Стефани Майер – Сутінки (страница 56)
Він засміявся, потім почав наспівувати ту саму невідому колискову; голос архангела ніжно заколисував мене.
Стомленіша, ніж гадала, виснажена довгим днем, наповненим раніше не відомим мені розумовим та емоційним напруженням, я провалилася у сон в Едвардових холодних обіймах.
Розділ 15
Каллени
Врешті-решт мене збудило м’яке приглушене світло наступного хмарного дня. Я лежала, затуливши очі руками, почуваючись слабкою і задерев’янілою. Сон, який я відчайдушно намагалася пригадати, голосно грюкав у мізки. Я застогнала і перекотилася на бік, сподіваючись заснути далі. А потім попередній день нестримним потоком ввірвався у свідомість.
— Ой! — швидко підскочила я, аж у голові запаморочилося.
— У тебе на голові копиця сіна… та мені подобається, — почувся незворушний голос з крісла-гойдалки у кутку.
— Едварде! Ти залишився! — до нестями зраділа я і, не обтяжуючись зайвими роздумами, метнулася через усю кімнату, щоб упасти йому на коліна. За мить думки наздогнали дії — я завмерла, приголомшена власним неконтрольованим ентузіазмом. Я втупилася в Едварда, злякавшись, що перетнула невидиму межу.
Він сміявся.
— Певна річ, — відповів він, здивований та, схоже, потішений такою реакцією. Руки гладили мою спину.
Я обережно поклала голову на його плече, вдихаючи аромат шкіри.
— Я була впевнена, що це лише сон.
— Ти б такого не вигадала, — вирішив познущатися він.
— Чарлі! — пригадала я, знову бездумно підстрибуючи й прямуючи до дверей.
— Він поїхав годину тому, можу додати, після того як заново під’єднав твій акумулятор. Визнаю, я розчарований. Невже цього достатньо, щоб зупинити тебе, коли ти налаштована серйозно?
Я замислилася, вклякнувши на місці. З одного боку страшенно хочеться повернутися до Едварда, з іншого — боюся, вранці з рота не зовсім приємно тхне.
— Зазвичай ти вранці моторніша, — зауважив він і розвів руки, запрошуючи повернутися. Відмовити майже було не можливо.
— Мені потрібна хвилька на людські справи, — визнала я.
— Я почекаю.
Я підстрибом помчала до ванни, не в змозі прояснити свої відчуття. Я — незнайомка для себе як усередині, так і зовні. Обличчя в дзеркалі належить практично іншій людині — занадто яскраві очі, гарячкові червоні цятки на вилицях. Почистивши зуби, я заходилася пригладжувати стерню на голові, яка, по ідеї, була моїм волоссям. Вмила обличчя холодною водою, спробувала нормалізувати дихання. Марно, звісно ж. Підтюпцем поквапилася назад у кімнату.
Хіба не диво, що Едвард досі там, чекає з розкритими обіймами? Він потягнувся до мене, моє серце затріпотіло, як пташка у клітці.
— З поверненням, — прошепотів він, ніжно оповиваючи мене руками.
Якийсь час він гойдав мене у тиші, доки я не звернула увагу, що він перевдягнувся, волосся акуратно розчесане.
— Ти мене залишав? — звинуватила я, торкаючись комірця свіжої сорочки.
— Навряд чи я міг би прийти сьогодні у тому, в чому приходив учора. Що б подумали сусіди?
Я закопилила губки.
— Ти міцно заснула. Я не проґавив нічого, — його очі заблищали. — Говорити ти почала звечора.
Я застогнала.
— Що ти чув? Вираз золотавих очей потеплішав.
— Ти сказала, що кохаєш мене.
— Наче ти раніше не знав, — нагадала я, ховаючи голову.
— Все одно приємно чути. Я вткнулася обличчям у його плече.
— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.
— Ти — моє життя, — просто відповів він. Ми більше не потребували слів. Він гойдав нас у кріслі вперед-назад; тим часом у кімнаті розвиднилося.
— Пора снідати, — врешті-решт, як щось звичне, сказав він. Впевнена, хотів довести, що пам’ятає про людські слабкості.
Натомість я обома руками схопилася за горло й перелякано витріщилася на нього. Він отетерів від подиву.
— Попався! — тихенько загиготіла я. — А казав, що я погана акторка!
Едвард обурено насупився.
— Не смішно.
— Смішно-смішно, сам чудово знаєш, — я уважно поглянула у золотаві очі, щоб переконатися, що мені вибачили. Очевидячки, так.
— Мені перефразувати речення? — поцікавився він. — Людині пора снідати.
— Тоді так. Він перекинув мене через кам’яне плече, лагідно, але так швидко, що перехопило подих. Поніс униз сходами, я обурювалася, він не зважав. Випустив лише для того, щоб посадити на стілець.
Кухня, здається, ввібравши мій настрій, мала яскравий і радісний вигляд.
— Що на сніданок? — весело запитала я, на хвильку нокаутувавши Едварда.
— Ну, навіть не знаю. А що б ти хотіла? — на мармуровому чолі прорізалася зморшка.
Я вишкірилася, підстрибуючи з місця.
— Не переймайся, я сама потурбуюся про харч. Дивись, як полюю я.
Я знайшла упаковку пластівців і піалку. Налила молоко, взяла ложку, відчуваючи, що Едвард не зводить із мене очей. Поставила сніданок на стіл і завмерла.
— Тобі нічого не потрібно? — запитала я, не бажаючи видатися грубою.
Він закотив очі.
— Ти їж, Белло.
Я сіла за стіл, спостерігаючи за Едвардом і водночас відправляючи до рота першу ложку. Він пильно дивився на мене, вивчаючи кожен рух. Мені стало ніяково. Я хутко пережувала й заговорила, щоб відвернути його увагу.
— Які плани на сьогодні? — запитала я.
— М-м-м… — (Я помітила, що він ретельно добирає слова). — Як щодо знайомства з моєю родиною?
Я ледь не подавилася.
— Ти нарешті злякалася? — у голосі зазвучала надія.
— Так, — визнала я. Немає сенсу заперечувати, він бачить мої очі.
— Не хвилюйся, — самовпевнено вишкірився він. — Я захищу тебе.
— Я боюся не їх, — пояснила я. — Я боюся, що… не сподобаюсь їм. Хіба вони, скажімо так, не здивуються, що ти привів… когось як я… додому, щоб відрекомендувати їм? Вони знають, що я знаю про них?
— Ой, їм усе відомо. Знаєш, вони вчора билися об заклад, — він посміхався, та голос був різкий, — чи привезу я тебе назад, хоча не розумію, як можна закладатися проти Аліси. У будь-якому разі у нашій родині секретів немає. Це було б трохи складно, враховуючи мій хист читати думки, вміння Аліси бачити майбутнє…
— І здатність Джаспера, коли ти виливаєш йому душу, миттю підіймати тобі настрій…
— Ти уважно слухала, — схвально всміхнувся він.
— Час від часу я на це здатна, як кажуть, — скривилась я. — Аліса бачила, як я прийду до вас у гості?
Він відреагував дивно.
— Угу, — сказав він, знітившись, і відвернувся, щоб я не бачила його очей. Я заінтриговано втупилася в Едварда.
— Воно хоча б смачне? — запитав він, різко обернувшись, і заходився роздивлятися вміст тарілки, ніби глузуючи. — Чесно кажучи, на вигляд не дуже апетитно.