ти ловитимеш, Есме, — сказав Едвард. — Я буду суддею, — і став як укопаний переді мною.

Інші повернулися на поле, сторожко прочісуючи темну лісову гущавину гострими поглядами. Схоже, Аліса та Есме намагалися не відходити далеко від мене.

— Розпусти волосся, — звелів мені Едвард тихим рівним голосом.

Я покірно стягнула резинку і струснула волоссям. Висловила вголос очевидне:

— Вони вже на підході?

— Так, стій спокійно, не рухайся, не висовуйся і не відходь від мене, будь ласка, — він добре приховав напругу в голосі, та я все одно її почула. Він зачесав моє довге волосся наперед, затуляючи обличчя.

— Не допоможе, — м’яко сказала Аліса. — Я чую її запах через поле.

— Я знаю, — забриніла у голосі невдоволена нотка. Карлайл стояв на підвищенні, решта без особливого ентузіазму повернулися до гри.

— Що запитала тебе Есме? — прошепотіла я. На мить Едвард завагався, потім відповів.

— Чи вони голодні, — неохоче пробурмотів він.

Минали секунди, тепер гра тривала в апатичному ритмі. Ніхто не наважувався подавати і відбивати сильніше, ніж поштовхом; Еммет, Розалія та Джаспер нерішуче топталися на внутрішній частині поля. Час від часу, незважаючи на жах, що сковував мозок, я помічала, як дивиться на мене Розалія. Її очі — згорнена книжка, та щось у міміці її вуст наштовхувало на думку, що вона розгнівана.

Едвард узагалі не стежив за грою, його очі та розум блукали лісом.

— Вибач мені, Белло, — нестямно прошепотів він. — Я втнув дурницю, так безвідповідально викривши тебе. Вибач мені.

Я почула, як спинилося його дихання, очі втупилися у праву частину поля. Він ступив на півкроку вперед, стаючи між мною і тим, що наближалося.

Карлайл, Еммет та інші обернулися в одному напрямку, почувши заслабкі для мого вуха звуки кроків.

Розділ 18

Полювання

Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій віддалі я бачила тільки її вбивчо-руде волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до Едвардової родини, демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачила, наскільки вони відрізняються від Калленів. У ході було щось котяче — здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг — джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У чоловіків короткі стрижки, а в жовтогарячому волоссі жінки повно листя, галузочок із дерев.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Карлайла, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Еммет і Джаспер йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітила, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Найперший чоловік, понад усякий сумнів, був найвродливіший; усупереч звичній для вампіра блідості, його шкіра відливала оливковою барвою, чорне волосся сяяло. Статуру він мав середню, мускулясту, але до Еммета йому було далеко. Він невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була дикуватіша, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї — до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, русяве волосся та правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у них також були інші. Не золотаві чи чорні, як я могла б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Карлайлові.

— Нам здалося, ми почули гру, — невимушено сказав він із ледь відчутним французьким акцентом. — Я — Лоран, а це Вікторія та Джеймс, — жестом указав він на вампірів позаду.

— Я — Карлайл. Це моя родина: Еммет і Джаспер, Есме та Аліса, Едвард і Белла, — він називав нас по двоє, навмисне не привертаючи ні до кого особливої уваги. Почувши своє ім’я, я отетеріла.

— У вас знайдеться місце для кількох гравців? — товариськи поцікавився Лоран.

Карлайл відповів не менш дружнім тоном.

— Та ми, власне, якраз закінчуємо. Але, звісно, наступного разу ласкаво просимо. Ви довго плануєте залишитися у цій місцевості?