Стефани Майер – Сутінки (страница 55)

Він розсміявся, потім зітхнув.

— Я вирішила, чим хочу зайнятися, — сказала я йому. — Хочу більше дізнатися про тебе.

— Запитуй, що заманеться. Я просіяла запитання в пошуках найважливішого.

— Чому ви це робите? — сказала я. — Досі не розумію, як ви можете так важко працювати над собою, щоб опиратися… своїй природі. Будь ласка, зрозумій правильно, я рада, що ти такий, як є. Просто не бачу, що змушує вас так чинити.

Перш ніж відповісти, Едвард завагався.

— Це хороше запитання, ти не перша, хто ставить його. Решта — переважна більшість представників нашого виду, які цілком задоволені своєю долею, — теж дивуються з нашого способу життя. Але бачиш… тільки тому, що ми… зазнали певного перетворення… не означає, що ми не здатні піднятися вище, вийти за межі приречення, якого жоден із нас свідомо не бажав. Не означає, що ми не можемо спробувати зберегти якнайбільше істинно людських рис.

Я лежала не рухаючись, охоплена благоговійним мовчанням.

— Ти спиш? — прошепотів Едвард за кілька хвилин.

— Ні.

— Це все, що ти хотіла знати?

— Ні! — закотила я очі. — Не зовсім.

— Що ще тобі цікаво?

— Чому ти можеш читати думки, чому тільки ти? Аліса бачить майбутнє… Як таке виходить?

У темряві я відчула, як він знизав плечима.

— Ми не знаємо напевно. У Карлайла є теорія — він уважає, що ми успадковуємо найсильнішу рису характеру з людського життя у наступне, де вона посилюється — як і наш розум та чуття. Він думає, що я, швидше за все, дуже тонко відчував думки людей навколо. А Аліса мала розвинений дар передчуття.

— А що отримали у спадок від людського життя Карлайл та інші?

— Карлайл успадкував здатність співчувати. Есме — вміння любити до нестями. Еммет успадкував могутність, Розалія — силу волі. Або баранячу впертість, дивлячись як сказати, — хихотнув він. — Джаспер — дуже впливовий. У першому житті він був доволі харизматичним, здатним впливати на людей навколо так, що вони приставали на його точку зору. Тепер він може маніпулювати людськими емоціями — заспокоїти цілу кімнату розлючених людей, чи, наприклад, навпаки — викликати збудження у апатичного натовпу. Це — винятковий дар.

Я виважувала неймовірні факти, котрі описував Едвард, намагаючись їх перетравити. Він терпляче чекав, доки я думала.

— Коли все почалося? Я маю на увазі, Карлайл створив тебе, але раніше хтось мав створити його, і так далі…

— Гаразд, а ти звідки походиш? Еволюція? Боже творіння? Хіба ми не могли еволюціонувати, як інші види, як хижаки та здобич? Чи коли ти не віриш, що світ міг виникнути сам по собі, у чому я теж сумніваюся, невже так важко повірити, що сила, котра створила ніжну скалярію та акулу, дитинча тюленя і кита-вбивцю, могла одночасно створити наші види?

— Скажи мені прямо — я дитинча тюленя, правильно?

— Правильно, — він засміявся, щось торкнулося мого волосся — губи?!

Мені хотілося обернутися до Едварда, подивитися, чи справді вуста торкаються мого волосся. Та я повинна добре поводитися; не хочу робити його життя важчим, ніж воно є.

— Ти вже засинаєш? — поцікавився він, перериваючи короткочасну тишу. — Чи у тебе є ще запитання?

— Мільйон-два знайдеться.

— У нас буде завтра, і позавтра, і післяпозавтра… — нагадав він. Я посміхнулася, його слова викликали ейфорію.

— Ти точно не розчинишся у повітрі вранці? — прагнула я розставити крапки над «і». — Врешті-решт ти — міфічна істота.

— Я тебе не покину, — у голосі була тверда обіцянка.

— Тоді останнє запитання на сьогодні… — я почервоніла. Темрява мені не помічниця — я певна, Едвард відчув раптовий приплив крові до шкіри.

— Яке?

— Ні, забудь. Я передумала.

— Белло, ти можеш запитати мене про що завгодно. Я промовчала, він застогнав.

— Я постійно налаштовую себе, що з часом нездатність чути твої думки дратуватиме мене менше. Натомість це стає гірше й гірше.

— Я рада, що ти не читаєш моїх думок. Досить того, що ти підслуховуєш, коли я балакаю уві сні.

— Будь ласка, — його голос був такий переконливий, просто неможливо опиратися. Я похитала головою.

— Якщо ти не скажеш мені, я припущу щось набагато гірше, ніж є насправді, — зловісно пригрозив Едвард. — Прошу тебе, — знову благальний тон.

— Ну… — почала я, радіючи, що він не бачить мого обличчя.

— Так.

— Ти сказав, що Розалія з Емметом незабаром одружаться… Їхній шлюб… такий… як і людський шлюб?

Він щиро розреготався, нарешті зрозумівши, у чому справа.

— Ось ти до чого хилиш! Я завовтузилася, не в змозі відповісти.

— Так, гадаю, їхній шлюб не дуже відрізняється від людського, — сказав він. — Я казав, що більшість людських бажань нікуди не зникають, просто їх витісняють сильніші бажання.

— О, — все, на що я спромоглася.

— Твоя цікавість мала щось на меті?

— Ну, мені хотілося знати… ти і я… колись…

Едвард одразу посерйознішав — це підказало мені раптове скам’яніння його тіла. Я завмерла, інстинктивно реагуючи на його дії.

— Не думаю, що… що… що це можливо для нас.

— Тому що для тебе було б дуже важко бути зі мною так… близько?

— Звичайно, це проблема. Та я мав на увазі дещо інше. Справа в тому, що ти така ніжна, така тендітна! Коли ми поруч, я щомиті маю стежити за собою, щоб не нашкодити тобі. Я досить легко можу тебе вбити, Белло, просто з необережності, — голос його перетворився на м’яке муркотіння. Крижана долоня посунулася і спочила на моїй щоці. — Якби я повівся нестримано… якби бодай на секунду розслабився, то міг би простягнути руку, щоб доторкнутися до твого обличчя, — і ненавмисно проломити тобі череп. Ти не усвідомлюєш, яка ти неймовірно крихка. Я ніколи, нізащо не зможу дозволити собі втратити контроль у будь-якому сенсі, коли ти поруч.

Він очікував на відповідь. Моє мовчання змусило його виявити нетерпіння.

— Я налякав тебе? — запитав він. Я зачекала ще хвильку, щоб сказати правду.

— Ні. Зі мною все гаразд. Здається, він на мить поринув у роздуми.

— Втім, знаєш, мені цікаво, — сказав він не таким серйозним голосом. — Ти коли-небудь…? — не договорив він, пропонуючи мені самій здогадатися кінець речення.

— Звісно, ні! — зашарілась я. — Казала ж я тобі, що ніколи не почувала нічого такого, навіть приблизно!

— Я знаю. Просто я також знаю думки інших людей. Мені відомо, що кохання й бажання не завжди ходять поруч.

— Для мене — завжди. Втім, так чи інак, раніше я не знала їх, — зітхнула я.

— Приємно чути. Принаймні у нас є хоч щось спільне, — судячи з голосу, Едвард був задоволений.

— Твої людські інстинкти… — почала я. Він чекав. — Ну, я тебе взагалі приваблюю — ти розумієш як?

Він засміявся і ніжно скуйовдив моє наразі майже сухе волосся.

— Можливо, я — не людина, але я — мужчина, — запевнив він.

Я мимоволі позіхнула.

— Я відповів на запитання, тепер ти повинна спати, — наполіг він.

— Не впевнена, що зможу.

— Хочеш, щоб я пішов?

— Ні! — голосно вигукнула я.