Стефани Майер – Сутінки (страница 54)

— Я зробив щось не так?

— Ні, якраз навпаки. Я божеволію від тебе, — пояснила я. На хвильку він поринув у роздуми над почутим; коли заговорив, стало ясно, що він задоволений.

— Справді? — тріумфальна усмішка поступово освітила обличчя.

— Ти очікував на бурхливі оплески? — саркастично поцікавилась я.

Він вишкірився.

— Я просто приємно здивований, — пояснив він. — За останні сто з гаком років, — піддражнив він, — я не уявляв нічого подібного. Не вірив, що одного дня знайду ту, котру кохатиму… по-іншому, ніж братів і сестер. А тут я дізнаюся, що хоча це нове для мене, мені добре вдається… бути з тобою…

— Тобі все вдається добре, — підкреслила я.

Він знизав плечима, припускаючи таку вірогідність. Ми обоє тихенько розсміялися.

— Але чому це так легко зараз? — наполягала я. — Сьогодні по обіді…

— Це не легко, — зітхнув він. — Сьогодні по обіді я ще… не вирішив до кінця. Вибач, мені немає прощення за таку поведінку.

— Є, — не погодилась я.

— Спасибі тобі! — усміхнувся він. — Бачиш, — вів Едвард далі, опустивши очі, — я не був упевнений, чи стане мені сили… — він узяв мою руку і ніжно притиснув її до обличчя. — Тому, доки існувала можливість, що я… втрачу контроль, — вдихнув він запах мого зап’ястку, — я був… не зовсім безпечним для тебе. До того як я остаточно вирішив, що достатньо сильний, що немає жодної, найменшої можливості, що я коли-небудь… що я зміг би…

Ніколи раніше не бачила, щоб слова давалися йому настільки важко. Це було… так по-людському.

— Отже, зараз немає жодного шансу?

— Сила духу, — повторив він, посміхаючись. Зуби спалахнули у темряві білим сяйвом.

— Це виявилося нескладно, — сказала я.

Едвард відкинув голову назад і засміявся, майже пошепки, але нестримно.

— Нескладно для тебе! — виправив він, торкаючись мого носа кінчиком пальця.

Зненацька обличчя різко набуло серйозного виразу.

— Я намагаюся, — прошепотів Едвард повним страждання голосом. — Якщо це стане… занадто, я майже впевнений, що зможу просто піти.

Я насупилася. Мені не подобаються розмови про розлуку.

— Завтра буде важче, — вів далі він. — Цілий день я насолоджувався твоїм запахом, тому став частково нечутливим до нього. Якщо я залишу тебе бодай на невеликий відрізок часу, доведеться звикати заново. Ну, може, не зовсім заново, гадаю, але все ж…

— Тоді не йди від мене, — відповіла я, не в змозі приховати палке бажання у голосі.

— Це мене влаштовує, — погодився Едвард; обличчя розслабилося, на ньому розцвіла привітна усмішка. — Вдягай кайдани — я твій в’язень, — та говорячи це, він як наручниками оповив мої зап’ястки своїми довгими пальцями. Засміявся тихим мелодійним сміхом. За сьогоднішній вечір він сміявся більше, ніж за ввесь попередній час, коли я мала можливість спостерігати за ним.

— Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, — зауважила я. — Раніше не помічала за тобою такого.

— Хіба не так має бути? — посміхнувся він. — Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах — і коли це відбувається з тобою?

— Справді неймовірна, — погодилась я. — Набагато більша, ніж я уявляла.

— Наприклад, — наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, — ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… — скривився він. — Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.

— Тоді ти знову почав говорити зі мною.

— Мене приголомшив спалах обурення, майже люті, котрий я відчув тої миті. Спершу я навіть не збагнув, що це. Я більше, ніж зазвичай, казився від того, що не можу почути твої думки й дізнатися, чому ти йому відмовила. Ти вчинила так тільки заради подруги? Чи тут криється ще щось? Я знав, що так чи інак не маю права цим перейматися. Я намагався не думати про це… А потім хлопці вишикувалися у чергу, — хихотнув Едвард. Я сердито зиркнула на нього в темряві. — Я чекав, начебто безпідставно згораючи від нетерпіння почути, щó ти їм скажеш, від нетерпіння побачити твій вираз. Я не міг не відчути полегшення, угледівши твоє роздратоване обличчя. Та я не був упевнений.

Тоді я вперше прийшов сюди. Всю ніч, поки ти спала, я відчайдушно боровся з собою, розриваючись між двома абсолютно протилежними бажаннями — тим, що, я знав, було правильним, моральним, етичним, — і тим, чого я хотів понад усе на світі. Я усвідомлював, що коли продовжуватиму не помічати тебе, як повинен, або коли зникну з міста на кілька років, поки ти не поїдеш звідси, одного дня ти скажеш «так» Майкові або комусь дуже схожому на нього. Я лютував на саму думку про це.

А потім, — прошепотів Едвард, — ти вимовила уві сні моє ім’я. Ти говорила так чітко, що я спершу подумав, ніби ти прокинулась. Але ти неспокійно перевернулася, знову пробурмотіла моє ім’я, зітхнула. Почуття, що запульсувало в мені тої секунди, позбавило мене мужності, вразило до глибини душі. Я зрозумів, що більше не зможу ігнорувати тебе, — на мить він замовк, вочевидь, дослухаючись до того, як раптом неспокійно забилося моє серце. — Але ревнощі… ревнощі — дивна штука. Набагато могутніша, ніж я вважав дотепер. І нелогічна! Щойно, коли Чарлі запитав тебе про того недомірка Майкла Ньютона… — Едвард розлючено похитав головою.

— Я б мала здогадатися, що ти підслуховуватимеш, — простогнала я.

— Звісно.

— Ні, серйозно, ти приревнував мене до Майка?

— Я новачок у цьому; завдяки тобі людські почуття воскресають у мені, вони тим сильніше болять, що новішими є.

— Але чесно, — піддражнила я, — ти переймаєшся через Майка після того, як мені довелося вислухати, що Розалія — Розалія, втілення ідеальної краси! — Розалія призначалася для тебе! Еммет не Еммет, як я можу конкурувати з нею?

— Вона тобі не суперниця, — зблиснули Едвардові зуби. Він узяв мої захоплені ним-таки руки і завів собі за спину, притиснувши мене до грудей. Я завмерла якомога нерухоміше, намагаючись навіть дихати беззвучно.

— Я знаю, що я їй не суперниця, — видихнула я на холодну шкіру. — У тім і біда.

— Звичайно, Розалія по-своєму гарна, та навіть якби вона не була мені як сестра, якби вони з Емметом не належали одне одному, вона ніколи не мала б одної десятої, ні, одної сотої тої привабливості, якою для мене володієш ти, — зараз Едвард говорив серйозно, замислено. — Майже дев’яносто років я вештався між своїми та між людьми… і ввесь час гадав, що я довершений у своїй самотності, не усвідомлюючи, чого шукаю. І не знаходив нічого, тому що ти не встигла народитися.

— Нечесно якось виходить, — прошепотіла я. Моє обличчя спочивало на його грудях, я слухала його дихання. — Мені не довелося чекати. Чому я маю так легко отримати бажане?

— Ти маєш рацію, — весело погодився він. — Точно, я повинен зробити це важчим для тебе. Він розтиснув руку, звільнивши мій зап’ясток лише для того, щоб дбайливо заграбастати його другою рукою. М’яко провів долонею по вологому волоссю від маківки до талії. — Тобі всього-на-всього доводиться ризикувати життям щосекунди, котру ти проводиш поруч зі мною, — звісно, цього замало. Тобі всього лиш доводиться іти проти своєї природи, проти людства… ну, чого це варте?

— Дуже мало — я не почуваюсь обділеною.

— Поки що, — у голосі його раптом забриніла давня печаль. Я зробила спробу відсунутися, щоб поглянути на його обличчя, та його руки тримали мої долоні міцніше за будь-які кайдани.

— Що… — почала я запитувати, коли його тіло напружилося. Я завмерла, він зненацька відпустив мої руки і зник. Я ледве не впала долілиць.

— Лежи на місці, — прошепотів він. Я не розуміла, звідки конкретно долинає у темряві голос.

Я закотилася під ковдру, скрутившись калачиком, як завжди сплю. Почула, як зі скрипом прочинилися двері й Чарлі крадькома заповз у кімнату, щоб перевірити, чи є я там, де маю бути. Я дихала спокійно й навмисно гучно.

Хвилина тягнулася невимовно довго. Я дослухалася, не впевнена, чи зачинилися двері. Потім мене під ковдрою обвила холодна Едвардова рука, вуста притулилися до вушка.

— Ти — жахлива актриса. Я б сказав, що ця кар’єрна стежка не для тебе.

— Прокляття! — пробурмотіла я. Серце ледве не розірвалося у грудях.

Едвард почав наспівувати незнайому мелодію. Схоже було на колискову. Він замовк.

— Заколисати тебе піснею?

— Ага! — розсміялась я. — Наче я зможу заснути, коли ти поруч!

— А раніше чудово спала, — нагадав він.

— Я не знала, що ти сидиш у моїй кімнаті, — холодно відказала я.

— Отже, якщо ти не хочеш спати… — почав він, не звернувши уваги на мій тон. У мене перехопило подих.

— Якщо я не хочу спати…? Едвард хихотнув.

— Що ти хочеш робити в такому разі? Так зразу й не скажеш.

— Я не знаю, — нарешті відповіла я.

— Скажеш, коли вирішиш.

Я відчула холодне дихання на шиї, відчула, як Едвардів ніс ковзає по моєму підборіддю, вдихаючи його аромат.

— Я гадала, ти став нечутливим до мого запаху.

— Якщо я можу втриматися від того, щоб випити вино, це не означає, що я не здатен оцінити його букет, — прошепотів він. — Ти пахнеш як квітка, як лаванда… чи фрезія, — додав він. — У мене течуть слинки.

— Так, коли хтось не каже мені, як смачно я пахну, у мене невдалий день.